Королів-Старий Василь

Колись давно-давно та десь далеко-далеко жив собі король із королевою. Та й мали вони донечку, гарну, як сонечко, а звали її Оленка. Як минув Оленці п’ятнадцятий рік, сталось їй перше велике горе: померла матінка. Перед смертю королева дуже-дуже просила короля, щоб не брав він собі іншої дружини, щоб Оленка не мала мачухи. Король свою королеву…

Вона була останньою. Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, «мізинчиком». її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А, граючись…

Чорт Гірчило прокинувся, як завжди, саме в той момент, коли сонце доторкнулося землі своїм ніжним червоним краєм. Ще не встигло воно закотитися за гору, як Гірчило вже був чисто виголений й хлюпався у мисці з теплою водою. Він добре вимив милом свої гострі вуха, щіточкою пошарував пазурі й почав одягатися. Тим часом його мати варила…

В одному великому місті проживав багатий купець. І мав він три доньки. Дві старші були гордовиті та пиховиті, все тільки чепурились, в гарні сукні строїлися[1], перед люстром крутились, пішки нікуди не хотіли ходити, тільки все повозом їздили. Найдужче ж любили музики й танці. Але третя — наймолодша, що її Лідкою звали, була зовсім іншої вдачі.…

Хреб-Вовкулака так само, як і всі інші Вовкулаки, був сином престарої Смерті. А як був він одним з перших її дітей, то й сам вже був дуже старий та немічний, а через те й немоторний. Багато тисяч років Хреб вже тинявся по землі. Перебував він по різних сторонах: спочатку по більших цвинтарях, а потім йому…

У глибоких печерах, зарослих колючим глодом і густими тернами, з прадавніх часів живе в Карпатських горах добрий — як каже переказ — і могутній гірський дух. Гуцули та підкарпатці звичайно звуть його так: «Той, що в скелі сидить». А я вам зраджу[1], що цей карпатський дух-чарівник має наймення Нямеш. Отож одного ранку надумався Нямеш вилетіти…

Гу-гу-гу!.. Ого-го!.. Ха-ха-ха!..— залунало по лісі тихої літньої ночі. Дві подорожні баби, що йшли на прощу й запізнилися завидна дійти до села, злякано перехрестились. Їм стало моторошно, хоча вони й гадали, що то закричав пугач. Але ж всі лісові створіння добре знали, що то гукає Дідько Гепатий, який кожної п’ятниці прибігав у ліс з сусіднього…

Тато Зайчик витер лапкою вуса, відложив набік шматочок капустяного качана й промовив, повернувшись до своїх зайченят, що гарнесенько посідали навколо нього на задніх лапках: — Так-от, дітки. Ви тепер вже повиростали. Знаєте ви увесь наш заячий звичай, маєте прудкі, міцні ноги й теплі кожушки на які так нарікали влітку. То правда — літом в них…

За горами, за лісами проживав могутній король. А був він удівець, бо ж дружина його давно вмерла, королеві ж полишила три доньки. Був цей король уже чоловік старший, підтоптаний, мав зовсім сиву голову, в кістках крутив йому гостець[1], спина не хотіла випростуватись, і ледве-ледве човгав він по своїй палаті. Отож, сподіваючись, що вже незабаром прийде…

На великому пребагатому хуторі жив собі проживав старий козацький полковник, на назвисько Шруб. Та й були в нього три сини: два — як орли, третій, молоденький,— як сокіл. Були вони всі козаки-лицарі, та тільки мали різну вдачу. Перші два були пишні та горді, любили тільки воювати, на лови їздили та шукали різних пригод. А наймолодший…

Був собі один чоловік і жив він гарно та заможно. Працював ретельно, вчасно виконував кожну роботу, й було йому добре. В того чоловіка була мила жінка: роботяща, охайна, лагідна. Жили вони щасливо, все мали, нічого ліпшого від долі не жадали. На працю також не нарікали. Та от якось одного дня принесли їм з пошти листа.…

Гаврилко був добрий і слухняний хлопчик. За те його любили тато, мама й бабуня. А через те, що його всі любили й пестили, він щодалі робився все кращий та миліший. І жилося йому дуже добре… Та якось одного дня заслабла його ненька. Вона була в полі, там її застигла велика злива й промочила наскрізь. Мама,…

В лісі знявся переляк… Першим вісником прибіг сам не свій — аж мордочка йому побіліла — бувалий в бувальцях чорновухий Заєць. Захекавшись, він перебіг цілим лісом й кого тільки спіткав по дорозі, перед кожним сідав на задні лапки, передніми витирав вуса, відкашлювався й пошепки говорив: — Біда, братця! Біда-а!.. Бачив я, своїми очима бачив на…

На Зеленому Острові є оксамитова прогалина поміж чорних лісів. Там протікає струмочок, а понад струмочком повелося сільце. Кілька хатинок стало громадкою над водою, а одна відбилася набік й вибігла на гору, під самий ліс. В тій хатинці самітно проживав молодий селянин. Звали його Іваном. Як померли його старенькі, поховав він їх, потужив за ними та…

Саме нині минуло вже двісті чотири зими та двісті три весни, як це сталося… Був тоді в одному селі гарний-прегарний, ставний парубок, бравий козак Залізняк. І був він такий бравий, сміливий та завзятий, що всі люди про нього говорили: — Цей не те що ляха чи турка — він і самого Біса не злякається. Умів…

Нещастя живе не тільки по вбогих халупах; оселяється воно й по містах, і в палацах. В тому добре переконалася принцеса Міленка за кілька літ свого життя Про це я й маю вам розповісти… Її батька називали «Король-Добряк». Але-ж слова «Добряк» вживали не зовсім поважно. Потихеньку посміхалися, коли те слово промовляли, бо, по правді кажучи, воно…

У далекій від нас країні жила собі одна заможна вдова з трьома дочками. Дві з них були їй рідні, а третя — пасербиця. Вдова своїх доньок дуже любила, гарно їх одягала й усі їхні примхи сповняла. А вже ту, нерідну доньку, так ненавиділа, що ані наїстись як слід їй не давала, тільки все лаяла та…

Дячиха Євпраксія поралася біля печі. Вона гнівалася. Вже давно перестояла вечеря, час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господині ж найгірше, коли вона когось чекає до столу, а той не йде. — Неначе тобі в болото пірнув! — промовила дячиха сама до себе й з серця підкинула цілий оберемок…

Хрипка придбала собі це наймення з того самого часу, як стала Поторочею. Мало хто знав її молодість, бо прийшла вона з чужої, далекої сторони. Сама ж вона була неговірка, як і всі Поторочі, й ніколи нічого не розповідала про себе. Та й не було кому щось розповідати, бо Поторочі живуть собі цілком окремо від іншої…

Помер чоловік, видатний доброчинець, людолюб. Хто б з кимсь де не спіткався, або спинився,— всі й по вулицях, й по крамницях, і біля воріт, і на полі — скрізь говорили тільки про небіжчика, згадували його благодійні вчинки. Але ж найбільше розмов та часу було присвячено обміркуванню того, що повинен був би він виконати ще, а…