Брлич-Мажуранич Івана

І Напали вороги на мурований замок шляхетної й доброї княгині. Не могла вона швидко зібрати своє велике й вірне військо, щоб оборонити фортецю. І мусила серед ночі втекти зі своїм сином, з малим княжам, на руках. Бігла вона цілу ніч, а як стало на день благословлятися, дісталися вони до страшної Кітеж-гори, що височіла на межі…

І Пішов жупан Юрина своїм розлогим краєм подивитися, де що є та кому чого бракує. І забрів він на маленьку галявинку, де виткнулося з землі дев’ятеро яворців. Поскаржилися яворці, що нізвідки їм води брати, і жупан звелів селянам підвести до них воду. Викопали селяни рівчак, вивели туди потічок, і коли вода побігла попід коріння яворцям,…

І Одної прегарної літньої ночі пасли хлопці коней на луках. Пасли, пасли та й поснули собі. І щойно вони поснули, злетіли з хмари віли, щоб побавилися з кіньми за своїм звичаєм. Схопила кожна віла по конику, посідали верхи, поганяють коненят своїми золотими косами та скачуть навколо, по росяних травах. І була поміж вілами одна молоденька,…

І Обридло рибалці Палункові його злиденне життя. Жив він самітником на пустельному морському березі й цілими днями вудив рибу кістяною вудкою, бо про мережі в тім краї ще не відали. А що на ту вудку впіймаєш? — Хіба то життя! — казав собі подумки Палунко. — Що за день упіймаєш, увечері поїси, і ніякої втіхи…

Отже, були собі млинар і млинарка, і обоє були бездушні й нечесні. Якщо цареві слуги приїздили жита змолоти, млинар молов те жито, заплати ніякої не брав, а ще й подарунки цареві передавав, щоб підластитися до могутнього царя та його дочки, чванькуватої царівни. А коли приходив змолоти жита який бідак, млинар брав собі кожну другу мірку…

I Забрів одного разу якийсь хлопець у Стриборів ліс, не знаючи, що ліс той зачарований і всякі дива в ньому кояться. Ставалися дива там добрі, а бувало й навпаки. І мусив ліс лишатися зачарований, доки зайде до нього той, хто свої власні страждання не згодиться проміняти на найбільше щастя світу. Нарубав хлопець дровець і сів…

І Жило собі дитя, на ім’я Ягор, і лишилося воно ще маленьким без матері. Люта й капосна була в дитини мачуха, безжальна, мов лиха година, б’є і мучить вона дитя і голодом, і холодом, а батька обпоїла зіллям усіляким, щоб він за сина й не згадував. Терпів Ягор, терпів, а одного дня туга вщерть виповнила…

Діялося це за давніх предвічних часів. На котрійсь із галявин букового пралісу жив дідусь Вест зі своїми трьома онуками. Сталося так, що дідок лишився з онучатами сам та й викохав їх усіх одмалечку. І от повиростали з них гарні хлопці, дідові по рамена, а то й повище рамен. І звалися вони: Лютіша, Марун та Потєх.…