Одного разу знялася велика буря, і грім ударив у хату цього багача. Все, що було в хаті й біля хати, згоріло У великій пожежі згоріла і його жінка з дітьми. Живим залишився тільки він один і то лише тому, що в цей день його не було вдома. Та й верба кудись зникла. Не знав, неборак, що робити, то й пішов по світу жебрати.

А вербу сильний вітер вирвав з місця, і вода занесла на якесь чуже поле.

Коли все затихло, і дощ перестав падати, то вийшов власник того поля, щоб подивитися, якої там шкоди зробила йому ця буря. Дивиться, а на його полі стирчить якесь старе дерево, що його вода туди занесла. Підійшов ближче, аж бачить — звичайнісінька верба.

Пішов чоловік додому і каже своєму синові.

— Берім, Іванку, підводу і терпугу та й завеземо у двір оту вербу, що її вода занесла на наше поле.

Підійшли вони ід вербі і стали її пилити. Чують, а у вербі щось шумить. Розпилили вербу, а звідти посипалося повно золота. Узяли вони дерево і золото та й повезли у свій двір. Вербу порізали на поліна і спалили, а гроші і різні золоті коштовності, що були у ній, сховали у надійне місце.

Через деякий час потрапив у цей край той жебрак, колишній багач, гроші якого були заховані у тій дуплавій вербі. Зайшов він до хати і просить щось поїсти, бо дуже був голодний.

— Вам би десь працювати, а не ходити, жебраючи. Адже ви ще зовсім здорова людина,— звернувся до нього ґазда.

— А що робити, коли мені судилася така доля,— відповів жебрак.— Був я колись багатим чоловіком. Була в мене своя хата, повно всякого добра. І жінка була, й діти, та все пропало. Прийшла одного разу велика буря, і грім ударив у мою хату. Все, що в хаті було живе,— загинуло, згоріло. Живим залишився тільки я один і то лише тому, що мене у цей день не було вдома. Недалеко від моєї хати була одна стара дуплава верба. У цій вербі було повно золота і різних коштовностей, що я туди заховав. Та й тоту вербу буря вирвала із землі, і вода занесла кудись на чуже поле.

— Що ж, у житті всяке буває,— озвався до жебрака господар дому.— Ви побудьте у нас, відпочиньте, пообідайте, а потім вже підете далі своєю дорогою.

Нагодували жебрака, напоїли, дали йому чистий одяг. А коли він ліг спати, то ґазда порадився з своєю жінкою, і вирішили спекти хліба, а в нього покласти трохи з тих грошей, що були заховані у дуплавій вербі.

Як вирішили, так і зробили. Незабаром жебрак проснувся і почав збиратися у дальші мандри.

— Я тільки що спекла хліба. Беріть собі паляницю на дорогу, — сказала жінка, даючи жебракові свіжий хліб.

Узяв чоловік паляницю, поклав у тайстру, подякував щиро за гостинність і пішов своєю дорогою.

Ішов якийсь час, аж тут бачить — напроти нього шкутильгає сліпий чоловік, стукаючи палицею. «Був я колись багатим чоловіком, бідних проганяв із свого обійстя. Тепер і я став бідним. Не робив я добра людям, коли міг робити, то хоч тепер чимось допоможу цьому сліпому»,— думав тепер жебрак.

— Почекай, чоловіче добрий! Маю тобі щось казати,— звернувся він до сліпого.— Бачу, що є від мене і бідніші. Я хоч маю очі і бачу, а ти і того не маєш. Візьми цей хліб, він тобі пригодиться, а я собі дістану.

Віддав він той хліб, що в ньому були усередині гроші, тому сліпому жебракові, а сам рушив у дальшу дорогу.

Через рік чи, може, через два цей жебрак знову натрапив на ту хату, де йому дали паляницю свіжого хліба.

Господар дому знову його нагодував, дав чистий одяг. Під час розмови жебрак розповів, що той хліб він не з’їв, а дав одному сліпому жебракові, якого зустрів по дорозі.

Звернувся тепер господар дому до своєї жінки та й каже:

— Наберу я у тайстрину трохи тих грошей і покладу на міст, а він як буде йти через міст, то побачить її і забере разом з грішми.

Жінка погодилася.

Поніс чоловік тайстрину з грішми і поклав на міст, а сам сховався під міст, щоб бачити, чи візьме цей жебрак тайстрину з грішми, чи ні.

Скоро потім ішов через міст отой жебрак. Заплющив очі і пішов, постукуючи палицею. Так перейшов жебрак із заплющеними очима аж на другий берег і не бачив, що на мості лежала тайстрина, повна грошей. Перейшовши через міст, він навіть не оглянувся, а пішов собі далі.

Вийшов чоловік з-під моста, узяв тайстрину з грішми, вернувся додому та й каже жінці:

— Запекли ми йому гроші у хліб, а він той хліб дав сліпому жебракові. Поклали ми з тих грошей у тайстрину і понесли на міст, а він їх обійшов. Тепер ми можемо бути спокійні, що ті гроші і цінні коштовності, що були у вербі, то були не його, бо він їх нажив на бідних людях.

На цьому і казці кінець.

Запис Золото у вербі спершу з'явиться на Казкотека.

— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра, і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.

От поховав чоловік жінку, пожурився-пожурився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови та своя дочка.

От баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Бабина ж дочка лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа згорнувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай, то все зробить.

Та що з того, коли нічим бабі вона не догодить. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, все її лає, а то й межи плечі стусана дасть чи таки й зовсім добре поб’є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині і вгору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити, а що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба повідіймала. Ходить, бідолашна, в такому рам’ї, що й люди сміються. Мовчки терпить усе та бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує та так усе визирає, до чого б його прискіпатися. Коли ж усе дівчина робить як треба.

От баба й надумала.

— Жени,— каже,— ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зом’яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і поткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!»

От узяла посадила його на леваді, полила, а сама сіла й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній така холодна та чиста як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули.

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Вона й каже:

— От вам круг прядива: треба його зом’яти, й потіпати, і попрясти, і помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.

— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі в вербу.

От допасла дівчина до вечора, знов до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке біле, хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, та нічого казати.

І свою дочку послала бичка пасти та й каже:

— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

Погнала та бичка пасти та й мичку закинула, а ввечері приганяє бичка та й каже:

— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.

— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримас:

— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинись! Ганна-панна йде.

Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочку пошити… Та ще й дайте мені вбратися, хочу до церкви поїхати.

Ті зараз кинулись, убрали її гарно-гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під’їхали, сіла вона та й поїхала до церкви.

Як увійшла вона в церкву, так церкву й осіяла. Люди аж не отямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили». А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже не відведе від неї… Відправа кінчається, вона перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під’їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам’я, пошиту сорочку взяла… Коні в вербу в’їхали, зачинилася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви.

Коли приходять.

— А що, наварила?

— Наварила.

— А сорочку пошила?

— Та й сорочка пошита.

Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

— Давай обідати!

Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну, що аж князенко і молитись забув та на неї дивиться.

— А до кого вона підхожа? — питає дівчина.— Може, до мене?

Бабина дочка в сміх, а баба:

— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!

От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, а тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона впоралась швиденько та до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Відчинилась верба, а з неї панни так і вилинули.

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

Вона їм загадала, убралася до церкви, в золоті черевики взулася, поїхала.

Коли князенко вже там. Вона як увійшла, то й церкву осіяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає… А князенко очей не зведе… Кінчається відправа, вона вийшла, приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам’я наділа, сіла та й дожидає з церкви.

Поприходили з церкви, посідали обідати, розказують за ту панну.

— Князенко гарний, а вона ще краща.

— А може, вона до мене підхожа? — Ганна питається.

Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, так зненавиділа.

А князенко тим часом усе довідується: хто та панна? Ніхто не знає. Радились, радились, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:

— А я знаю, як довідатися.

— А як? — питається князенко.

— На тому місці, де вона стає, смоли підлити, черевички й попристають.

Так і зробили… Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала… А ті вже — князенко з панами — так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти,— не рушить з місця. Рвонулася вона, таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона додому, приїхала, убралася знов у своє рам’я та й сидить.

Приходять із церкви, як стали розказувати!..

— Такий,— кажуть,— маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.

— А може, на мою прийдеться? — питає дівчина.

Баба як розлютується, як почне її лаяти вдвох із дочкою:

— Та ти нетіпаха! Та ти грубниця, тільки в попелі гребешся, ноги як ті колоди, а до кого рівняєшся!

Попобила її баба та й з хати прогнала.

А князенко геть скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ні, ніхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:

— А я знаю, як її знайти.

— А як? — питає князенко — Кажи!

— Послати скрізь міряти той черевичок, на чию ногу прийдеться, то то й вона.

От так і зробили. Пішли ті дворами князенкові міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах… Боже, як-то всім дівчатам хотілося, щоб черевичок прийшовся та князенкові за жінку бути! Ні, не приходиться!.. Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах — ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.

Ходять та міряють, та й міряють — нема! От заходять і в ту хату, де дідова й бабина дочка були. А баба ще здалека їх побачила, що йдуть, та на свою дочку:

— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

А на дідову:

— А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!

Та й загнала її.

Прийшли ті.

— Здорові!

— Дай боже доброго здоров’я.

— Чи є у вас дівчата?

— Та є в мене дочка,— каже баба.— Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку золотий черевичок міряти! От люба дитина, ніжки біленькі!..— Почали міряти, ні, не приходиться.— Та ти дужченько, доню, стромляй ніжку, вона влізе!

Стромляла-стромляла, де там!.. А дідова дочка дивиться з печі.

— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається пан.

— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!—говорить баба та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипо, сказано тобі — сиди там!

— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!

Злізла вона, стали черевичок міряти — враз так і прийшовся.

— Ну, бабо,— кажуть вони,— ми цю дівчину візьмемо у вас.

— Оце лихо! Де ж таке видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

— Ні, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…

Так ті й не слухають.

А дівчина каже:

— Стривайте трохи — піду приберуся!

Вийшла на леваду:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Як відчинилася верба, а ті панни так і вилинули… Убралася вона, як увійшла в хату — і хату осяяла… Так усі й поторопіли.

— Дай же ж,— каже,— обую й другий черевичок…

Посідали, поїхали, швидко й весілля відбули… А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

Запис Золотий черевичок спершу з'явиться на Казкотека.

— Татку, ану я буду вартувати, хто то наші яблука обриває.

І виліз на яблуньку та й сидить. Сидить, сидить і задрімав.

Рано виходить цар і рахує. Знов нема одного яблука. Але вже другої ночі каже середульший син:

— Ану, татку, я буду вартувати.

Виліз на яблуньку, сидів-сидів та й задрімав. А вранці цар знов рахує — нема одного яблука.

Але вже третьої ночі каже наймолодший:

— Татку, ану я піду на варту.

А цар каже:

— Іди геть! Коли старші розумні та не достерегли! Але,— каже цар,— зрештою, коли маєш охоту, то іди.

І пішов наймолодший, і виліз на самий верх, сидить, вартує. Десь опівночі дивиться: золотий пташок прилітає та й дзьобає яблучка; коли він хоче його лапнути, а пташок вирвався, лиш одне перце лишилося в руках. А рано цар рахує та й каже:

— Є всі яблука.

Але молодший син каже:

— А дивіться, татку, хто наші яблука обриває: то золотий пташок.

Цар скликав синів докупи та й каже:

— Ідіть у світ, котрий з вас трьох того пташка принесе, то дам свою корону і половину царства.

І зібралися всі три брати, набрали грошей і посідали на коні та й поїхали в дорогу. Але приїхали в такий великий ліс, що аж лячно дивитися. Але найшли три дороги, а старший каже так:

— Тепер розійдемося: я поїду крайньою, а ти, середульший,— їдь середньою, а ти, молодший,— їдь знов другою, крайньою дорогою.

Розділилися та й поїхали.

Молодший їде-їде, і захопила його ніч. Бере він путає коня і пускає пасти, а сам наклав собі вогню, та й сів біля нього. Але вовк приходить та й каже:

— Молодику, я твого коня буду їсти.

А він каже:

— На тобі мій хліб, і м’ясо, і все, що маю, лиш не їж мого коня.

Але вовк з’їв хліб та й каже:

— Коли я ще такий голодний, я таки мушу твого коня з’їсти.

А молодик каже:

— А я ж що буду робити без коня в дорозі?

Але вовк каже:

— А ти ж куди їдеш?

А молодик розповідає йому все, куди їде. А вовк каже:

— Не журися, ми зараз за годину і будем там.

Вовк, як з’їв коня, каже:

— Ану, сідай на мене!

Господи! Молодик як сів на вовка, що скочить — а все милі, що скочить — а все милі, і за годину приїхали там, де золотий пташок. Аж вовк каже:

— Стій ти тут, на дворі, а я піду і помертвлю їх, і вони не будуть чути.

Пішов вовк до стайні і помертвив вартівників, а потому пішов до покою там, де був пташок золотий, і також помертвив всіх, і виходить на двір та й каже:

— Іди до покою, але не бери птаха в золоту клітку, лиш бери з тією кліткою, що пташок в ній сидить.

Але молодий царевич входить до покою, дивиться, а пташок у простій клітці. Та він бере та й затягує пташка до золотої клітки, а пташок як заверещить, то всі повставали, і побачили його коло пташка та й кажуть:

— А ти як смієш пташка брати?

І напудився молодий панич, і каже:

— В мого тата є золота яблунька, а цей пташок щоночі обриває одне яблучко, і мене мій тато послав, аби я цього пташка приніс.

Але той цар йому каже:

— Іди! Як приведеш мені золотого коня, то дам тобі пташка.

І пішов молодий царевич, але вовк каже:

— А бачиш, я тобі казав, щоб не брав до золотої клітки, але вже пропало,— каже вовк.— Ну, сідай на мене.

Сів, а вовк що скочить — а все милі; і прилетіли до другого царя, там, де золотий коник. Але вовк каже:

— Стій же ти тут, на дворі, а я піду до стайні.

І пішов вовк до стайні, і помертвив всіх фірманів, і виходить надвір та й каже:

— Іди ж тепер до стайні і бери коня, але не бери золоту кульбаку, лиш бери з тою кульбакою, що на коні.

І пішов молодий царевич, дивиться, а то така кульбака золота, що аж очі в себе бере; але він хоче брати кульбаку в руки, а кінь як заірже, а то всі повставали, та й побачили молодого царевича, і повели до царя. А цар його запитує:

— З якої причини ти хотів коня взяти?

А молодий царевич розповів йому все як було. Але цар каже:

— Іди, як приведеш мені ту панну, що на морях в окренті вродилася, і зросла, і ще не була її нога на сухій землі, то дам тобі золотого коня.

Молодий царевич вийшов надвір та й плаче, а вовк каже:

— А бачиш, я тобі казав, аби не брав золоту кульбаку, був би узяв коня, а тепер я тобі не винен.

Потому питає вовк:

— А що ж тобі казав цар?

— А що ж казав, аби йому привести панну, що народилася у морі і ще не була своєю ногою на сухій землі.

А вовк каже:

— Не журися, ми її дістанемо, але іди до міста та накупи хусток червоних, зелених і з усякими квітами.

І пішов молодий царевич в місто, і накупив усякої матерії, і пішли на море, та й виклали склеп, а він порозвішував хустки на дрючках, а то вітер тосить хустками, і далеко-далеко видно. Але вовк молодому паничеві каже:

— Стань собі за склепом і стій, а вона як приїде і буде обзирати речі, а ти лиш забіжи і зараз її побачиш у склепі.

І пішов молодий царевич, дивиться, а то така кульбака золото таке червоне, та й скочила на берег, і прямісінько до склепу зайшла оглянути речі; а він швидко забіг та й уздрів її в склепі.

Потім і вовк прибігає та й каже:

— Знаєш, що ми зробимо, ми як дамо цареві панну, а коня візьмем, то і кінь буде наш, і панна буде наша.

Узяв вовк, замертвив панну, аби не боялася, як буде летіти, молодий царевич висадив панну на вовка та й сам сів. Господи, вовк як скочить, та й за годину стали в царя. Тут вовк збудив панну й каже:

— Іди ж ти з молодим царевичем до покою, а я буду тихо під корчем сидіти у городі. А ти як будеш з царем гуляти, то відійди трохи набік, а я тебе ухвачу і з тобою втечу.

Взяв молодий царевич панну і веде до покою. Цар як забачив панну, то так втішився, якби не знати чим. І зараз же наказав вивести коня із золотою кульбакою і дати молодому царевичу. Взяв царевич коня та й поїхав потихеньку дорогою. А вовк сидить під корчем, дивиться. От цар виходить з панною та й гуляє собі городом. А то вже добре смеркалося. Лиш панна відійшла трошки вбік, вовк як ухватив її, як скочив і наздогнав царевича за містом. Та й каже:

— Ну, вже маєш панну і коня.

Їдуть вони, їдуть і приїхали вже до того царя, де пташок золотий. А вовк каже:

— Знаєш, що я тобі скажу? Ми зараз пташка візьмем і коня не дамо.

І взяв вовк та й сам перетворився у коня, й каже царевичу:

— Най панна тримає коня, а ти бери та веди мене.

Як привів до царя коника, а цар так зрадів і віддав пташка із золотою кліткою. І взяв молодий царевич пташка, і вийшов за браму, висадив панну на коня, і поїхали додому. А вовк, що побув у стайні, вирвався та й утік. І, наздогнавши царевича, каже:

— Видиш, як я тобі добре зробив, вже маєш панну, і коня, і пташка; тепер візьми і ще купи собі пару коней чудових і бричку, і найми собі фірмана, та й їдь додому, але не забувай за мене в дорозі.

І пішов собі вовк в ліси, а молодий царевич пішов в місто і купив собі пару коней, бричку, і найняв собі фірмана, та й їде додому. Проїхав з кілька верст і заїхав до одного невеликого міста. Дивиться, а його брати ходять по місту такі обідрані і босі, шмаття на них облетіло, такі нужденні, що ледве їх пізнав. І зараз вони з ним повіталися та й кажуть:

— Отож, братчики, насходили світами і попродали коні і одежу, бо вже не мали за що погодуватися, а тепер радимся, як додому приступити.

Але молодший брат каже:

— Ходіть, брати, зі мною.

Пішли до склепу, він купив їм сорочки, чоботи і одежу, поприбирав їх наново, так, як були. Купив їсти, попоїли вони, а як попоїли, та фірман запряг коні, і їдуть додому.

Але на дорозі обидва старші брати порадилися і кажуть:

— Нам буде встид від тата, що ми старші, та нічого не зорядували, а молодший зорядував, то й дістане від тата корону.

І взяли та й вбили молодшого брата і фірмана, а самі сіли на бричку й поїхали. А на дорозі кажуть вони панні:

— Пам’ятай: як татові розкажеш, що було, тоді і тобі те буде. Але вона забожилася перед ними, що не скаже нікому. А той старший каже:

— Ми лиш додому приїдем, і я візьму з тобою шлюб.

Ідуть і вже приїхали додому, а цар як забачив пташка і золотого коня, то з радості аж не знав, що собі робити, і зараз на другий день зробив великий бал і розповідав гостям, що його сини винайшли золотого пташка, і коня, і панну з морів, а за молодшого свого сина і не згадує.

А вовк ходив лісом і думав собі: ану, я піду тією дорогою, куди молодий царевич поїхав. І пішов собі вовк, а то була вже ніч. Але вовк дивиться, а то щось чорніє. Прийшов ближче, а то молодий царевич. Вовк і каже:

— Ото ті небожі зрадили брата.

Побіг, приніс живучої води і плюнув йому в зуби. Та й він ожив. А вовк йому каже:

— Отож лишився сирота, але ти не міркуєш, чи ж не мав що коло себе?

— А що ж! Не було ніц, лиш золотий, той, що мені панна дала.

Вовк як зачав землю бурлити, знайшов золотий, і дав молодому царевичу, та й каже:

— Сідай на мене.

Він лиш сів, а вовк як скочить, та й за годину стали дома. Тут вовк каже:

— Іди ж тепер до міста, купи собі скрипочку та грай, а додому не показуйся.

І пішов собі вовк в ліс, а молодий царевич пішов у місто і купив скрипочку. І пішов молодий царевич до корчми, і казав собі дати щось пити, а відтак як заграє в скрипочку, то всі хоч би не раді танцювати, то мусіли, бо ще не чули такої гри. Але корчмар каже:

— Я іду до царя і скажу цареві, аби взяв цього музику грати на весілля.

Пішов до царя і каже:

— Такий же музика, що на цілім світі не знайдеться ліпший.

І зараз наказав цар його закликати. Приходить він до царя, господи, як заграє в палацах, так що аж вікна дзеленькотять. А та панна, що мала іти вже до шлюбу, лиш подивилася на музику і зараз пізнала, що то той, що її взяв із морів, та й каже:

— Прошу вас, пани, послухайте, а я вам скажу байку.— І зачала казати, і каже так:— Був один цар, так мав три сини і мав золоту яблуньку, він все щоранку рахував яблука, і все не ставало одного. І розповіла все так, як було, а напослідку каже вона так: — Як він їхав вже додому, то надибав своїх братів в однім місті, дивиться, а вони такі обдерті, такі босі і нужденні, що аж не можна було дивитися, а молодий царевич купив їм вбрання і все, і пустилися в дорогу. А в дорозі, бо їм було встидно, що молодший винайшов птаха, і зараз вбили його, рідного брата, і затягли в ліс, а самі взяли пташка і золотого коня, заборонили панні, аби не сказала, бо і вона загинула б, і мусила забожитися перед ними, що нікому не скаже,— і поїхали. А цар як забачив золотого пташка, і коня, і панну, то зараз казав зробити бал і повідав гостям, що то його сини привезли з дороги, а за молодшого і не згадав. Та тут вже мало бути в царя весілля, старший син мав брати шлюб, але не було добрих музиків, аж найшовся такий один, що як заграє, то й не хочеш, а мусиш танцювать,— і зараз обійняла того музику, і поцілувала, і каже:

— Отепер ти мій, а я твоя!

А гості аж здивувалися, а вона каже цареві:

— Татку, це ваш молодший син, то він все винайшов — і золотого пташка, і золотого коня, і мене з морів, бо моя нога не була на сухій землі, відколи я вродилася, аж він мене привабив.

І зараз цар поклав корону на свого молодшого сина і випровадив до шлюбу, а старшим каже так:

— Ідіть собі від мене, аби мої очі не бачили і вуха не чули за вас.

І нагнав у світ, а молодшому дав половину свого царства, і жили собі красно аж до смерті.

Запис Золотий птах і морська царівна спершу з'явиться на Казкотека.

— Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають за мною чужі люди доглядати, коли ви є?

Погодилися сини, бо слово батькове — закон. Після цього зібралися, щоб батько не бачив, і вирішили, що найстарший носитиме сніданки, середущий — полуденки, а найменший — вечеряти.

На другий день все робили, як домовились, а ввечері зібралися вони, і питає старший:

— Чи бачили ви, брати мої, чи мені так здалося, що батькове одне око плаче, а друге сміється?

— І я це бачив,— відповідає середущий.

— Я теж.

Вирішили, що на другий день найстарший брат, як понесе сніданок, то попросить, аби батько все пояснив.

Вранці поніс старший син сніданок, положив на стіл коло батькової гострої шаблі, відійшов до дверей і питає.

— Татусю, хочу довідатися про ваш смуток і веселість.

Знає син батькову сувору вдачу і тримається рукою за клямку.

— А що таке? — грізно питає батько.

— Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Вхопив батько шаблю зі столу, просвистіла вона в повітрі і забилася в двері, що ледве встиг, вискочити син. Повернувся він, витяг шаблю і положив знову на стіл, а сам мовчки вийшов. Підбігли брати до нього.

— Питав?

— Питав.

— А що батько сказав?

— Сказав, що кожному зокрема розкаже.

Нетерпляче чекає обіду середущий брат. Швиденько несе їжу батькові. Поклонився, положив обід, став біля дверей і каже.

— Татусю, хочу, аби ви розповіли про свою таємницю.

— Про яку? — грізно запитав батько.

— Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Кинув батько сердитим поглядом, схопив зі столу шаблю, ще тонше просвистіла вона у повітрі і до половини забилася в двері. Ледве встиг син сховатися від смерті. Та повернувся, витяг шаблю з дверей, положив на стіл і вийшов.

Підбіг наймолодший брат.

— Питав?

— Так.

— Так чому?

— Казав батько, що кожному зокрема скаже.

Прийшов довгожданний вечір. Взяв наймолодший син вечерю, низько поклонився батькові, положив її на стіл, а сам став коло порога і питає.

— Тату, я ваш наймолодший син. Ви мене любите, а я вас, але хочу потривожити.

— Чим саме?

— Хочу довідатися, чому ваше одне око плаче, а друге сміється?

Грізно глянув на сина цар, схопив шаблю, свиснула вона у повітрі і по ручку влізла біля синового вуха у двері.

Ледве витяг її наймолодший син, положив на стіл, став біля царя і знову.

— Татусю, чого на мене сердитеся і кидаєте шаблею, як за собакою? Я ж ваш син, коли дізнаюся про таємницю, то мені на серці легше буде. Як хочете моєї смерті, то я сам положу голову на крісло і відрубайте її, а від того, що ви кидаєте за мною шаблею, я не веселіший. Що хочете зробіть зі мною, лише відкрийте таємницю.

Подумав батько і каже.

— Впертий ти, сину, та й мушу тобі признатися. Одне око тішиться, що маю вас трьох синів, як орлів, один одного кращий, а друге око плаче за моєю дружиною, а за вашою матір’ю. Ви — сироти, а я — вдівець. Чує моє серце, що помру я через кілька років.

— Як так? — жах охопив сина.— І нічого зробити не можна?

— Дочитався я, сину, в книжках, що в тридесятому царстві живе Білий цар, а в нього у діамантовій клітці є Золотий птах. Якби хтось мені того птаха дістав, а він заспівав у моїм палаці, то я відмолод би і прожив би з вами до глибокої старості.

— Добре, батьку, все буде.

Вийшов наймолодший син, а брати під дверима чекають.

— А що, довідався? — сміються.

— Довідався і знаю, як ви довідувалися. Ви не хотіли правду сказати, аби і я страх пережив. Тож слухайте: одне око батькове плаче тому, що померла наша мати, а батькова дружина, а друге радіє, бо має батько нас трьох. Скоро батько помре, бо смерть вже за ним ходить. У тридесятому царстві є Білий цар, а в нього Золотий птах. Якби той птах заспівав у палаці, то батько прожив би з нами до глибокої старості.

Каже найстарший син.

— Поїду я до Білого царя.

Рано-вранці осідлали найкращого коня, взяв він з собою копу грошей, коневі корм, а собі їжу, попрощався з братами, з батьком і поїхав.

Їде він, їде, минає села і міста, густі ліси і широкі поля, аж доїхав він до чудового краю, де трава ніби килим, м’яка, поживна і пахуча, де високі дерева солодку тінь кидають. Захотілося йому відпочити і коня нагодувати. Забив у землю кілок, прив’язує коня, аж тут як тут молодий корчмарик, як з-під землі виріс.

— Добрий день, добрий чоловіче!

— Доброго здоров’я,— відповідає.

— Прошу царевича до корчми. Чого в полі ночувати? У нас світлиці є, корм для коня. Кінь поїсть, ви повечеряєте і відпочинете.

— Хай буде!

Відв’язує корчмар коня, заганяє його до стайні, а царевича заводить до корчми. Приніс старий корчмар вечерю багату-пребагату, вгостив його і навіть про гроші не питає. Потім приходить і каже.

— Аби вам, ясновельможний, сумно не було, то підіть до світлиці та в карти забавтеся.

Зайшов царевич, а там запрошують його в карти грати. Сів він з ними, раз виграв, другий, а потім програвати почав. Програв гроші всі, програв коня, програв нарешті сам себе на три роки в найми до корчмаря.

Чекали його вдома, чекали та не дочекалися.

Через рік середущий брат сідлає коня. Набрав грошей, ще більше як старший брат, корму коневі, а собі їжі, попрощався, а батько розраджує, щоб не їхав, та син настояв на своєму.

Минав він ті села і міста, ті поля і ліси, що й старший брат, доїхав до чудесних країв і на тім самім місці, де і брат його, вирішив коня накормити і відпочити.

Вибіг з корчми молодий корчмарик і благає.

— Ясновельможний, чого вам в полі відпочивати? Прошу вас до корчми, а коня я в стайню заведу. Відпочинете по-людськи.

— Добре.

Прив’язав корчмарик коня в стайні, а царевич не встиг до корчми ввійти, а вечеря багата-пребагата чекає вже на нього. Не встиг і заплатити корчмареві, а він каже.

— Тепер ясновельможний можуть пограти в карти.

Зайшов він до світлиці, сів з картограями, програв гроші, програв коня і себе на два роки слугою корчмаревим бути.

Цілий рік чекають батько з наймолодшим сином, а братів нема і нема.

Збирається наймолодший син по Золотого птаха. Прийшов попрощатися, а батько каже.

— Мав вас трьох синів, як трьох орлів, а тепер залишаюся сам і помру в самотині.

А син і відповідає.

— Татусю, не здобули брати Золотого птаха і не повернулися, а я поїду і привезу, може, братів знайду, і заживемо тоді щасливо.

«Візьму доброго коня — можуть мене вбити»,— подумав. Вибрав він найгіршу шкапину, сів та й поїхав. Минає села і міста, поля широкі та ліси дрімучі. Прибув він до чудесних країв, де задумав нагодувати коня і перепочити. Не встиг кілка вбити та коня прив’язати, як корчмарик підбігає до нього.

— Добрий день! — поклонився йому.

— Доброго здоров’я.

— Прошу ясновельможного царевича до корчми. Хата недалеко, є що їсти, є що пити, де поспати і коня примостити.

— Йди ти, причепо, не даєш відпочивати мені! — грізно крикнув на корчмаря.

Почав ще ніжніше просити царевича, та де там.

— Я господар свого коня, а їжу маю в торбі і твоєї послуги не бажаю. Геть звідси!

Побачив корчмар, що не вмовить його, і пішов. А царевич відпочив в полі і їде. Не день та й не два їхав він, поки не заїхав у пречудесний ліс. Минув він той ліс, бачить поле, а серед поля лежить вбитий ведмідь, а над ним гайвороння літає. Що він робить? Скочив з коня і говорить сам до себе:

— Може, і моє тіло буде отак вітер обвівати, ворон клювати, а сонце сушити. Хоч він і звір, але треба його похоронити. — Викопав яму, положив туди ведмедя і засипав землею. Потім відпочив трохи, сів на коня і поїхав далі. Їде він, їде і бачить, що лис наздоганяє його.

Привітався лис до нього, а він здивувався, бо ніколи ще не чув, аби звірі людською мовою говорили. Тоді лис запитує.

— Слухай, чоловіче добрий, ти далеко шлях держиш?

— Сам не знаю. Лис тоді і каже.

— А я знаю. Ти їдеш в тридесяте царство до Білого царя, який має Золотого птаха. Довго ще їхати туди, але я тобі допоможу. Залиш свого коня тут, а я перекинусь у чарівного, і поїдемо. Лише пам’ятай, що я розмовляти з тобою не зможу, поки не доїдемо на місце. Там я знов стану лисом.

Перетворився він в чарівного осідланого коня, сів на нього царевич, піднявся кінь за хмари, і полетіли. Вмить опустилися в чудесній країні, де живе Білий цар. Зупинилися вони під брамою великого міста. Кінь перетворився у лиса і каже.

— Зараз я перетворю тебе у бідняка. Стань під брамою і плач. Запитає вартовий, чого тобі треба, то скажи, що ти бідний сирота, не пам’ятаєш, скільки днів голодним ходиш і хочеш наймитися хоч за кусок хліба служити, аби не померти з голоду. Вони приймуть тебе Золотого птаха доглядати. Ти приручи його до себе, а через три дні, щоб лише не заспав, візьмеш його за крила і дзьоб та винесеш за ворота, а я тебе чекатиму там. Лише щоб не брав діамантової клітки.

Перемінив його лис у жебрака, а на світанку плачучого його побачив вартовий і питає:

— Чого плачеш?

— Та як не плакати,— відповідає,— коли я тиждень не їв нічого,— і розповів все, як навчив його лис.

— Можуть тебе наймити, але треба Білого царя запитати.

Один вартовий стоїть біля нього, а другий побіг цареві сказати, що хлопець-жебрак проситься в найми і не тямить, коли вже їв, що голодна смерть за ним ходить.

— Добре,— каже цар,— до сьогодні мої воїни доглядали птахів, а тепер хай доглядає наймит, а їсти йому дайте.

Привели жебрака до пташника і кажуть:

— Маєш їх поїти, годувати, вичищати клітки і ніжити.

Три дні годував він птахів, а найкраще зерно Золотому птахові вибирав, найчистішої водиці підносив, найніжніше пір’я чесав. На третю ніч підійшов він до пташника, доторкнувся до діамантової клітки і подумав: «У нашому царстві нема такого чоловіка, аби зміг для Золотого птаха таку клітку змайструвати, а в простій він і жити не захоче. Що буде, те буде».

Взяв однією рукою Золотого птаха за дзьоб, а другою клітку і тихіше шелесту трави пробирається до воріт. Вже останнього вартового минув, вже ногу через ворота пересадив, та забряжчала клітка, збіглися вартові, впіймали його і привели до царя.

— Гарний ти сирота голодний,— каже цар. — Чому не признався, що ти злодій? Були б тебе ще від воріт прогнали. Я Білий цар і видаю закони для всієї країни, а тому немає чого скликати суддів.

Витяг він пістоль і каже:

— Ось плата за твою службу.

Тоді царевич каже:

— Слухай, ясновельможний царю, я не той, за кого ти мене приймаєш. Я такого царя син, як ти. Мій батько мусить скоро померти, але він прочитав у книжках про те, що в тебе є Золотий птах, спів якого може продовжити йому життя, і він доживе до глибокої старості. Я не думав, що мене зловлять твої слуги. Прости, що через любов до батька я змушений був стати злодієм, і подаруй мені Золотого птаха.

— Добре,— каже цар,— дам тобі Золотого птаха, але слухай, у тридесятому царстві живе Червоний цар, а у нього є золотий кінь Дурфекета. Дістань мені цього коня, а я дам тобі за нього Золотого птаха.

— Добре.

Дав йому Білий цар торбу грошей, попрощалися, і лише вийшов царевич за міську браму, а лис вже тут як тут. Привітався і каже:

— Бачиш, який ти непослушний, говорив же я не брати клітку, а ти не послухався. Та не переживай. Золотого птаха ми дістанемо, але шкода, що багато часу втратимо.

Перекинувся лис у коня, сів на нього царевич і попід ясним сонцем полетіли до тридесятого царства Червоного царя. Вмить опустилися вони там. Знову став кінь лисом і знову порадив, аби попросився у найми. Приймуть його золотого коня доглядати. Лиш просив лис, як будеш виводити Дурфекету, то аби золотої капистри не брав. Третьої ночі царевич відв’язав коня Дурфекету, подивився на золоту капистру і подумав: «Шкода її залишати тут, та й не гарно такого коня на повідку вести».

Не зняв він золотої капистри, дзвіночками срібними обшитої.

Тихесенько вів він Дурфекету до воріт, що ніхто у місті не почув, а біля воріт потряс кінь головою і задзвеніли дзвіночки, збіглися сторожа, зловили царевича і привели до Червоного царя.

— Так он який ти слуга,—сказав цар. — Буду карати тебе, злодію. Суддів мені не треба, бо сам у своєму царстві закони видаю.

Вийняв пістоль, прицілився і каже.

— Оце тобі буде плата за службу!

А царевич проситься:

— Слухай, ясновельможний Червоний царю, я не жебрак, а син, такого сильного царя, як ти. Мій батько вже дуже старенький, і смерть за ним ходить. Він прочитав, що є на світі Білий цар, а в нього живе Золотий птах. Якби він заспівав у нашому домі, то батько став би молодим і дожив би з нами до глибокої старості. Я приїхав до Білого царя, а він сказав, що може поміняти Золотого птаха на твого Дурфекету. Я знав, що ти мені його не віддаш, а тому вирішив викрасти.

— Добре,— каже Червоний цар,— дам я тобі свого коня Дурфекету, але тоді, як ти допоможеш мені засватати красуню-дочку царя Чорнокнижника, який проживає у тридесятому царстві. Вже тричі сватався і тричі відмовляла мені. Вона дуже вродлива. Коли я побачу її у своїм палаці, то дістанеш за це коня.

Що робити бідному царевичу, виходить сумний за місто, а лис назустріч.

— Бачиш, вже вдруге не послухався ти мене. Не треба було капистру брати. Та не переживай. Поїдемо до царя Чорнокнижника.

Перекинувся лис у коня. Сів на нього царевич, і полетіли попід зірками ясними, а через мить опустилися під брамою великого міста.

Перекинувся кінь у лиса і каже.

— Дочка Чорнокнижника зараз гуляє у місті. Вона зі своєю двійницею буде йти по одній стороні вулиці, а ти по другій. Ти їм так сподобаєшся, що вони притишуть свій хід. Я перекинуся у собачку, і ти мене вестимеш на курмею. На котру гаркну, та і є дочка царя. Вона розпитуватиме, звідки і хто ти, і захоче вийти за тебе заміж. Лише пам’ятай добре, що я тобі сказав, бо коли перекидаюся у іншу тварину, то розмовляти вже не можу.

Коли вони зустрілися, то забулася царева дочка, поражена красою молодого царевича, аж хід притишила разом із своєю двійницею. А царевич і сам кроку ступити не в силі, так йому обидві дівчини сподобалися. Гаркнула собачка на одну з них, і царівна відскочила вбік, Тоді царевич каже їй:

— Добридень, ласкава царівно!

— Добридень, юначе. З яких ти країв?

— З далеких, ласкава царівно. Я син царя, який живе на тридесятій землі.

Тоді вона промовила.

— Я бачу, що ти не тутешній. Виконай мою волю — зроби мене щасливою.

— А чому би й ні.

— Ти мені дуже подобаєшся. Я хотіла би обвінчатися з тобою.

— Хай буде!

Пішли вони разом до дивовижного палацу. Царівна весела, радіє, очі як зірниці сяють. Зустрічають їх цар із царицею, а вона каже.

— Татусику і матусенько, ось тепер я вийду заміж. Пам’ятаєте, говорила, що буде той мій чоловік, який мені сподобається. Він син царя тридесятого царства і згідний брати мене. Можете справляти весілля. Подивився Чорнокнижник на дочку і каже.

— Що ти привела мені якогось світового волоцюгу? Не для тебе він! Я хочу знатного, порядного зятя!

— Батьку, це порядний царський син!

Ще сердитіше батько до неї.

— Прожени ти його під чотири вітри! Не пара він тобі. Ще й дивися, з собачкою прийшов — теж мені жених. Відведи його туди, де зустріла, і не смій навіть показуватися з ним мені на очі.

Гірко плачучи, взяла дочка за руку царевича і вийшли вони за міську браму. Тоді собачка перекинулася в лиса і каже.

— Скажи, царівно, чи хочеш одружитися з царевичем?

— Хочу,— відповідає.

— Тоді я замість тебе піду до батька, а ви залишайтеся тут.

Перекинувся лис у дочку царя, і пішла вона у царський палац. Стала перед царем і плаче.

— Бачиш, батьку, знайшла я була собі пару, а ти сказав прогнати. Тепер я заміж ніколи не вийду.

— Мовчи! — крикнув цар.— Буде так, як я скажу, а не так, як тобі хочеться!

— Аби я зараз лисом стала, то буде по-моєму, батьку,— сказала і на очах у царя перекинулася в лиса. Поки схопився цар за рушницю, то лис вискочив через вікно.

Просурмив цар тривогу. Збіглися стрільці, і було наказано їм всіх лисиць у місті перестріляти. А лис тим часом перескочив через стіну, перекинувся у коня, сіли на нього царевич з нареченою і поїхали до Червоного царя. Приїхали вони під браму, лис став царівною, і разом з царевичем пішли до палацу.

— Ну,— каже царевич.— Я привів тобі царівну.

Зрадів Червоний цар, наказав мед-вина носити та пригощати царевича і наречену. Як погостилися, то вивів він золотого коня Дурфекету і сказав йому на вухо. «Тепер цей царевич твій господар, аби ти нікого до себе не підпускав і лише його слухав».

Попрощався царевич з Червоним царем, вивів він коня за ворота, а наречена каже.

— Ти підлий, Червоний царю, я тобі тричі відмовляла, а ти вирішив купити мене. Я дала згоду вийти заміж за того, хто привіз мене сюди, а твоєю не буду.

Вивів він її у квітучий сад, де море квітів цвіло, і каже їй:

— Закохуйся, дорога.

— Сказала я тобі, що не буду твоєю, щоб зараз же лисом стала.

Впала вона на землю, зробився з неї лис і щез у кущах.

Вихопив цар пістоль, як вистрелить, то хмара слугів збіглася. А тим часом лис перетворився у коня, на нього сіла царівна, а царевич на Дурфекету, і вже ні вітер, ні куля не могли їх догнати.

Приїхали вони до Білого царя. Перекинувся лис у Дурфекету, і на ньому в’їжджає царевич до палацу. Побачив це Білий цар і назустріч вибіг.

Царевич і каже.

— Ось тобі, ясновельможний, те, що ти бажав мати. Віддав царевичу за коня Золотого птаха з кліткою, попрощалися вони, і пішов царевич до своєї нареченої.

Тим часом цар пробує сідлати Дурфекету, та де там. Став як укопаний, і ні з місця. А вночі, як всі у палаці вже спали, наздогнав лис молоду пару з Золотим птахом на Дурфекеті у дрімучому лісі.

Їдуть вони до свого царства. Їдуть і на ранок доїхали до того місця, де залишилась царевичева шкапина. За цей час вона так відпаслася, що царевич ледве впізнав її.

Тоді лис каже:

— Тепер слухай мене. Щоби ти, їдучи додому, не посмів ні з ким знайомитися і купляти живого звіра або чоловіка. Ти знаєш, хто я такий? Я той ведмідь, якого ти похоронив тут. Ти благородна людина, і за це тобі допомагав. А тепер прощай і їдь, бо батько чекає тебе.

Посадив царевич наречену на свого коня, а сам сів на Дурфекету, і їдуть. Довго їхали вони широкими полями, густими лісами, попід високими горами, аж поки не доїхали до корчми. Бачить царевич, біля корчми кіньми його братів орють. Під’їхали ближче, і побачив братів закованих, що дрова ріжуть. Через три місяці буде уже три роки, як старший виїхав з дому і два, як середущий. Повертає брат до корчмаря і питає його;

— Слухай, орендарю, де ти таких рубачів найняв?

— То голодранці-картограї, програлися.

— Ще довго в тебе будуть вони?

— Ще три місяці.

— Слухай, мені треба дров нарубати, відпродай мені їх.

Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували брати старші наймолодшого, сіли на коней і їдуть додому. Дивуються, що він здобув для батька Золотого птаха, а для себе красну царівну та коня.

Прийшов старшому братові до голови інший розум, і штовхає він середущого:

— Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три роки дома не був, а ти два, і нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув Золотого птаха, коня і царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші схудли, шаблі потупилися.

Тоді другий брат каже.

— Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я царівну, і скажемо батькові, що здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до його шиї. А царівну примусимо, щоб мовчала, пригрозимо, що вб’ємо.

Під’їхав середущий брат до наймолодшого, витяг заіржавлену шаблю. Степ широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.

Побачила царівна, зойкнула і кинулася утікати. Наздогнали її брати, і каже середущий:

— Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш моєю дружиною, а брат старший везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все здобули.

Похитала сумно головою царівна і каже.

— Не ви це здобули, а той, що ви його вбили.

— Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж смертю, що й брат.

Мусила поклястися, що не продасть їх. Кинули вони тіло брата в колодязь степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а цар назустріч їм вибігає.

— Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви потомилися, але дочекався я вас, лише брата наймолодшого нема.

— Ей,— кажуть брати,— що ви журитеся, то баламут. Ось беріть Золотого птаха, а оце невістка ваша, а моя дружина,— каже середущий.

Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову не повернувся, несе третій — і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а наймолодшого сина нема та й нема.

Тим часом дуже нудно на серці стало лисові. Став він серед поля і думає: «Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу туди, куди мій побратим пішов». Біжить він, біжить, знайшов у степу криницю. Глянув туди і промовив.

— Не послухав ти мене і втретє, а викупив братів та коней. За непослух караєшся вже близько року.

Метнувся лис, дістав цілющої води та оживляючого кореня. Помазав шию, притулив до тулуба, і зрослася вона. Оживляючий корінь засунув йому в рот, стукнув тричі у бороду, і проснувся царевич:

— Проспався…

— Ой,— каже лис,— був би ти спав віки-вічні, якби не оживив я тебе. Просив же, аби ти не купляв нічого живого, а ти відкупив братів з кіньми. В нагороду за це вони зняли твою голову. Тепер йди додому і не признавайся нікому. Твій Золотий птах не співає, наречена не усміхається, а кінь Дурфекета царське військо добиває.

Прийдеш під ворота і скажи, що ти бідний сирота і давно нічого в роті не мав. Брати твої наймуть тебе, бо добре буде, що ти хоч один раз коня погодуєш.

Прийшов царевич під ворота, заплакав, а вартовий питає:

— Чого плачеш?

— Та як мені не плакати, не пам’ятаю, коли вже їв. Може, хоч якась робота у вас для мене знайдеться?

Пішли слуги, розповіли братам, а вони кажуть.

— Хай іде коня доглядати, загине він замість воїна. Привели його до палацу, нагодували і показали коня, якого він повинен годувати.

— Добре,— каже,— я коней люблю. Видали йому оброк і кажуть:

— Уважно йди, не доторкайся до нього, бо він копаєтеся. Взяв наймит оброк, положив його надворі, а сам голіруч до коня.

Вдарив долонею по спині і говорить.

— Ой, нещасний, скільки гною під тобою, а ти й на вулицю не виходиш.

Відчепив капистру, вивів коня надвір, дав коневі їсти. Взяв жогребло, щітку, вичистив, вичесав Дурфекету, заплів гриву косами, осідлав коня і їздить по майдані. Об’їхав кілька разів, а за той час солдати гній повикидали на вулицю, підстелили, а цар стояв і дивився з вікна на те все.

Доглянув коня наймит і в обід, і ввечері, а на другий день цар почав здогадуватися, і кличе його до палацу. Прийшов він, поклонився йому. Уважно подивився цар.

— Слухай, небоже, чому ти не признаєшся, що ти мій син?

— Що ви, ясновельможний царю, хіба я можу бути вашим сином, коли всі ваші сини такі горді?

— А чому тебе кінь не вбив?

— За що він має мене вбивати, коли я його вичесав, дав їсти, вивів на прогулянку?

Оглянувся він назад, бо почув, як Золотий птах крилами вдарив, і питає.

— А що це у вас за дивний птах і чому не співає?

— Не знаю,— відповідає цар.

— А я знаю чому. Царівна пити і їсти йому не дає. Вона сердита на когось, мабуть. Подивися на мене, царівно, аби я побачив, чи ти сумною народилася, чи тут такою стала.

Поглянула йому в очі і розквітла, як мак. Взяв він води та ярої пшениці, відкрив клітку, дав Золотому птаху їсти і почав примовляти.

— Чому ти не співаєш, птаху? Напийся води, з’їж зерна і заспівай.

З’їв Золотий птах пшеницю, напився води, стрепенув крилами і заспівав пречудовим голосом та так дзвінко, що палац здригнувся. Царівна такою ж вродливою стала, як була, батько молодшим зробився, підійшов до сина, обняв його і сказав:

— Сину мій, це все ти дістав для мене, а чому ти правди не сказав батькові?

— Не міг я, батьку. Мої брати, а твої сини, забрали були в мене життя — зняли голову, взяли Золотого птаха, коней і мою наречену.

Прийшли брати, опустили перед батьком голови, а він сказав.

— Бачите, які ви погані, свого рідного брата вбили.

А вони почали тоді:

— Ми погані діти твої. Програли гроші і себе в корчмі, а він здобув все і нас визволив. Нам соромно було повертатися додому. Ми вбили його, бо думали, що так буде добре, а то і так не добре і так не добре. Тепер, брате, роби з нами, що хочеш. Ми негідні перед батьком, перед тобою і перед людьми. Покарай нас.

— Ні,— відповів брат,— кара на вас впаде без мене, а моя рука вас карати не буде,— і прогнав братів з батьківського двору. Залишився він із батьком, молодою царівною та Золотим птахом, і кінь Дурфекета є у них. Я сам бачив, бо заходив до них довідатися про те зло і добро. Як мене вгощали, то бородою текло, а в роті сухо було. Це казка, а не правда — вір не вір, не кажи, що брешу.

Запис Золотий птах спершу з'явиться на Казкотека.

Одного разу зібралися звірі докупи і почали радитися між собою, кого наставити царем, щоб був у них правдивий суддя, котрого всі щоб боялись і слухались. На цей раз діла довести до кінця не вдалося, бо не всі були в зборі, найбільших і найсильніших звірів не було на сходці. Тому вони й вирішили загадати усім звірам, щоб зібралися докупи від малого до великого і обсудили діло як слід.

У призначений день зібралися всі звірі. Прийшли всі до одного. Були там: слон, лев, тигр, бегемот, носоріг, ведмідь, вовк, олень, верблюд, лис, заєць, дикий кабан, зебра, коза, вівця, кінь, корова, собака, кішка, тхір, ховрашок, пацюк, миша та інші звірки, які тільки були тоді на світі; либонь був і осел.

Коли всі були в зборі, олень виступив наперед і почав казати:

— Не прогнівайтесь на нас, ясновельможні пани, дужі і великі звірі, за те, що ми вас потурбували, нікчемні супроти вас звірята. Ми задумали вибрати кого-небудь з вас царем над усіма звірами, щоб було кому давать нам пораду, судить нас по правді і всьому давати лад.

Слон обізвавсь:

— Добре ви придумали, давно пора встановити між звірами порядок і правдиві закони. Треба нам вибирать кого-небудь царем, щоб управляв нами, давав усім поради, щоб не допускав грабежу і розбою і щоб правдиво судив усіх за всякі провинності. Подумайте всі гарненько і скажіть, кого ви бажаєте наставити царем. Можу і я стати царем, бо я більший од усіх і сильніший, а не хочете, як хочете, про мене все рівно, хоч і не мене виберете.

Лев, не діждавшись слова громади, виступив наперед і каже:

— Ні, панове, слонові бути царем не підходить, він неповороткий, важкий, нездатний прудко бігати. Мені більше личить бути царем, мене всі будуть слухати і повинуватимуться: я прудкий, моторний, вродливий і сили у мене є.

Вискочив з гурту лис, виступив наперед, скочив на пеньок і почав:

— Всякий розуміє, що обидва ви годитеся в царі і кожен з вас бажає бути царем, а щоб нікому з вас не було обиди і щоб обійтись без сварки і бійки, краще давайте зберемося десь окремо і там всі громадою вирішим, кому з вас бути царем. Обидва ви хочете бути царями. Ми одійдем од вас геть і там порадимось гуртом.

Всі схвалили річ лиса, гукнули «браво» і вирішили зараз же зробити потайне засідання. Всі звірі одійшли подалі і почали галасувати. Які слабіші і беззахисні, ті кричали: «Нехай буде слон царем! Він розумніший од усіх звірів на світі, і він буде справедливішим од усіх!» А звірі, котрі сильні і моторні, ті намагалися вибрати лева царем, кричали: «Нехай буде лев царем! Він моторніший од слона і вродливіший од усіх, йому тільки й личить бути царем!» Лисові дуже не хотілось гнівити лева, бо той його прохав, щоб він для нього постарався, а як за нього не буде руку держать, то грозив розірвати його на шматки. Тому лис всіма силами намагався виставити лева царем (боявся лис за свою шкуру); вибіг він наперед, зліз на пеньок, щоб усім було видко, і почав:

— Слухайте, панове, що я вам скажу. Багато з вас є таких, котрі бажають, щоб царем був слон. Правда, слон розумний і сильний, він крові не вживає і іншим не дозволить кров’ю живитися; тільки самі посудіть: який з нього буде цар, коли він неповороткий? Всі вороги наші будуть шкодити, розбійничати іще гірше, ніж тепер, і його не будуть боятися, бо добре знають, що він їх покарати не може: поженеться за ними, а вони втечуть од нього. На мою думку, краще наставити царем лева: він розумний, дужий і моторний, зможе винуватих покарати, і його всі будуть боятися. Хто нашкодить, так чортового батька утече від нього: хоч кого, так дожене.

— Воно-то так,– обізвався олень, — тільки так не по правді буде. Краще нехай буде так: щоб не було ні на кого пені, давайте кинемо жеребки.

— Так буде правдивіш, — гукнули й інші звірі. — Тільки як же ми зробимо?

— А от як, — обізвався олень. — Хто бажає, щоб був царем лев, нехай кидає он у те дупло кожен по одному горіху, а хто бажає царем слона, той хай кидає жолуді.

— Добре ти придумав, — гукнули всі, — значить, так і зробимо.

Назбирали цілу купу жолудів і горіхів і змішали їх. Лис став на задні лапи і заявив:

— Ну, панове, тепер приступайте до діла! Всі по черзі стали підходити до купи жолудів і горіхів, кожен брав, кому що подобалось, і кидав у дупло. Хижі звірі, які любили кров, ті брали горіхи, а які живилися овочами і травою, ті брали жолуді. Лис бачив, що за лева менше кидають, почав хвостом вертіти, підбігав до кожного і підморгував, щоб брали горіхи, а коли підходили брати жеребки малі звірки, так лис кожному шептав на вухо: «Бери горіх, а то лева прогнівиш, він тебе задавить, як жабу, і я на тебе розсерджусь, не дам тобі просвітку». Малі звірки боялись, щоб не попасти в опалу, брали горіхи. Сам лис замість одного горіха зачепив повну жменю і кинув у дупло так, що ніхто і не помітив.

Стали підраховувати, і виявилося однакове число і горіхів і жолудів. Ведмідь і каже:

— Ну, що ж тепер будем робити, тут щось не так; давайте знов кинем жеребки і будем пильно придивлятися, щоб хто не кинув більше ніж треба і щоб ніхто нікому не підказував, що кому брать.

Лис вискочив наперед і каже:

— Ні, панове, знов кидать жеребки не подобає, а тепер давайте ми зробимо ось що: ходімо до лева і слона і заявимо, що вони для нас однакові, а кому з них буть царем, ми там і вирішимо.

Пішли вони усією громадою до лева і слона і повідомили їх, що жеребків випало на обох порівну.

Лис виступив наперед і каже:

— Ясновельможні пани! Громада намітила в царі одного кого-небудь з вас, лева або слона. Кинули ми жеребки, кому з вас бути царем, і, перелічивши ті жеребки, виявили, що жеребків випало на обох порівну. Тепер треба придумать що-не-будь інше. По-моєму, нехай буде так: хто кого пережене, той і буде царем. От попробуйте зараз побігти наввипередки, хто з вас виявиться прудкішим, той, значить, цар.

Слон відмовивсь:

— Прудко бігать я не можу од природи. Мені здається, що цареві прудко бігать нема чого. Потрібен порядок, розумна розправа і правдивий суд, а коли треба буде за ким погнатися, то я накажу, кому схочу.

— Ну так тоді нехай буде так: хто з вас вище підскочить, той і буде царем. Слон знов те ж саме сказав:

— Ні, я підстрибнуть вгору не можу, бо я не легенький.

— Ну, то, значить, хай буде лев царем, — гукнули всі, хто бажав лева. А слон і каже:

— Про мене все одно, тільки так буде неправдиво. Що лев може зробить, того я не можу, а що я можу, того лев не може. Коли вже так, — то нехай він зо мною побореться; якщо поборе мене, тоді він буде царем.

Лис засумував, а далі пригадав одну хитрість і каже:

— Добре, нехай буде й так, зведемо вас боротися, тільки зараз уже пізно, ми всі потомились, проголодалися, а хай краще завтра вранці, так в сніданкову пору. Тільки ви, панове, рано ніхто не приходьте дивитися, як вони будуть боротися, а то ми їм будемо заважати. Краще ми прийдемо трохи згодом і побачим, хто кого зборов.

Всі погодилися. Настала ніч, слонові схотілося спати. Пішов він до лісу, притуливсь до одного не зовсім товстого дуба і заснув. Слони звичайно сплять стоячи, обпершись об дерево, а якби він ліг боком, так тоді б сам і піднятися не зміг. Лис здалека слідкував за слоном, де він стане, а коли побачив, що слон уже міцно заснув, побіг до лева і каже:

— Ясновельможний пане, ходім мерщій до слона, він уже заснув, так щоб не гаять дарма часу, будемо за діло братися.

— А яке ж ми будемо робити діло? — спитав лев. — Задушити слона я не подолаю, він прокинеться і оборониться од мене.

— Ні, я не про те, душить його не треба, а він має звичку, коли спить, обпиратися об дерево; так от давай ми перегризем дерево, дерево впаде, і слон упаде, тоді ми скажем, що ти слона поборов.

— Добре ти придумав, тільки ми самі не вправимось до ранку перегризти дерево, зуби заболять. Ти піди гукни іще кого-небудь на підмогу.

Лис побіг, зібрав щось із дванадцять вовків, привів їх до слона, і почали вони гризти дуба. Гризли, гризли до самої зорі, а ще чимало зоставалось. Дуб уже трохи похилився, а ще не падав, бо ще чимало осталось неперегризеного стовбура. Що робить? Уже світало, слон міг прокинутися, а дуб не. падає. Лис і на цей раз придумав. Покликав він трьох ведмедів і каже:

— Слон, наш будущий цар, надибав ось на цьому дубі мед. Так от, коли лагодивсь спать, велів він мені позвати вас, щоб ви дістали йому меду. Поки він прокинеться, так щоб мед був готовий, а інакше він вас покарає.

Ведмеді раді старатися, подерлися на дуба всі три. А лис дивився угору і наказував їм впівголосу.

— Ви лізьте он туди, на той бік, — показував їм на грачині гнізда, котрі чорніли з того боку, куди дуб похилився.

Ведмеді забралися на саму верхівку дуба. Дуб не витримав, тріснув і впав. Упав і слон на бік, а далі аж на спину перекинувся, задерши вгору ноги. Піднятися сам ніяк уже не міг. А ведмеді як гепнулися з дуба, так і сконали.

Минула сніданкова пора, почали сходитися всі звірі. Бачать — лев стоїть біля лежачого слона, а лис трохи оддалік вертить хвостом. Коли зійшлися всі, лис заявив:

— Дивіться, панове, який сильний наш цар, слона зборов. Слон хотів придержатися за дуба, так він і дуба разом з ним звалив; на що вже дуб кріпкий, і той не видержав, зломився. Три ведмеді хотіли заступитися за слона, так лев їх як швирнув од себе, аж кишки з них вискочили! Дивіться: он вони, бідолахи, валяються!..

Всі звірі затремтіли від страху і в один голос закричали:

— Лев буде наш цар-государ!

З того часу всі звірі стали боятися леваді вважати його за царя.

А лев собі.на підмогу призначив губернаторів. Вовка призначив луговим губернатором, тигра — лісним, лиса — польовим.

Губернатори, подякувавши царю, пішли кожен на свій посад. Інші звірі не раз гомоніли проміж себе:

— Що за причина, що вовк і лис достукались такої честі? Неначе й кращі від них є звірі, а бач, не попали в губернатори!

Олень і каже:

— Та тут діло нечисте, правдою і чесною поведінкою ніколи не достукаєшся уваги царя. Я одразу помітив, що лев поборов слона неспроста, а тут була якась хитрість. Звичайно, лис на хитрощі здатний, так він що-небудь таке придумав, а вовки, мабуть, помагали йому, через те саме вони й попали в милість. Ну, тигр інше діло, він дужий звір, йому до лиця бути великим начальником; та тут ще й те: обминуть тигра — він міг розгніватися на лева і шкодить йому, бо у нього сила ненабагато менша левової.

— Та я і сам так думаю, — обізвався ведмідь. — Видно, що вони схитрували, одурили слона і моїх трьох братиків занапастили тоді. Я так думаю, що вовки гризли того дуба, об який слон обпирався сонний. А трьох ведмедів вони одурили, примусили полізти на дуба, щоб скоріше його зломити. От за що наклали вони головами.

— Е! Так воно й є, — гукнули інші.

Дивляться — недалеко від них біжить лис… Всі принишкли:

— Цссс! Мовчіть, а то почує, біда буде: всіх нас заженуть туди, де Макар телят не пасе!

Лис наблизився до них, всі йому низько вклонились. Він зупинився і питає:

— А чого ви тут у купу збились? Чи не змову яку робите?

— Боже нас борони, це ми зійшлися побалакати про вчорашній радісний для нас день. Ми всі радіємо, що господь нам послав такого царя і розумних правдивих губернаторів.

— А! Якщо так, то ще нічого, а все ж таки на другий раз не смійте збиратися. Ніяких потайних зборищ по закону не дозволяється.

Опісля того всі звірі старалися жити кожен собі особняком. Всі ті, що живились рослинами, жили мирно, правдиво, а хижі шкодили і зоби-джали слабіших. А щоб перед царем і перед законами бути правими, старались вигороджувать себе, що вони зробили шкоду не знічев’я і не з своєї охоти, а з обов’язку служби. А почне цар допитуватися: за віщо той задер зайця або ще кого-не-будь, — так винуватий одбрешеться, що він з’їв його за те, що заєць глузував з царя або підмовляв інших убити царя. Цар губернаторам вірив і видавав їм нагороди за їх вірну службу.

Так і жили.

Та тільки набридло лисові бути польовим губернатором, бо там опріч мишей та інших звірків нічого не доводилось їсти, а йому кортіло посмакувать курятинки або гусятинки. Пішов лис до царя і каже:

— Ваша величність, дозвольте мені завідувати курниками і оберігать курей од ворогів.

— А до чого ж тут кури? — каже цар, — нам не дано права владарювати над птахами, у птахів є свій цар. Та й від кого ти хочеш їх оберігати?

— Тхори і пацюки душать курей і малих курят і псують їх без жалю! Мені скаржився півень і прохав, щоб я вам доповів. А то, каже, всі з вас глузують, що не дбаєте про порядок, дозволяєте таким плюгавим звіркам робити шкоду в чужому господарстві.

Лев повірив лисові і з того дня наставив його старшим над курниками.

Лис зрадів, помчався до села. Діждавшись пізньої пори, почав перевіряти курники. Таким чином він щодня уминав по дві, по три курочки. Одного разу хазяїн засів і застукав лиса в курнику. Тільки лис поліз за курми, а чоловік схопив його за хвіст і ну бухать бичем по ребрах. Так його пригостив, що він ледве дихав. А далі прив’язав до хвоста мотузок і повісив лиса на тину. Чоловік пішов спать, а лис, очунявши, почав придумувати, як йому викрутитися з біди. Пручавсь, пручавсь, ніяк не може одірватися. Кілька разів сіпався, тужився, щоб перервати мотузок, та не міг, бо дуже той кріпкий був. Тоді він вирішив збутися свого хвоста, аби тільки врятуватися. Хоч І боляче було, став перегризати свій хвіст. Одгриз і втік.

Вибіг лис у поле і думає: «Ну що його тепер робить? Як я покажусь до своїх підвладних? Вони мене не впізнають і не будуть мене слухатися!.. До підвладних іще не так страшно показатися: вони у вічі глузувати з мене не посміють, а поза очі нехай собі балакають, що хочуть?! А от як до царя покажусь, що я йому буду говорити, як спитає про хвоста?! Соромно бути губернатором без хвоста… Ех! краще б мене убили до смерті. Ну, та тепер уже того не вернеш, хоч і сором, а треба як-небудь віку доживать. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там».

Підійшов до заячої хатки і каже:

— Пусти мене переночувать. Я тобі колись у пригоді стану.

— Ні, не пущу, — каже заєць, — у мене тісно, малі дітки…

— А я тобі кажу: одчиняй! Ти знаєш, хто я? Я губернатор польовий і старший над домашніми птахами, був на селі в державних справах.

Заєць злякався, одчинив, лис вліз у заячу хатку і ліг на м’яке ліжко, а зайченяток скинув геть. Заєць промовчав, бо як же можна гнівити губернатора?

Пішов заєць добувати діткам корму, а лис тим часом забажав поїсти; схопив одне зайченя і з’їв.

Прийшов заєць погодувати діток, дивиться, уже одного зайченяти нема. Він і питає:

— Ваша степенність, а де ж моє зайченя? Одного нема.

— Як ти смієш питати мене про своїх дітей, що я тобі — нянька, чи що? Ти їх наплодиш тут цілу сотню, а я буду щохвилини перелічувать їх, чи всі, чи не всі? Коли хочеш жити на світі, так не грубіянь мені, а то скоро попадеш до царя в лапи.

Заєць вийшов з хати, заплакав та й знов подався добувати корму своїм діткам. Вернувсь додому, дивиться, нема іще одного зайченяти. Заєць не став нічого й казати, погодував діток, що зосталися, а сам вийшов з хати і плаче:

Біг повз нього другий заєць; побачивши земляка, спинився і питає:

— Чого ти, братику, плачеш?

— Та як же мені не плакать? Вліз до мене в хату наш губернатор, живе в мене, їсть моїх дітей, і не смій йому й слова сказати, грозить смертю, каже: «Донесу цареві, так він тебе з’їсть».

— А ти, братику подай жалобу цареві.

— Е, брате, брате, куди там нашому братові поткнутися? Все одно наша жалоба до царя не дійде. Там її перехватять придворні. Усі ж сановники з нашим губернатором запанібрата, так хіба ж вони захочуть топить свого приятеля? За нього всі заступляться і його виправдають, а за мене, нещасного сіромаху, ніхто й слова не промовить.

Побалакали зайці і розійшлися.

Скривджений заєць прибіг до своєї хатки, заглянув усередину, а там уже нема ні одного зайченяти… Зайчик не став показуватися на очі губернаторові, побоявся зайти в хату, вернувсь у поле, сів і гірко заплакав. Біг повз нього вовк, побачив зайця, спинивсь і питає:

— Чого ти, зайчику, плачеш?

— Та як же мені не плакать, лис забрався в мою хату, поїв усіх моїх діток, а тепер — черга за мною, боюсь показуватися додому.

— Не журись, зайчику, я його вижену, ходімо зараз.

Пішли вони до хати. Вовк підійшов до дверей і каже:

— Хто ти такий, виходь геть з хати!

— Я губернатор польовий, хто сміє мені грубіянити?

— А! Так це ти, лисе, — каже вовк, — сором брате, зобиджать слабеньких нещасних звірків. Я теж губернатор луговий. Прошу тебе звільнити хатку бідного зайчика, а то піду до царя і доповім йому про твої злі вчинки. Цар тебе, я думаю, по голівці не погладить!

— Не твоє діло, вовче, мішатися в мої порядки! Ти порядкуй у своїй губернії, а я буду у своїй!

Вовк, піймавши облизня, розгніваний пішов до царя. Прийшов до лева і каже:

— Ваша величність! Маю честь доповісти вам ось про що: лис чинить грабіж, у дворах курей псує; замість того, щоб оберігати їх од звірів, він сам пожирає їх. Потім — зобидив зайця, поїв його дітей і живе в його хаті, замалим самого зайця не з’їв. Я прохав його звільнити заячу хатку, а він сказав, що не моє це діло; каже: «Що я хочу, те й роблю, нікому до того діла нема!..»

Лев доручив вовкові послать оленя з наказом до лиса, щоб він зараз же з’явився до нього на розправу. Лис, одержавши наказ, задумався, почав придумувать, як одбрехатися. Надумавши все, що було треба, пішов до царя. Доповіли цареві, що прийшов польовий губернатор. Лев велів пустити його в хороми. Тільки лис у двері, лев його грізно й питає:

— Ти що там твориш безпорядки? Як ти смів так немилосердно зобидить зайця? Або навіщо ти псуєш курей, а вину спираєш на малих звірків?

Лис бачить, що лев з ним не жартує, упав навколішки, повісив низько голову і каже:

— Ваша величність, не веліть казнити, дозвольте слово мовити.

— Ну, кажи.

— Ваша величність, я добре знаю, що на мене по злобі наговорив вовк, а як сказати по правді, вовк кругом сам винен. Не я, а він зайченят поїв. Я заступивсь за зайця, так він і мені хвоста одгриз і мене мало не задушив, ледве втік. Ось зводьте подивитися, як він мене обезчестив, одгриз хвоста по саме нікуди. А тепер, бач, свою вину звертає на мене; я й так зобиджений.

Лев подумав трохи і каже:

— Ну, ти хоч і прав, тільки губернатором польовим ти не будеш, а лишишся у мене при дворі за начальника охоронної дружини, а вовка я покараю.

Лев послав гінця за вовком, а сам почав думати: хто з них прав, хто неправ — дуже трудно розібратися, мабуть, що обидва брешуть. А кого з них залишити живим, треба подумати. Лис хитрий, він, похоже, нашкодив, тільки карать його якось не з руки, бо він лева своєю хитрістю посадив на царство. А вовк що? Він хоч і допомагав перегризати дуба, так то не дуже велике діло, гризти всякий дурень зуміє. Отже, доведеться вовка вбити. Залишати обох живими — не годиться…

Привели вовка до царя. Лев не захотів і розмовляти з ним, схопив вовка в свої лапи і задушив його. Дізналися вовки, що лев скарав губернатора лугового, почали радитися, як і чим відплатити йому… Така сварка загорілася, що куди там.

Невідомо, чи довго звірі ще гризлися б між собою, та людям набридло, що в них раз у раз пропадали то ягнята, то телята, то різна птиця, і вчинили вони на хижих звірів облаву. Лева спіймали і посадили в клітку, інших звірів побили, а ще інші повтікали, куди який попав, і настав у тому краю спокій.

Запис Звірі під пануванням лева спершу з'явиться на Казкотека.

— От у мене в лісі водяться зайці, тільки не такі, як оце пострибав маленький, а великі. Я з-за границі привіз на розплід. Одного разу я зібрався на полювання, взяв із собою чоловіка з десять загоничів. Вони нагнали па мене зайців, а я їх тільки — бах! та бах! Тоді я набив їх десятки зо три… А одного забпв, то такого величезного, я баран завбільшки! Ну, а коли здер з нього шкуру, то було більш як півпуда сала. От які в мене зайці!

Кучер слухав, слухав, а далі й каже:

— Но-о, гніді, скоро вже і міст той, що під брехунами ламається.

Почув це пан і каже:

— Чуєш, Іване, так от які зайці бувають! Правда, що в нього півпуда сала то не було, а так. фунтів з десять.

— Звісно, заєць зайцем, — каже Іван.

Ну, їдуть далі, а пан знову до Івана:

— От що, Іване, а ми скоро вже буде той місток?

— Та скоро вже, пане, — каже Іван.

— Так-от знаєш, Іване, — продовжує пап, — мабуть, що на тому зайцеві і десяти фунтів сала не було, — так фунтів три — чотири, не більше.

– Та мені що, — каже Іван, — хай буде і так.

Але проїхали трохи, пан повертівся на місці та й знову:

— А чи скоро, Іване, вже той міст буде?

— Так, скоро, пане, ось-ось, тільки в долину спустимось.

— Гм, – каже пан, – а знаєш, Іване, на тому зайцеві і зовсім сала не було – сам знаєш, яке на зайцеві сало.

— Та звісно, – каже Іван, – заєць зайцем.

Спустились в долину, а пан і питає:

– А де ж, Іване, той міст, що ти про нього говорив?

– А він, пане, – каже Іван, – розтопився так само, як те заяче сало, що ви про нього говорили.

Запис Заяче сало спершу з'явиться на Казкотека.

От якось цей завзятий коняр приїхав до міста.

Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню і низько поклонився.

— Маю для вас, паночку, товар.

Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі.

— Чим це ти торгуєш?..

— Торгую я заморськими яйцями, з яких вилупляються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!

— Ти диви! — здивувався завзятий коняр.

Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже;

— Слухайте сюди… Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.

— І довго треба на ньому сидіти?..

— Три тижні, не більше.

Почухався в лисину багач:

— А чи не може хтось із слуг на ньому сидіти?..

— Чому ні? Але в такому разі вилупиться лише нікчемна шкапа.

Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.

— Що просиш за це?

— Сто талярів, ні шеляга менше.

— То дорого! — скривився багач.

— Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!

— Гаразд, одне яйце беру,— заквапився коняр.— Якщо вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я у тебе цілий віз оцих яєць куплю.

Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м’яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.

— Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти,— сказав багач оторопілій наймичці.— Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.

Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати… Минув і третій тиждень — не подає голосу лоша!

«Не обдурив мене той хлоп? — стривожився багач.— Почекаю день-два…»

Але й за три дні не висидів лошати.

Розсердився багач, вхопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий, він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!

А багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.

Багач схопився за голову:

— Такого коника я втратив!

Потім довго никав по всіх ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очі…

Запис Заморське яйце спершу з'явиться на Казкотека.

— Ще встигне наробитися, най іще підросте. Раз батько не витерпів і своїй жінці каже:

— До яких пір будемо сина годувати? Най береться до роботи, бо якщо ні, то весь свій маєток передам на слугу-молотобійця, бо той чесно трудиться у нас уже не один рік.

Жінка каже:

— Ні, не так зробимо. Я його пожену, най іде сам гроші заробляти.

Потім крадькома, щоб її чоловік не знав, вийняла з гаманця два карбованці, дала синові й каже:

— Вечором принесеш батькові ці гроші і скажеш, що ти їх заробив.

Син пішов ранком у місто, прогуляв цілий день, а вечором приходить додому і каже батькові:

— Я сьогодні заробив два карбованці,— і показує гроші.

— Ану, синку, давай сюди, які ото гроші? — Узяв, подивився і кинув їх в огонь.

Гроші згоріли, а хлопець і з місця не рушився. Йому не жаль було за ними, бо не заробив їх.

Син пішов до матері і почав говорити, що батько ті два карбованці кинув у вогонь. А мати тоді каже:

— Синку, тут не фіглі, іди і своїм трудом зароби гроші, бо отець, видно, знає, що то були не твої гроші.

Хлопець зрозумів, що так діло не пройде, зібрався і пішов у місто. Скрізь шукав роботи, але ніхто його не приймав. Ледве перед обідом якось найнявся вантажити мішки з зерном, потім пиляв дрова, колов, трудився без перепочинку. Через деякий час уже й мозолі з’явилися на руках. Під вечір з великою бідою заробив шість карбованців самими копійками. Приходить додому, дає батькові і каже:

— Няньку, я заробив гроші.

Батько взяв їх і знову шпурнув у вогонь. Хлопець кинувся до вогню і почав хапати звідти копійки. Батько дивиться і каже:

— Синку, не хапай. Тепер я бачу, що ти їх заробив. Але вповіж мені, чому ти не хапав паперові гроші, коли я в перший раз кинув у вогонь?

— Й з мамою хотів вас обманути, але не вдалося. І мені за тими грішми не жаль було, бо я їх не заробив. А тепер знаю, як важко дістається замозолена своїм трудом копійка.

Запис Замозолена копійка спершу з'явиться на Казкотека.

Тоді послали кита зловити зайця. Кит поплив, але коло берега зловили його рибалки.

Послали сома, але сома теж зловили.

Тоді послали черепаху. Черепаха знайшла царя звірів тигра і каже.

— Ти цар, і у нас є цар. Наш цар умирає, і лікар сказав йому, що якщо він з’їсть заячої печінки, то жити буде. І цар просив, щоб ти дав зайця.

Тигр вислухав і звелів привести до нього зайця.

— Іди,— сказав він,— за цею черепахою: тебе кличе морський цар.

Іде зайчик з черепахою і випитує, чого треба від нього морському цареві. Розказала йому черепаха, в чому справа.

— Але якщо він вийме в мене печінку, то я уже жити не буду? — запитав зайчик черепаху.

— Цього я не знаю,— сказала черепаха.

— Ну, так ось що. У мене є один кривий родич. Він давно жаліється, що йому від кривої ноги жити не можна. А цареві вашому все ж одно, яку печінку не їсти, аби тільки заяча була. Так ти почекай мене, я тільки ось у цей лісок побіжу і зараз приведу тобі кривого зайця,— сказав зайчик.

— А мені все одно,— сказала черепаха і випустила зайця. Заєць побіг до лісу, і тільки його і бачили.

Ждала, ждала черепаха його і полізла до свого царя. Узнав цар, в чому справа, і наказав їй знову лізти до царя звірів. Розказала черепаха цареві звірів, як утік від неї зайчик.

— Ну, йди додому,— сказав їй цар.— Від тебе він знову втече. Я пришлю його з кимось другим.

Почув зайчик, що його шукають, і каже.

— Тепер, коли мені все одно умирати, зроблюсь я розбійником. Одного разу бачить він — лізе по дорозі черепаха.

— Ти куди лізеш? — питає її зайчик.

— До вашого царя іду. Треба сказати йому, щоб не шукав зайця, так як наш цар уже умер,— відповіла йому черепаха.

Тоді зайчик побіг попереду черепахи і сказав:

— Чув я, великий царю, що ти мене шукаєш. Ось я.

— А де ти був до цього часу? Чому ти утік тоді від черепахи? — запитав цар.

— Я не утік, а відпросився, погодившись вислати за себе кривого. Ось до нього я і бігав,— пояснив зайчик.

— А де ж він? — запитав цар.

— Та не пішов. Каже, що не хоче умирати,— каже зайчик.

— Як не хоче, то іди ти! — приказав цар.

В цей час прилізла черепаха із звісткою, що їх цар уже помер, і зайця не потрібно.

— Ну, умер, так умер,— сказав тигр і відпустив зайця додому.

Запис Зайчик спершу з'явиться на Казкотека.

От іде він до річки та скаче берегом, шукає, де б то краще скочити у воду. Коли це жаба — плиг у воду!

«Еге,— думає тоді заєць,— не буду я топитись, бо є ще такі на світі, що й мене бояться».

Так і остався заєць живий.

Запис Заєць і жаба спершу з'явиться на Казкотека.