Мій брат Мустафа і моя сестра Фатьма були мало не однолітки — брат був старший не більш як років на два. Вони щиро любили одне одного і разом дбали про те, щоб нашому старому й недужому батькові було не так тяжко доживати віку. Коли сестрі минув шістнадцятий, брат влаштував свято. Він скликав усіх її подруг до нас додому і там, у батьковому саду, почастував їх гарненько найсмачнішими стравами. А як почало смеркатися, запросив усіх на прогулянку морем у великому човні, що його він наперед найняв і причепурив усякими прикрасами. І Фатьмі, і всім її подругам дуже сподобалася ця прогулянка, бо вечір був напрочуд гарний, а місто, коли на нього дивитися з моря, вабило очі красою. Дівчата прохали брата їхати все далі й далі в море. Мустафа неохоче задовольняв їх бажання, бо за кілька днів перед тим біля берега бачили морського розбійника — корсара. Потім дівчатам схотілося подивитись, як заходить сонце, і вони поїхали до скелі, що стриміла за містом. І тут вони побачили недалеко від себе човна з озброєними людьми. Передчуваючи недобре, мій брат звелів веслярам швидко повертати до берега. Це було розумне рішення: невідомий човен і справді помчав за ними й незабаром став їх наздоганяти, бо мав більше веслярів і брав напрям так, щоб відрізати братовому човну шлях до берега. Зрозумівши небезпеку, дівчата посхоплювались і почали кричати й голосити. Даремно брат умовляв їх сидіти тихо — вони кидалися з боку в бік і так розгойдували човна, що той аж ходором ходив. А коли чужий човен наблизився майже впритул, дівчата з переляку збилися на кормі, і човен перекинувся догори дном. Тим часом з берега теж стежили за чужим човном, бо знали, що поблизу корсари, і кілька човнів уже поспішало на допомогу. Вони підпливли саме тоді, коли треба було витягати потопаючих. Серед метушні ворожий човен непомітно зник, а на тих човнах, що підбирали потерпілих, ніхто не знав, чи всі врятовані. Коли ж стали перевіряти, виявилось, що немає моєї сестри та однієї з її подруг. Зате в одному з човнів знайшли якогось чужого чоловіка, котрого ніхто не знав. Погрози Мустафи змусили його зізнатися, що він з ворожого корабля, який стоїть на якорі за дві милі на схід від міста, і що під час втечі товариші забули про нього, коли він допомагав рятувати дівчат. Крім того, він сказав, що сам бачив, як двох Дівчат було витягнуто на борт ворожого човна.

Горе мого старого батька було безмежним. Та й Мустафа вкрай засмутився, бо з власної вини втратив не лише любу сестру, а ще й її подругу, яка була його нареченою, її батьки вже дали згоду на їх одруження, і тільки своєму батькові брат не наважувався признатись у цьому, бо та дівчина була з бідної родини.

Мій батько був чоловік крутої вдачі. Як тільки біль у його серці трохи вщух, він звелів Мустафі стати перед його очі й промовив:

— Твій нерозумний вчинок відібрав у мене втіху моєї старості і радість моїх очей. Іди геть від мене, я жену тебе з очей своїх, щоб не бачити довіку, я проклинаю і тебе, і всіх твоїх нащадків. І тільки тоді, коли ти повернеш мені Фатьму, спаде з твоєї голови моє батьківське прокляття.

Цього мій бідолашний брат аж ніяк не чекав. Він уже й сам надумав будь-що розшукати сестру та її подругу і тільки хотів попрохати в батька благословення, а тепер мусив рушати в далекий світ з його прокляттям. Та коли перше нещастя гнітило його, то друга кривда, ним зовсім не зароблена, лише загартувала серце.

Він пішов до полоненого морського розбійника, щоб розпитати, куди мав їхати його корабель, і довідався, що пірати найчастіше продають рабів на великому бальзорському базарі.

Коли Мустафа повернувся додому, батьків гнів уже ніби трохи згас, бо він прислав синові на дорогу гаманець з грішми. З плачем попрощався Мустафа з батьками Зораїди — так звали його вкрадену наречену — і рушив до Бальзори.

Мустафі довелося подорожувати суходолом, бо з нашого маленького міста кораблів до Бальзори не було. Йому треба було поспішати, щоб не забаритись у дорозі і встигнути приїхати до Бальзори раніше за піратів. Кінь у нього був добрий, вантажу ніякого, і він сподівався на шостий день надвечір бути в місті. Але не так склалося, як жадалося. Четвертого дня надвечір, коли він їхав безлюдним шляхом, на нього напало троє розбійників. Побачивши, що вони добре озброєні й при силі і що їх більше ваблять його гроші та кінь, ніж бажання вбити чоловіка, Мустафа крикнув, що здається на їх ласку. Розбійники спішилися, зв’язали йому ноги попід животом коня, потім двоє стали обабіч, а третій ухопив братового коня за уздечку, і, не кажучи ні слова, вони повезли його з собою.

Мустафа був у розпачі: от і далося взнаки батькове прокляття! Де вже йому, нещасному, сподіватися врятувати сестру і Зораїду, коли в нього заберуть усе, що він мав, і йому залишиться віддати для їх визволення хіба що своє нікчемне життя.

Більше години їхав Мустафа в супроводі мовчазних розбійників. Нарешті вони завернули в невеличку долину, оточену з обох боків високими деревами. Ясно-зелений м’який моріжок укривав її чудовим килимом, посередині біг швидкий струмочок — усе тут так і вабило око. Мустафа побачив з п’ятнадцять або з двадцять наметів, розкиданих по долині. Коло них були поприв’язувані верблюди й гарні коні. В одному з наметів чути було веселі звуки цитри та спів двох приємних чоловічих голосів. Люди, що знайшли собі такий затишний куточок, думалося Мустафі, мабуть, не зроблять йому лиха, і тому він без страху послухався своїх супутників, коли ті розв’язали йому ноги й наказали злізти з коня.

Мустафу відвели в найбільший і найчепурніший намет. Всередині його було дуже гарно: чудові золотом шиті подушки, м’які килими, позолочені курильниці — десь-інде все це свідчило б про багате й привільне життя хазяїна, а тут воно говорило тільки про зухвалий грабунок. На одній з подушок сидів невеличкий старий чоловік. Темна шкіра на його обличчі бридко блищала, а безсоромно лукавий вираз робив його лице огидним. Хоча цей чоловік і вдавав з себе пана, проте Мустафа швидко помітив, що не для нього так пишно прибраний намет. А слова його супутників підтвердили цю думку.

— Де отаман? — запитали вони старого.

— Поїхав на полювання, — відповів той, — а мені доручив заступити його.

— Тут така справа, якої нікому доручити не можна, — сказав один з розбійників. — Треба швидше вирішити, що робити з цим собакою: взяти викуп чи повісити. А це отаман знає краще за тебе.

Карлик підвівся з почуттям власної гідності, випростався на весь зріст, щоб хоч кінчиками пальців дістати до вуха кривдника й помститися за образу, але, побачивши, що всі його зусилля марні, почав злісно лаятись. Ті троє теж не мовчали й не були скупі на відплату, тож незабаром від їхньої сварки весь намет аж ходором заходив.

Та раптом, відкинувши завісу, до намету ввійшов високий ставний чоловік, молодий і вродливий, як персидський принц. Його одежа й зброя, крім гарно оздоблених кинджала та шаблі, була проста й скромна, а розумні очі й увесь вигляд викликали пошану без страху.

— Хто насмілився заводити лайку в моєму наметі?— напався він на переляканих розбійників.

Ті замовкли, потім один з них розповів, як усе було. Обличчя отамана спалахнуло від гніву.

— Коли це я тобі, Гасане, доручав заступати мене? — гримнув він на карлика страшним голосом.

Той з переляку весь зіщулився, зробився немовби ще меншим і тихцем став прокрадатися до виходу. Отаман наздогнав його й одним важким штурханом викинув за поріг.

Після цього хазяїн намету простягся на килимі, а розбійники підвели до нього Мустафу.

— Ось той, кого ти звелів нам зловити.

Отаман пильно подивився на бранця і сказав:

— Зуліейкський пашо! Нехай скаже тобі твоя совість, чому ти стоїш перед очима Орбазана!

Почувши таке, мій брат кинувся йому в ноги й вигукнув:

— Ласкавий пане! Ти, мабуть, помиляєшся: я просто бідний невдаха, а зовсім не той паша, якого ти шукаєш!

Усі були вкрай здивовані. Хазяїн же сказав:

— Облиш прикидатися! Ось я зараз гукну людей, які тебе добре знають, — і зараз же звелів привести Зулейму.

До намету ввели стару бабу, яка на запитання, чи впізнає вона в моєму братові зуліейкського пашу, відповіла:

— Аякже! Клянуся гробом Пророка, що це він, і ніхто інший!

— Ну що, нікчемний чоловіче, бачиш, як твої хитрощі пішли за водою? — гнівно вигукнув отаман. — Ти мені до того гидкий, що я не хочу паскудити свого доброго кинджала твоєю кров’ю. Ні, я зроблю інакше: завтра, як зійде сонце, я прив’яжу тебе до хвоста свого коня і доти скакатиму з тобою гаями й чагарниками, аж поки сонце знов сховається за горами Зуліейки.

Тут мій брат зовсім занепав духом.

— Це прокляття мого немилосердного батька, це воно мене жене на ганебну загибель! — заплакав Мустафа. — І ти, моя люба сестро, тепер загинеш, і ти, Зораїдо!

— Твої хитрощі не допоможуть, — промовив один з розбійників, скручуючи йому руки за спиною. — Поспішай мерщій з намету, бо отаман уже кусає губи й поглядає на кинджал. Коли хочеш пожити ще одну ніч, то ходімо скоріше.

Тільки-но розбійники хотіли вивести Мустафу з намету, як назустріч їм увійшли троє інших, що так само гнали перед себе якогось бранця.

— Ось ми привели пашу, як ти звелів, — промовили вони й потягли бранця ближче до отамана.

Тепер мій брат з подивом побачив, що той і справді дуже скидався на нього самого, тільки був трохи темніший з обличчя та мав чорну бороду.

Отаман був дуже здивований появою другого бранця.

— Хто ж із вас справжній? —спитав він, позираючи то на того, то на другого.

— Якщо тобі потрібен паша Зуліейки, — гордовито промовив новий бранець, — то це я!

Отаман довго дивився на пашу суворим і похмурим поглядом, тоді мовчки дав знак забрати його геть. Коли того вивели, він підійшов до мого брата, перерізав своїм кинджалом мотузки і порухом руки запросив його сісти поруч на килимі.

— Шкода мені, чужинцю, — сказав він, — що я прийняв тебе за того негідника. То, мабуть, Божа воля, що саме тоді, коли ми чатували лиходія, нагодився ти й попав до рук моїх людей.

Мій брат благав Орбазана зробити йому єдину ласку: дозволити негайно їхати далі, бо найменша затримка може занапастити всю його справу. Отаман спитав Мустафу про його невідкладні справи і коли довідався, в чому річ, умовив його зостатися на ніч у їхньому таборі, бо, мовляв, треба дати спочинок і собі, й коневі.

— А завтра, — сказав він, — я сам проведу тебе й покажу такий шлях, що за півтори доби ти будеш уже в Бальзорі.

Мій брат погодився і проспав любісінько до самого ранку в наметі гостинного розбійника.

Прокинувшись вранці, Мустафа побачив, що він сам у наметі. Знадвору долинали звуки жвавої розмови. По голосах брат упізнав хазяїна намету та темношкірого карлика Гасана. Він став прислухатись і з жахом почув, що Гасан настирливо умовляє отамана, щоб той звелів убити чужинця, бо коли, мовляв, його відпустити, то він їх усіх викаже.

Мустафа здогадався, що карлик хоче помститись йому за вчорашнього прочухана, якого дістав через нього. Отаман, видно, кілька хвилин вагався, потім рішуче промовив:

— Ні, він мій гість, а звичай шанувати гостя для мене святий. Та й не здається він мені таким, що здатний зрадити.

Сказавши це, відхилив запинало і ввійшов до намету.

— День добрий тобі, Мустафо, — привітався він, — уставай, будемо снідати та лаштуватись, бо вже час і в дорогу рушати.

Отаман почастував брата шербетом, і зараз же після цього обидва осідлали коней. Мустафа з легким серцем скочив у сідло. Незабаром намети розбійників лишилися позаду, і вершники звернули на дорогу, що вела в ліс. По дорозі отаман розповів Мустафі про того пашу, якого вони вчора полонили. Цей чоловік пообіцяв розбійникам, що вони вільно житимуть у його володіннях, а сам кілька тижнів тому схопив одного з найсміливіших його людей і після жорстоких катувань звелів повісити. Вони довго стежили за зрадником, поки зловили, і вже сьогодні йому буде кінець. Мустафа не наважився перечити отаманові, бо був радий, що хоч сам вирвався живий.

Виїхавши з лісу, отаман спинив коня, докладно пояснив братові, куди йому слід їхати, а потім простяг руку на прощання й промовив:

— Мустафо, волею випадку ти був гостем розбійника Орбазана. Я не хочу вимагати від тебе обіцянки, щоб ти нікому не розповідав про те, що бачив і чув. Ти без ніякої провини натерпівся смертельного страху, і я в боргу перед тобою. То візьми на спомин оцей кинджал, а коли тобі знадобиться моя допомога, пришли до мене, і я поспішу тобі на виручку. А цей гаманець тобі може стати в пригоді у дорозі.

Брат подякував отаманові за ласку, взяв кинджал, а від грошей відмовився. Однак Орбазан, ще раз потиснувши йому руку, кинув гаманець на землю і щодуху майнув у ліс. Брат побачив, що йому не наздогнати Орбазана, зліз з коня й підняв гаманець. Розкривши його, він аж жахнувся: стільки там було напаковано грошей. Мустафа подякував Аллахові за свій порятунок, помолився за шляхетного розбійника Орбазана й поїхав собі шляхом на Бальзору радісний та веселий.

На сьомий день після того, як Мустафа вирушив з дому, він уже в’їздив до Бальзори. Зупинившись у караван-сараї, він розпитав людей, коли починається щорічний невільницький ярмарок, і з жахом почув у відповідь, що запізнився на цілих два дні. Мустафі сказали, що він багато втратив, не прибувши вчасно, бо цього разу, вже в останній день, на ярмарок привезли двох таких гарних дівчат, що на них усі покупці витріщали очі. Звичайно, за таких красунь усі запекло торгувались і так набили ціну, що її міг не злякатись хіба тільки той пан, якому вони обидві дісталися. Мустафа докладно розпитав про дівчат, і в нього не лишилося ніякого сумніву, що вони — ті, заради кого він приїхав. Потім дізнався, що то був за чоловік, який купив обох невільниць. Той жив недалеко — в двох днях їзди, — звався Тіулі-Кос, був чоловік знатний і багатий, але вже немолодий; раніше він служив у султана, а тепер, здобувши велике багатство, пішов на спочинок.

Першою думкою Мустафи було знов сідати на коня і негайно їхати до Тіулі-Коса, який міг випередити його не більш ніж на один день. Однак, зваживши, що йому не відкупити, а тим більше не відняти силою у того багатющого пана його здобич, він став шукати іншого способу і незабаром натрапив на нього. Пам’ятаючи, як він мало не втратив життя через свою схожість із зуліейкським пашею, надумав він під цим ім’ям пробратися в дім Тіулі-Коса і там спробувати якось врятувати нещасних дівчат. Він найняв собі кількох слуг і коней — тут йому дуже стали в пригоді Орбазанові гроші, — справив і собі, і слугам пишну одежу й рушив у дорогу. Замок Тіулі-Коса стояв у гарній долині й з усіх боків був оточений височенним муром: шпилі замку ледве визирали з-за нього. Зупинившись поблизу, Мустафа почорнив собі волосся на голові й у бороді, потім намастив лице соком якогось зілля і став таким смаглявим, як той паша. Потім послав одного із слуг до замку, доручивши попрохати господаря, щоб той пустив до себе переночувати зуліейкського пашу. Слуга швидко повернувся з чотирма пишно вдягнутими рабами. Вони взяли братового коня за уздечку й привели на подвір’я замку. Там раби допомогли Мустафі злізти з коня, а четверо інших повели його широкими мармуровими сходами до господаря.

Старий Тіулі привітав мого брата дуже чемно і почастував його найкращими стравами зі свого столу. Після обіду Мустафа непомітно звів розмову на нових рабинь. Тіулі дуже вихваляв їх красу й журився тільки, що вони й досі чомусь сумні; однак він сподівався, що той сум скоро минеться. Мій брат був дуже задоволений тим, як його тут приймали, і ліг спочивати, сповнений рожевих надій.

Поспавши, мабуть, не більше години, Мустафа прокинувся від яскравого світла, що било йому просто в очі. Підвівшись у ліжку, він спочатку подумав, що все ще спить: перед ним стояв темношкірий карлик з Орбазанового намету. Він тримав у руці світильник і розтягав свій широкий рот у гидкій усмішці. Мустафа ущипнув себе за руку і потяг за носа, перевіряючи, чи він часом не спить, але карлик лишився на місці.

— Чого тобі треба в моїй спальні? — спитав Мустафа, трохи опам’ятавшись від здивування.

— Не хвилюйтесь, пане-добродію, — промовив карлик, — я відразу збагнув, чого це ви сюди прибули. Та й обличчя ваше я добре запам’ятав, хоча, правду кажучи, коли б я сам не допомагав вішати пашу, то ви б, мабуть, і мене одурили. А тепер я прийшов, щоб спитати вас про одну справу.

— Спершу скажи мені, як ти тут опинився? — накинувся на нього Мустафа, страшенно розлючений тим, що його впізнали.

— А чом би й не сказати, — відповів той. — Я не хотів далі терпіти отамана і втік звідтіль. А через те, що ти, Мустафо, був причиною нашої з ним сварки, то мусиш віддати за мене свою сестру; за це я допоможу вам утікти. Коли ж не віддаси, то я зараз же йду до свого нового пана і розкажу йому дещо про нового пашу.

Від страху та люті Мустафа аж казився: саме тепер, коли він думав, що ось-ось йому вже пощастить досягти своєї мети, лиха година принесла цього негідника, який може все зіпсувати. Щоб урятувати справу, не було іншого способу, як убити цю дрібнотілу потвору. Одним скоком Мустафа кинувся просто з ліжка на карлика, та той, помітивши небезпеку, брязнув світильника додолу, так що він погас, а сам зник у темряві, волаючи: «Пробі, рятуйте!»

Де вже там було думати про визволення полонянок — треба було рятуватися самому. Мустафа підійшов до вікна і глянув, чи не можна буде втекти цим шляхом. Та до землі було далеченько, а далі стриміла височенна стіна. Він стояв коло вікна і міркував. Раптом за порогом почулося багато голосів. Тоді, втративши всяку надію, Мустафа схопив свій кинджал та одежу і майнув через вікно. Він боляче забився, але, відчувши, що кістки цілі, схопився на ноги й щодуху побіг до муру, який оточував подвір’я. На превеликий подив переслідувачів, він хутко переліз через мур і скоро був на волі.

Мустафа біг, аж поки опинився в невеличкому гайку, і вже там, знеможений, упав на землю. Тут він став міркувати, як йому далі діяти. Коні й слуги лишилися в замку, зате гроші він урятував: вони були в поясі. Його дотепна на вигадки голова швидко знайшла новий шлях до порятунку. Він пішов уперед і незабаром натрапив на селище. Там він купив дешевеньку конячку і верхи доїхав до міста, де почав шукати лікаря. Йому порадили одного старого й тямущого ескулапа. За кілька золотих Мустафа умовив того дати йому одне таке зілля, щоб після нього нападав міцний, мов смерть, сон, а друге — від якого приспаний враз би прокинувся. Потім Мустафа причепив собі довгу фальшиву бороду, справив чорну мантію, накупив усяких банок та склянок і тепер цілком міг удавати з себе мандрівного лікаря. Навантаживши всі свої речі на осла, Мустафа знову рушив до замку Тіулі-Коса. На цей раз йому вже не треба було боятися, що його хтось викриє, бо довга борода так змінила обличчя, що він сам себе ледве впізнавав. Приїхавши до Тіулі, він назвався лікарем Хакаманкабудібабою і як думав, так воно й сталося: це дивовижне ім’я до такої міри вразило старого дурня, що той зараз же запросив лікаря до себе на обід. Погомонівши з Хакаманкабудібабою щось із годину, Тіулі-Кос вирішив доручити йому лікування своїх недужих рабинь. Мустафа ледве приховував радість, що ось зараз він побачить свою дорогу сестру, і серце його схвильовано билося в грудях, коли Тіулі повів його до сералю. Вони ввійшли в багато оздоблену кімнату, але в ній нікого не було.

— Хамбабо, чи як там тебе, лікарю, звуть, — промовив Тіулі-Кос, — онде, бачиш, у стіні є щілина. Через ту щілину кожна моя рабиня буде тобі простягати руку, а ти вже з пульсу знатимеш, котра з них хвора, а котра, хвалити Бога, здорова.

Мустафа спробував був заперечити, але марно: показувати рабинь господар не хотів. Він погодився лише на те, щоб розказувати лікареві, як кожна з них почуває себе звичайно. Потім Тіулі витяг з-за пояса довжелезний список і почав голосно викликати на ім’я кожну із своїх рабинь. І щоразу за його вигуком через щілину до лікаря простягалася рука, щоб той мацав пульс. Уже було оглянуто шестеро дівчат, і всі вони виявились здоровими. Сьомою Тіулі викликав Фатьму, і в отворі з’явилося малесеньке біле рученя. Мустафа аж затремтів, беручи цю руку, і з глибокодумним виразом обличчя сповістив, що дівчина нездужає. Тіулі дуже засмутився і наказав мудрому Хакаманкабудібабі негайно приготувати для неї ліки. Мустафа вийшов за поріг і похапцем написав записку:

«Фатьмо! Я можу тебе визволити, якщо ти наважишся випити таке зілля, що зробить тебе на два дні мертвою. Та то не страшно, бо в мене є інше зілля, що поверне тебе до життя. Коли згодна, то скажи тільки, що ліки тобі не допомогли, і це буде мені знаком твоєї згоди».

Після цього Мустафа повернувся до кімнати, де його дожидався Тіулі. Він приніс із собою якесь нешкідливе питво, ще раз помацав у Фатьми пульс і непомітно запхнув їй за браслет записку, а питво подав через щілину в стіні. Тіулі був так занепокоєний хворобою Фатьми, що відклав оглядини інших невільниць і, виходячи з сералю, засмучено спитав лікаря:

— Хадібабо, скажи по щирості, яка, на твою думку, в неї хвороба?

Хакаманкабудібаба, тяжко зітхнувши, відповів:

— Ох, паночку ласкавий! Нехай тебе Пророк не зоставить без його святої милості — у неї лиха болотяна пропасниця, яка може звести її зі світу.

— Що ти верзеш, поганий собако? — залопотів, трясучись від гніву, Тіулі. — Я за неї занапастив дві тисячі червінців, та щоб вона мені здохла, як та корова? Знай, що коли ти її не вилікуєш, я відрубаю тобі голову!

Мустафа відчув, що переборщив, таке сказавши, а тому дав Тіулі деяку надію. Поки вони балакали між собою, прийшов чорний невільник з сералю сказати лікареві, що його питво не допомагає.

— Слухай, Хакамдабабелдо, чи як ти там прозиваєшся, наполяж на все своє мистецтво, то я вже тобі заплачу, що схочеш, — благав Тіулі, мало не плачучи зі страху, що може втратити одразу таку силу грошей.

— Згода, я дам їй такого зілля, що від усякої хвороби допомагає, — відповів лікар.

— А так-так, давай, нехай вона вип’є того зілля, — пхикав старий Тіулі.

Радіючи душею, приніс Мустафа своє зілля, а віддавши його чорному невільникові й пояснивши, скільки треба пити, сказав Тіулі, що мусить піти до моря, щоб назбирати деяких цілющих трав. А як пішов, то тільки його й бачили. На березі моря він зняв з себе лікарську мантію та фальшиву бороду й повикидав їх у воду, а сам сховався в кущах і, діждавши ночі, тихесенько прокрався на кладовище при замку Тіулі-Коса.

Не минуло й години, як Мустафа пішов з замку, а Тіулі вже повідомили, що його невільниця Фатьма конає. Той негайно послав людей до моря, щоб привели лікаря. Та посланці повернулися ні з чим і сказали, що, мабуть, горопаха-лікар упав у воду й захлинувся, бо в морі плаває його мантія, а його самого так хвилею носить, що тільки пишна борода то тут, то там з води виринає. Втративши останню надію на порятунок невільниці, Тіулі кляв і себе, й увесь світ, скуб бороду й бився головою об стіну. Та нічого не допомогло — незабаром Фатьма скопала на руках інших жінок. Дізнавшись про це, Тіулі звелів негайно зробити труну і винести тіло до склепу, бо дуже не любив, коли в домі були мерці. Носильники віднесли труну в склеп і, швидко кинувши її додолу, мерщій повтікали: їм причулося, ніби в інших трунах хтось стогне й зітхає.

Тоді Мустафа — це він сховався в склепі поза трунами й налякав носильників — виліз із своєї схованки й засвітив каганчика, що його приніс з собою. Потім витяг те друге зілля, що перепиняло сон, здійняв віко з труни і… мало не зомлів, сердешний, коли, присвітивши каганцем, побачив у труні зовсім чуже обличчя! Довго стояв він, мов очманілий, поки опам’ятався від цього злого жарту долі, та кінець кінцем гнів його змінився жалем. Він відкоркував пляшечку із зіллям і впустив кілька краплин в уста сплячої. Дівчина глибоко зітхнула, розплющила очі й спочатку, здавалося, не розуміла, де вона є. Нарешті, пригадавши, як усе було, вона встала з труни й кинулась у ноги Мустафі.

— Як мені дякувати тобі, чоловіче добрий, — вигукнула вона, — що ти, спасенна твоя душа, визволив мене з тяжкої неволі!

Мустафа зупинив її, питаючи, як могло статися, що в труні опинилася вона, а не Фатьма, його сестра. Та здивовано глянула на нього, а потім сказала:

— Тепер мені ясно, як стався мій порятунок, а досі я ніяк не могла цього збагнути. Так-от знай, що в цьому замку мене звуть Фатьмою, і свою записку та рятівне зілля ти передав мені.

Тоді мій брат попрохав визволену ним невільницю розповісти все, що вона знає про його сестру та Зораіду. З її розповіді він довідався, що обидві дівчини й справді живуть у замку, але, за звичаєм Тіулі, прозиваються тепер по-іншому: одна — Мірзою, а друга — Нурмагаллю.

Коли визволена невільниця побачила, що мій брат так приголомшений плутаниною із запискою, то стала його підбадьорювати, кажучи, що знає, як можна вирятувати і тих двох дівчат.

У Мустафи знов прокинулась надія, і він попрохав розповісти, що саме в неї на думці.

— Хоча я лише п’ять місяців у неволі, але з самого першого дня тільки й думала про те, як визволитися звідтіль. Та одній зробити це було несила. Ти, мабуть, помітив у внутрішньому дворі замку фонтан з десятьма трубами. Саме він і привернув мою увагу. Я пригадала, що вдома, у мого батька, був такий самий фонтан: а вода в нього текла широким підземним ходом. Щоб довідатись, чи й цей так збудований, одного разу я навмисно стала при Тіулі вихваляти красу фонтана і спитала, хто його будував. «Я сам його будував, — сказав він, — і те, що ти бачиш тут, зверху, це дурнички. Щоб ти знала, вся штука в тому, що вода сюди біжить по підземній галереї заввишки, як зріст чоловіка. І все те я сам надумав і сам показав, як зробити». Коли я таке почула, то тільки й мріяла, щоб хоч на одну часиночку мати силу чоловіка: тоді б я відвалила бічний камінь фонтана й пурхнула собі вільною пташкою, куди очі бачать. Я покажу тобі, де починається та підземна галерея. Нею ти зможеш легко пройти вночі в самий замок і визволити своїх. Тільки тобі треба мати з собою ще принаймні двох чоловік, щоб подужати рабів, які цілу ніч стережуть сераль.

Слухаючи її розповідь, мій брат, дарма що вже двічі пропадав його замір, знову набрався духу і сподівався з допомогою Аллаха здійснити план, підказаний йому визволеною невільницею. Він пообіцяв, що допоможе їй повернутися додому, а вона за це хай допоможе йому пробратися в замок. Тільки одна думка турбувала його: де взяти собі в поміч двох або й трьох товаришів. Але тут він згадав про Орбазанів кинджал та про обіцянку розбійника прийти йому на допомогу, як тільки буде в тому потреба, і разом з Фатьмою рушив з кладовища, сподіваючись розшукати Орбазана.

В тому самому селищі, де Мустафа перевдягся лікарем, він на останні гроші купив собі коня, а Фатьмі найняв кімнату в однієї бідної жінки на околиці. Потім, не гаючи часу, подався до тієї долини, де вперше зустрівся з Орбазаном, і за три доби уже був там. Швидко розшукавши розбійницькі намети, він несподівано завітав до Орбазана, який по-дружньому прийняв його. Мустафа розповів про всі свої невдачі, і суворий Орбазан, слухаючи його, часом не міг стримати сміху, особливо коли почув про пригоди лікаря Хакаманкабудібаби. Зате розповідь про зраду карлика так розлютила Орбазана, що він присягнувся при першій же нагоді повісити його власною рукою. Братові ж моєму пообіцяв рушити з ним у дорогу, як тільки той трохи перепочине. Довелося Мустафі ще раз заночувати в Орбазановому наметі, а тільки-но розвидніло, вони вже були готові вирушати. Разом з ними поїхали троє найхоробріших Орбазанових людей, усі на баских конях і добре озброєні, їхали хутко і за дві доби дісталися до селища, де Мустафа залишив визволену Фатьму, а звідти, вже разом з нею, подалися в той лісок, з якого було видно зовсім близенько замок Тіулі. Тут вони зупинилися, щоб діждати ночі. Коли засутеніло, Фатьма повела їх до ручаю, від якого починалася підземна галерея. Відшукавши вхід до неї, вони залишили Фатьму та одного з Орбазанових людей при конях, а самі почали спускатися в галерею. Однак перед цим Фатьма ще раз повторила, як їм слід поводитися: галереєю вони дістануться до внутрішнього двору, там побачать дві башти — одну праворуч, а другу ліворуч; шості двері, як лічити від правої башти, й ведуть саме в ту кімнату, де сплять Фатьма та Зораїда, і на тих дверях стоять на сторожі два чорні невільники. Взявши зброю й заздалегідь припасені ломи, Мустафа, Орбазан і двоє розбійників спустилися вниз; там було їм мало не по пояс води, проте це їх не зупинило, й вони безстрашно побрели вперед. За півгодини вони вже досягли фонтана і, не гаючи часу, заходились пробивати ломами стіну. Була вона товста й міцна, та хіба ж могла довго встояти перед спільними зусиллями чотирьох чоловіків! Скоро вже була готова така щілина, що крізь неї могла вільно пролізти людина. Орбазан пішов уперед і допоміг іншим. Коли всі опинились на сухому, то насамперед почали роздивлятися довкола, шукаючи ті двері, про які казала Фатьма. Але тут вони ніяк не могли дійти згоди, котрі саме двері ті, що потрібні: бо як починали лічити від правої башти до лівої, то перестрічали одні замуровані двері і не знали, рахувала їх Фатьма чи ні. Та Орбазан не довго вагався: «Моя вірна шабля відчинить будь-які двері!» — вигукнув він і рушив до шостих, і всі пішли слідом за ним. Відчинивши двері, вони побачили за порогом шістьох чорних невільників, що лежали долі й міцно спали. Тільки-но вони хотіли шурхнути назад, бо побачили, що помилилися дверима, коли в кутку схопилася чиясь постать і добре знайомим голосом почала кликати на допомогу. То був Гасан, карлик з Орбазанового намету. Та перш ніж вартові розібрали, що трапилось, Орбазан кинувся до карлика і, розірвавши на собі пояс, заткнув йому пельку й скрутив руки за спиною, а потім обернувся до чорних рабів. Декого з них уже позв’язували Мустафа та двоє інших, з рештою допоміг упоратись Орбазан. Невільникам приставили кинджала до грудей і спитали, де Нурмагаль та Мірза; ті призналися, що обидві дівчини в сусідній кімнаті. Мустафа кинувся туди й побачив Фатьму і Зораїду, які попрокидалися від шуму. Вони швиденько позбирали свою одежу й прикраси і пішли за Мустафою. Тим часом обидва розбійники запропонували Орбазанові трохи почухрати хазяйське добро, але той не дозволив: «Нехай ніхто не посміє сказати, що Орбазан по ночах залазить до людей, аби красти гроші!» Мустафа й визволені дівчата зараз же майнули в галерею, а Орбазан лишився, пообіцявши трохи згодом наздогнати їх. Коли ті зникли з очей, Орбазан і один з розбійників узяли Гасана й вивели його надвір. Там вони накинули карликові на шию принесеного з собою шовкового мотузка й повісили на самісінькій верхівці фонтана. Покаравши отак негідника за зраду, вони спустилися в галерею і скоро наздогнали Мустафу. Обидві дівчини із слізьми на очах дякували своєму визволителеві Орбазану, а він квапив їх тікати якнайшвидше, бо був певен, що Тіулі-Кос негайно кинеться за ними навздогін.

Другого дня Мустафа й врятовані дівчата зворушено розпрощалися з Орбазаном, пообіцявши, що ніколи його не забудуть. А Фатьма, та, яку Мустафа визволив першою, переодягнувшись в інший одяг, рушила в Бальзору, щоб звідти кораблем поїхати на свою батьківщину.

Після короткої і спокійної подорожі прибули додому і Мустафа з дівчатами. Наш старий батько мало не вмер з радощів. На другий день після їх повернення він влаштував бучне свято, на яке скликав майже все місто. Тут, перед великим товариством родичів та друзів, моєму братові довелося розповісти про свої пригоди, всі шанували й вихваляли його самого та шляхетного розбійника.

Коли ж мій брат закінчив свою розповідь, наш батько встав з-за столу й підвів до нього Зораїду.

— Так-от, — промовив старий, — я знімаю з тебе своє прокляття. Бери собі цю дівчину як нагороду, що її ти заслужив своїм невтомним запалом. Прийми моє батьківське благословення, і нехай довіку не переводяться в нашому місті люди, схожі на тебе братньою любов’ю, хоробрістю і самовідданістю.

Запис Визволення Фатьми спершу з'явиться на Казкотека.

Увечері, напередодні від’їзду, батько повів мене до себе в спальню. Там я побачив чудовий одяг і зброю, розкладені на столі. Та ще більше приваблювала мене велика купа червінців — ніколи досі я не бачив такої сили-силенної грошей.

Батько обійняв мене і сказав:

— Поглянь, мій сину, який я приготував тобі в дорогу одяг. І зброя також для тебе. Цю саму зброю твій дід надів на мене, коли я вирушав у чужину. Я знаю, ти вмієш обходитися з нею. Одначе ніколи не хапайся за неї інакше ніж для захисту — але тоді вже бий, скільки сили в руках. Статки в мене невеликі, поглянь — я розділив їх на три частини: одна — тобі, друга мені про чорний день, а третя буде для мене священна — хай вона зберігається про чорний день для тебе.

Так говорив мій старий батько, і сльози стояли в його очах — може, він передчував, що ми більше не побачимося.

Подорож зійшла щасливо. Невдовзі ми прибули в країну франків, а через шість днів були вже у великому місті Парижі. Тут мій друг найняв для мене кімнату і порадив ощадно витрачати мій капітал — мав я дві тисячі талерів. Прожив я у цьому місті три роки й навчився всього, що належить знати доброму лікареві. Одначе я збрехав би, якби сказав, що був там щасливий, — тамтешні звичаї не припали мені до смаку, а справжніх друзів зустрів небагато, хоча то були люди вельми достойні.

Туга за батьківщиною до решти здолала мене. За весь час я нічого не чув про батька і тому зрадів, коли трапилася нагода повернутися додому.

Саме в той час з країни франків в Оттоманську Порту вирушало посольство. Посол взяв мене у свій почет як хірурга, і я щасливо дістався до Стамбула. Та батьківський дім був замкнений. Сусіди дуже здивувалися, побачивши мене, і розповіли, що батько мій помер два місяці тому. Той священик, який був мені за вчителя, приніс ключа. Самотній і осиротілий, оселився я в пустому домі. Все стояло на тих же місцях, як за життя батька, тільки грошей, які він залишив мені, я не знайшов. Коли спитав про них священика, він з поклоном відповів: «Батько ваш помер святою людиною, заповівши своє добро церкві». Це здалося мені дивним, та що було робити. Свідків проти священика я не міг виставити, і мені залишалося радіти, що він не забрав заодно й будинок та батькові товари.

Це було перше нещастя, що спіткало мене. А далі посипалися удар за ударом. Відомим лікарем я не став, бо соромився бути шарлатаном і не мав підтримки батька, який увів би мене у заможні родини, закриті тепер для горопахи Цалевкоса. І товари батька не продавалися — старі покупці після його смерті подались до інших купців, а нові нескоро знаходяться.

Одного разу, коли я гірко роздумував над своєю долею, мені пригадалося, що в країні франків я нерідко бачив своїх земляків, які бродили з міста в місто з товарами, і купували у них, як у іноземців, охоче. Я подумав, що саме так можна непогано заробити, і вирішив цим зайнятися. Продав батьків дім, частину вторгованих грошей віддав на сховок надійному другові, а на решту закупив рідкісні в країні франків товари — шалі, шовкові тканини, пахощі та й пустився у друге плавання до Франції. Як скоро проминули дарданелльські укріплення, щастя, здалося, знову усміхнулося мені. Дорога була недовга. Я бродив великими й малими містами і скрізь знаходив охочих покупців. Друг мій посилав мені із Стамбула нові товари, і я з дня на день багатішав.

Наскладавши нарешті достатньо, щоб розпочати більшу комерцію, я вирушив із своїми товарами в Італію. Мушу признатися, що добував гроші ще й своїм лікарським ремеслом. Як тільки приїжджав у якесь місто, відразу оповіщав, що, мовляв, прибув грецький лікар, який зцілив багатьох хворих. І, треба сказати, мій бальзам та інші знадоби принесли мені чимало цехінів. Так я врешті дістався до Флоренції й вирішив довше пожити в цьому місті, бо воно мені сподобалося, та й хотілося трохи відпочити від втомливих блукань.

Я найняв собі крамницю у кварталі Санта-Кроче і дві хороші кімнати з балконом у поблизькому заїзді. Зразу ж розіслав людей з оповіщенням про мене як про купця й зцілювача. Покупці ринули у нову крамницю юрмою, і хоч ціни у мене були досить високі, торгував я краще за інших, бо був ґречний і привітний з людьми.

Так я щасливо прожив тут вже із тиждень, як одного вечора, збираючись зачиняти крамницю і, за своїм звичаєм перевіряючи запаси мастей у слоях, помітив в одному з них записку, якої сам туди не клав. Розгорнувши її, прочитав прохання прийти в ту ніч рівно опівночі на міст Понте Веччіо. Хто б це міг кликати мене туди, адже я ще не знав ні душі у Флоренції? Врешті подумав, що мене, мабуть, хочуть провести потай до хворого. Тож вирішив піти туди, прихопивши з собою шаблю, яку подарував мені батько.

Перед північчю я вирушив і невдовзі опинився на Понте Веччіо. Міст був зовсім безлюдний, але я вирішив чекати. Ніч стояла холодна, місяць сяяв яскраво, і я дивився на води Арно, що відносили вдаль відблиск місячного світла. На міських дзвіницях пробила дванадцята, я випростався і побачив перед собою високого чоловіка, закутаного в червоний плащ, краєм якого він прикривав собі обличчя.

Спочатку я злякався, бо надто вже несподівано він опинився біля мене, але зразу ж взяв себе у руки і запитав:

— Якщо це ви покликали мене сюди, то скажіть, що вам потрібно.

Чоловік у червоному обернувся і повільно вимовив:

— Йди за мною!

Стало трохи страшно йти вдвох з незнайомцем. Я зупинився і сказав:

— Заждіть, добродію, поясніть мені спочатку, куди йти, а ще будьте ласкаві відкрити своє обличчя, щоб я упевнився, що ви не задумали проти мене чогось лихого.

Але червоний чоловік нічого не бажав слухати.

— Як тобі завгодно, Цалевкосе, не хочеш іти — залишайся! — відповів він і пішов далі.

Тут я скипів:

— Я не з тих, хто дозволяє будь-кому морочити себе. Виходить, я даремно стовбичив тут уночі?

Трьома стрибками наздогнав я його, вхопив за плащ і, кричачи ще голосніше, взявся другою рукою за шаблю. Та плащ залишився у моїй руці, а незнайомець щез за найближчим рогом. Гнів мій мало-помалу остиг — адже плащ залишився у мене, і з його допомогою я вже неодмінно знайду ключ до цієї незвичайної загадки. Я накинув плащ на себе і рушив додому. Ледве я відійшов кроків на сто, як хтось прослизнув впритул біля мене і прошепотів по-французьки: «Бережіться, графе, цієї ночі нічого не можна починати». Та не встиг я оглянутись, як він уже був далеко, і я побачив тільки тінь, що ковзнула вздовж будинків. Я зразу зрозумів, що звертались не до мене, а до власника плаща, але це нічого не пояснювало.

Уранці я уважно оглянув плащ. Він був з важкого генуезького оксамиту пурпурового кольору, облямований хутром і багато затканий золотом. Пишність його навела мене на одну думку. Я заніс плащ у свою крамницю і виставив на продаж, одначе призначив за нього таку величезну ціну, якої ніхто, я був певен, не згодиться дати. Я поклав собі уважно приглядатися до кожного, хто захоче його купити, бо постать незнайомця пізнав би й з-поміж тисячі. Охочих придбати плащ такої незвичайної краси знайшлося багато, та ніхто аж ніяк не скидався на незнайомця і ніхто не хотів платити за нього двісті цехінів. Здивувало мене й те, що всі, кого я розпитував, чи є ще в когось такий плащ у Флоренції, запевняли, що ніколи не бачили такої майстерної та тонкої роботи.

Починало смеркатися, коли, нарешті, в крамницю увійшов юнак, який уже кілька разів був у мене того дня і давав за плащ велику ціну, та все ж меншу, ніж хотів я. Він жбурнув на стіл гаманець з цехінами і вигукнув:

— Присягаюсь Богом, Цалевкосе, я ладен стати жебраком, аби лиш купити у тебе плащ, — і тут же почав відлічувати монети.

Мені стало ніяково, адже я виставив плащ лише для того, щоб привабити незнайомця, а тут раптом з’явився молодий дурник, готовий викласти за нього шалену ціну. Що було робити? Я погодився, бо, з другого боку, мене тішила думка дістати таке щедре відшкодування за нічний клопіт. Юнак накинув плащ і пішов, але з порога повернувся й кинув мені папірця, який був пришпилений до плаща.

— Дивись, Цалевкосе, тут щось причеплене.

Я байдужно взяв записку — та що побачив! На ній стояло: «Сьогодні вночі, о тій же годині, принеси плащ на Понте Веччіо. Чотириста цехінів чекають тебе». Ніби грім у мене вдарив! Виходить, я сам проґавив свій зиск і не досяг чого хотів. Миттю я згріб ті двісті цехінів, наздогнав юнака з плащем і випалив йому:

— Заберіть свої цехіни, друже, а мені лишіть плащ, я не можу віддати його.

Молодик спочатку взяв усе за жарт, та, побачивши, що я не жартую, розгнівався, назвав мене дурнем, кінець кінцем дійшло до бійки. Одначе мені не пощастило вирвати у нього плащ, і я вже пустився навтікача, коли юнак почав кликати поліцію і затягнув мене у суд. Суддя був вельми здивований такою скаргою і присудив плащ моєму противникові. Тоді я став давати юнакові двадцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, сто цехінів поверх його двохсот, аби тільки він повернув плащ. Чого не дали умовляння, те зробили гроші. Він забрав мої кревні цехіни, я ж переможно пішов з плащем, заживши у всій Флоренції слави божевільного. Та людський поговір не ображав мене, адже я краще знав, що виграш на моєму боці.

Дочекавшись ночі, вирушив я з плащем під пахвою на Понте Веччіо. З останнім ударом годинника з мороку виринула постать і попрямувала до мене.

То був, безсумнівно, вчорашній незнайомий.

— Плащ при тобі? — запитав він мене.

— Так, добродію, — відповів я, — але він коштував мені сто цехінів готівкою.

— Знаю, — кинув він, — візьми, тут чотириста.

Ми підійшли до широких поручнів моста, і він відлічив мені монети. їх блиск тішив моє серце, яке й не підозрівало, що то його остання радість. Я сховав гроші в кишеню й поглянув на щедрого незнайомця, але роздивитись його не зміг — він був у масці, з-за якої грізно поблискували темні очі.

— Спасибі за вашу ласку, добродію, — звернувся я до нього. — А тепер — чим можу служити вам? Одначе скажу відразу — на лихе діло я не піду.

— Марна тривога, — заспокоїв він, накидаючи собі на плечі плащ. — Мені потрібна ваша допомога як лікаря. Та тільки не для живого, а для мертвого.

— Чи ж то можливе? — випалив я вражено.

— Я приїхав із сестрою здалеку, — пояснив він, кивком наказавши мені йти за ним. — Тут ми жили в одного з друзів нашої родини. Але вчора моя сестра раптово померла, і рідні хочуть завтра поховати її. А за давнім звичаєм нашої родини всім нам належить спочивати у фамільному гробівці. Тих, що помирали у чужих краях, бальзамували й перевозили туди. Я згоден залишити рідні її тіло, але батькові хочу привезти хоча б голову улюбленої дочки, щоб він востаннє поглянув на неї.

Звичай відрізати голови близьким родичам, правда, вельми подивував мене, та я не насмілився перечити, щоб не образити незнайомця. І тому сказав тільки, що добре вмію бальзамувати померлих, і попросив його провести мене до покійної. Щоправда, не втримався й запитав, чому все це відбувається вночі й оточене такою таємничістю. Він відповів, що його намір жахає родичів, і вдень вони чинитимуть йому перешкоди, та коли голова вже буде відтята, їм мимоволі доведеться примиритися. Він, мовляв, міг би просто принести мені голову, але зрозуміло, що братні почуття не дають йому самому відрізати її.

Тим часом ми підійшли до великого будинку. Супутник мій, проминувши головний вхід, підвів мене до невеликих дверей і щільно зачинив їх за нами. У темряві піднялись ми вузькими гвинтовими сходами на поверх. Вони вели у скупо освітлену галерею, через яку ми ввійшли до кімнати, де горіла лампа під стелею. Тут стояло ліжко, на якому лежало тіло.

Незнайомець відвернувся, мабуть, приховуючи сльози. Він вказав на ліжко, звелів мені швидко все зробити і вийшов з кімнати.

Я дістав лікарські інструменти, які звик носити із собою, і підійшов до ліжка. Видно було лише обличчя померлої, і воно здалося мені таким прекрасним, що мене мимохіть огорнув глибокий жаль. Волосся молодої жінки спадало довгими пасмами, щоки були бліді, повіки стулені. Спочатку я зробив надріз по шкірі, як заведено у хірургів при ампутації, потім взяв свій найгостріший ніж і одним змахом перерізав горло. І раптом жахнувся — небіжчиця… розплющила очі й з глибоким зітханням знову зімкнула повіки, а з рани на мене бризнув струмінь гарячої крові.

Отже, нещасну умертвив я?! Від такої рани порятунку нема. Кілька хвилин простояв я нерухомо, здригнувшись від свого вчинку. Невже червоний чоловік ошукав мене? А може, сестра була у летаргічному сні? Це здавалося мені ймовірним. Але я не зважився б сказати братові, що менш глибокий розріз міг розбудити її, не убивши, і тому вирішив зовсім відтяти голову від тіла. Але бідолашна застогнала ще раз, здригнувшись, і тільки після цього померла.

Страх огорнув мене, і я кинувся геть з кімнати. У галереї було темно, лампа погасла, супутник мій щез, і мені довелося наосліп добиратися до гвинтових сходів. Я набрів на них нарешті і, ковзаючись та спотикаючись, спустився вниз. Там теж не було ні душі. Дверцята були лише причинені, і я зітхнув полегшено, опинившись на вулиці, бо там, у тому домі, мені було зовсім нестерпно.

Охоплений жахом, кинувся я до себе і зарився у постіль, ніби хотів заховатись від вчиненого. Але сон не приходив. Уранці вирішив піти у крамницю й зайнятися буденними справами, зовні не виказуючи своєї тривоги. Та ба! — неспокій тільки посилився. Я не знаходив ні своєї шапки, ні пояса, ні ножів і не міг пригадати: залишив їх в кімнаті убитої чи розгубив, утікаючи? На моє лихо, перший здогад був правдоподібніший, а отже, мене могли легко викрити.

У звичайний час я відчинив крамницю. Сусід, як і кожного ранку, не забарився завітати до мене, бо то був чоловік балакучий.

— Ну, що ви скажете, — почав він, — яке страхіття притрапилося нині вночі?

Я зробив вигляд, що нічого не знаю.

— Невже не чули того, про що гуде все місто? Не чули, що чудова квітка Флоренції, Біанка, дочка губернатора, вбита цієї ночі? Ах! Ще вчора я бачив, як вона, така весела, проїжджала вулицями разом з нареченим, адже на сьогодні було призначене весілля.

Кожне слово сусіда гострим ножем краяло мені серце, і тортури повторювалися знову й знову, бо кожний покупець переказував мені цю історію з усе жахливішими подробицями. Серед дня до крамниці увійшов судовий службовець і попросив покупців вийти.

— Сеньйоре Цалевкосе, — мовив він, дістаючи мої загублені речі, — це належить вам?

Я зібрався було відмовитися від них, але, побачивши за прочиненими дверима свого господаря і кількох знайомих, які б могли свідчити проти мене, вирішив не обтяжувати своєї вини ще й брехнею і признався, що речі мої. Судівник наказав мені йти за ним і привів у невеликий будинок, який виявився в’язницею. Там він на деякий час залишив мене в окремій кімнаті.

Поміркувавши на самоті, я зрозумів, що порятунку нема. Думка, що я — убивця, хай і проти власної волі, не давала мені спокою. Не міг я також не признатися собі, що блиск’ золота затуманив мені розум, інакше я так сліпо не піддався б омані.

Через дві години після арешту по мене прийшли і повели кудись униз безконечними сходами, поки ми не опинилися у великому залі. Там навколо довгого, вкритого чорним стола сиділо дванадцять чоловік. Уздовж стін стояли лави, суспіль зайняті іменитими флорентійцями; угорі, на галереях, тислися обивателі. Коли я підійшов до чорного стола, з-за нього підвівся чоловік з похмурим і скорботним обличчям — то був губернатор. Він звернувся до зібрання із словами, що йому як батькові не можна бути суддею у цій справі і тому він поступається своїм місцем найстарішому із сенаторів.

Найстарішому було щонайменше дев’яносто років. Він стояв зовсім згорблений, залишки сивого волосся спадали йому на скроні, але очі ще палали вогнем, і голос був твердий та впевнений. Він почав із запитання, чи зізнаюсь я в убивстві. Я попросив його вислухати мене та відверто виклав усе, що зробив, і все, що знав. Я помітив, що під час моєї розповіді губернатор то бліднув, то червонів, а коли я закінчив, він схопився в люті на рівні ноги.

— Негіднику! — крикнув він мені. — Ти ще хочеш звалити на когось злочин, який учинив з користолюбства?!

Сенатор обірвав його, зазначивши, що ще нічим не доведено, ніби злочин учинений з корисливості, адже, як свідчить сам губернатор, у покійної нічого не вкрадено. До того ж губернаторові ще доведеться розповісти про давніше життя його дочки, бо лише так можна зробити висновок, кажу я правду чи ні. На сьогодні судовий розгляд припинили, щоб пошукати розгадки у паперах померлої. Мене знову відвели у в’язницю, і я весь день намагався якось віднайти ниточку, що зв’язувала небіжчицю з чоловіком у червоному плащі.

З неясною надією переступив я наступного дня поріг судового залу. На столі лежало багато листів. Старий сенатор спитав мене, чи моя це рука. Я заглянув у папери і пізнав почерк тих двох записок, які дістав від чоловіка в червоному плащі. Я сказав про це сенаторам, але мені не повірили та заявили, що і те і те безсумнівно писав я, бо підпис починається з «Ц», першої літери мого імені. У листах же були погрози і перестороги проти шлюбу, який небіжчиця збиралася взяти. Мабуть, губернатор встиг дати якісь недобрі відомості про мене, бо в той день зі мною поводилися суворо і підозріливо. Щоб виправдатися, я згадав про папери, які повинні бути у мене в кімнаті, але мені відповіли, що там нічого не знайшли. Так я втратив останню надію.

Третього дня прочитали вирок, яким мене визнали винним у зумисному вбивстві й засуджували до смертної кари. Увечері того жахливого дня сидів я у своїй темниці й гірко думав. Така, значить, моя доля. Далеко від батьківщини, безвинно засуджений, у розквіті сил приречений закінчити життя під сокирою!

Надії мої згасли. Та раптом двері розчинились, і увійшов якийсь чоловік. Довго й мовчки він вдивлявся у мене. Нарешті заговорив:

— Ось як довелося мені побачити тебе знову, Цалевкосе…

Я не пізнав його у тьмяному світлі лампи, та голос воскресив спомини: то був Валетті, один з небагатьох моїх паризьких друзів. Він розповів, що випадково приїхав у Флоренцію, де живе його батько. Почувши мою історію, він прийшов, щоб востаннє побачитися зі мною і від мене самого дізнатися, яким чином я дійшов до такого злочину. Я розповів йому все. Він був вражений і умовляв мене відкрити йому, єдиному другові, все, не криючись, щоб не залишити цей світ з неправдою на сумлінні. Я присягнувся йому всім святим, що кажу правду і що на мені лежить одна вина: засліплений блиском золота, я не помітив неправдоподібності в розповіді незнайомця.

— Отже, ти раніше не знав Біанки? — спитав він.

— Жодного разу не бачив її.

Валетті був тієї думки, що тут криється якась глибока таємниця, бо губернатор дуже квапився з моїм засудженням, а в місті тепер ходять чутки, нібито я давно знав Біанку і вбив її з помсти, бо вона хотіла вийти заміж за іншого.

— Помститися хотів, як я тепер розумію, чоловік у червоному плащі, але я не можу довести його вини, — сумно сказав я другові.

Валетті в сльозах обійняв мене і пообіцяв зробити все, щоб врятувати моє життя. Я не надто надіявся, одначе знав, що Валетті — людина розумна і знається на законах і що він нічого не пошкодує для мого порятунку. Два довгі дні минули у невідомості, нарешті з’явився мій друг.

— Я приношу потіху, хоча й нерадісну. Тобі буде дароване життя, але ти втратиш одну руку.

Я не знав, як і дякувати йому. Він розповів, що губернатор нізащо не хотів дозволити переглянути справу. Але врешті, щоб не показати себе несправедливим, пішов на поступку і погодився, якщо в літописах Флоренції знайдеться подібний випадок, накласти на мене таку кару, яка була визначена тоді. Мій друг разом із своїм батьком дні й ночі гортали старі книги і таки віднайшли випадок, дуже схожий на мій. Вирок там був такий: належить відрубати винному ліву руку, відібрати майно, його ж самого приректи на вічне вигнання. Така тепер і моя кара. Не буду говорити вам про нестерпні хвилини, коли мені довелося посеред майдану покласти руку під сокиру і коли власна кров струменем обілляла мене.

Валетті взяв мене до себе, поки я не одужав, а потім щедро наділив мене грошима на дорогу, бо все, що я зібрав своїми стараннями, стало здобиччю суду. Я вирушив з Флоренції в Сицилію і звідти першим же кораблем у Константинополь. Усі надії були в мене на ті гроші, які залишив на зберігання другові, крім того, попросив його дати мені притулок. Та як же я здивувався, коли друг запитав, чому не хочу оселитися у власному домі. Він розповів, що якийсь невідомий чоловік придбав на моє ім’я будинок у грецькому кварталі, а сусідам оголосив, що невдовзі з’явлюсь я сам. Ми негайно подались туди. Радісно зустріли мене знайомі. Один літній купець передав листа, якого залишив чоловік, який купив будинок.

Я прочитав: «Цалевкосе! Дві руки готові без спочинку працювати, аби ти не відчував втрати однієї. Будинок, який ти бачиш, і все, що в ньому є, належить тобі, а щороку будеш одержувати стільки, скільки потрібно, щоб ти жив у достатку. Прости того, хто ще нещасніший від тебе». Я здогадувався, хто залишив листа, а купець на мої розпитування відповів, що чоловік той здався йому чужоземцем і одягнутий був у червоний плащ. Після цього я визнав, що незнайомець мій не цілком позбавлений душевної шляхетності.

Отак я став власником дому, облаштованого якнайкраще, та ще й крамниці з такими чудовими товарами, яких ніколи не мав. Відтоді минуло десять років. Більше за звичкою, ніж з потреби, подорожую я у торгових справах, та в тій країні, де мені довелося стільки натерпітись, більше не бував ні разу. З того часу я щороку діставав по тисячі золотих, але хоч мене й тішить шляхетність того нещасливого чоловіка, йому не окупити скорботи моєї душі, в якій вічно живе страшний образ убитої Біанки.

Запис Відрубана рука спершу з'явиться на Казкотека.

Була у нього дружина, зовсім на нього не схожа — лагідна і привітна, як весняний день. Бідним вона допомагала, чим тільки могла, і не вважала за клопіт навіть у спеку чи хуртовину спуститися з крутої гори, щоб відвідати злидарів чи хворих дітей. Якщо зустрічався їй при цьому по дорозі граф, він невдоволено бурмотів: «Без тебе знаю! Дурниці» і їхав далі.

Іншу жінку така похмура вдача чоловіка залякала б або відштовхнула. Та не така була пані Хедвіг фон Цоллерн. Вона любила і шанувала його, старалась своєю ніжною рукою розгладити зморшки на його засмаглому чолі. Коли ж небо подарувало їм сина, вона й тоді не стала любити чоловіка менше, хоча й про малюка піклувалася із справді материнською ніжністю. Минуло три роки, а граф бачив свого сина тільки у неділю по обіді — хлопчика приносила йому нянька. Він уважно вдивлявся у нього, бурмотів собі щось під ніс і віддавав його їй. Коли ж хлопчик вперше промовив «тато», граф подарував няньці гульден, а дитині навіть не усміхнувся.

Зате коли малому виповнилося три роки, граф звелів надягти на нього перші штанці, наказав привести свого Вороного і ще одного доброго коня, взяв хлопчика на руки і, дзвенячи шпорами, став спускатися гвинтовими сходами. Побачивши це, пані Хедвіг остовпіла. Вона не мала звичаю питати чоловіка, куди він їде, коли повернеться, та цього разу страх за дитину примусив її обізватися:

— Ви збирайтесь їхати верхи?

Відповіді не було.

— Навіщо ж ви берете дитину? — спитала вона знову. — Зараз Куно піде гуляти зі мною.

— Без вас знаю, — відповів Цоллерн і пішов далі.

На подвір’ї він підняв хлопчика за ніжку, швидко закинув його у сідло, прив’язав міцно хусткою, сам скочив на Вороного і рушив за ворота замку, тримаючи в руках поводи синового коня.

Спочатку, здавалося, хлопчик був дуже задоволений. Він плескав у долоньки, сміявся і смикав гриву коника, щоб він швидше біг, граф також радів і разів два вигукнув: «Будуть люди з молодця!» Коли ж вони виїхали на рівнину, і граф пустив коней риссю, хлопчикові запаморочилася голова. Спочатку він просив батька їхати повільніше, та коні мчали все швидше, і зустрічний вітер перехопив бідолашному Куно дихання, він тихенько заплакав, а потім заверещав на все горло.

— Без тебе знаю, дурниці! — почав було батько. — Вперше на коні і рюмсає. Мовчи, бо…

Та в ту хвилину, коли він лайкою хотів підбадьорити малого, кінь під ним став дибки, а поводи другого коня вислизнули з його рук. Насилу приборкавши свого коня, він зі страхом оглянувся на дитину і побачив, як, звільнившись від маленького вершника, кінь мчав у бік замку.

Хоч який був суворий і жорстокосердий граф фон Цоллерн, його серце не знесло цього видовища. Він уявив собі, що його дитина лежить розбита край дороги, став рвати бороду і гірко картати себе. Повернув назад, та ніде не було слідів хлопчика. Він подумав було, що, злякавшись, кінь скинув його у рів з водою, що тягнувся вздовж дороги, та ось почув дитячий голосок. Граф швидко обернувся і побачив стару жінку, що сиділа під придорожнім деревом і колихала на колінах хлопчика.

— Як потрапив до тебе хлопець, стара відьмо? — закричав роздратований граф. — Зараз же подай його мені!

— Тихіше, тихіше, ваша милосте! — сміялася потворна баба. — Не приведи Господи, і з вами на вашому гордому коні притрапиться лихо! Ви питаєте, як потрапив до мене маленький граф? Кінь поніс, хлоп’я повисло, прив’язане за ніжку, волоссям майже торкалося землі, — тут я й підхопила його у свій фартух.

— Без тебе знаю! — гнівно вигукнув граф фон Цоллерн. — Давай його сюди! Я не можу злізти з коня — він розпалився і здатен вбити дитину.

— Подаруйте мені гульден із зображенням оленя! — сумирно попросила жінка.

— Дурниці! — крикнув граф і кинув їй під дерево декілька пфенігів.

— Не те… Мені б дуже згодився гульден з оленем.

— Гульден з оленем? Ти сама не варта такого гульдена, — гарячкував граф. — Подай сюди дитину або я нацькую на тебе собак.

— Отак? Я не варта гульдена з оленем? — в’їдливо скрикнула стара. — Ну що ж, побачимо, що з вашого спадку коштуватиме гульден з оленем. А ці пфеніги залиште собі, — вона кинула графові мідяки, і так влучно, що всі три впали просто у шкіряний гаманець, який той все ще тримав у руці.

Здивований такою невірогідною спритністю, граф кілька хвилин не міг вимовити ні слова, та невдовзі його зчудування перейшло у лють. Він вхопив рушницю, звів курок і націлився на бабу. Вона ж продовжувала пестити й цілувати малого, але при тому тримала його перед собою так, що випущена куля не обминула б дитини.

— Ти гарний, лагідний хлопчик, — примовляла, — залишайся таким завжди, і тобі буде добре.

І вона опустила його з колін, погрозивши графові пальцем.

— Цоллерне, Цоллерне! Гульден з оленем за вами! — крикнула стара і, не звертаючи уваги на лайку графа, спираючись на самшитовий кийок, повільно побрела у ліс.

Зброєносець Конрад зліз, тремтячи, зі свого коня, посадив у сідло малого господаря, сам скочив на коня позад нього і поїхав слідом за графом до замку.

Так Цоллерн-Зла Негода вперше і востаннє взяв на верхову прогулянку малого сина, бо через те, що хлопчина заплакав і закричав, коли кінь пішов риссю, став уважати його розманіженою дитиною, з якої не вийде нічого путнього. Він поглядав на сина невдоволено, і коли хлопчик, що щиро любив батька, лащився і притулявся до нього, відганяв його і вигукував: «Знаю вас! Дурниці!» Пані Хедвіг легко зносила поганий настрій чоловіка, але це неприязне ставлення до невинної дитини краяло їй серце. Коли жорстокий граф суворо карав малого за наймізернішу провину, вона злягала хвора в ліжко. І врешті померла у розквіті літ, оплакана слугами та всією округою, а найбільше своїм бідолашним сином.

Відтоді граф остаточно відвернувся від малого, передав його на виховання мамці й замковому капелану і сам уже ним не клопотався, тим більше, що невдовзі одружився з багатою дівчиною, яка через рік подарувала йому двох юних графів-близнюків.

Куно дуже любив відвідувати бабусю, яка колись врятувала йому життя. Вона часто розповідала йому про покійну матір і про те, як багато добра вона зробила їй. Слуги і служниці не раз застерігали його, щоб він не ходив до пані Фельдгеймер — так звали стару, — бо вона нібито відьма. Та хлопчик не боявся: капелан пояснив йому, що відьом не існує зовсім і що балачки про те, нібито деякі жінки уміють чаклувати або на мітлі в повітрі літати, — суцільна вигадка.

Правда, у пані Фельдгеймер доводилося йому бачити речі, які важко було зрозуміти, і він ще пам’ятав фокус з трьома пфенігами, так влучно кинутими у гаманець батька. Вміла вона готувати всілякі відвари, якими зціляла людей і худобу. Та брехливою була чутка, ніби у неї є сковорода, яка викликає страхітливу грозу, досить її повісити над вогнем. Вона навчила молодого графа приготовляти ліки для хворих коней, питво проти сказу, принаду для риби і ще багато чого корисного. Невдовзі пані Фельдгеймер стала його єдиним другом, бо мамка померла, а мачусі не було до нього діла.

Коли підросли брати, життя Куно стало ще сумнішим. Близнюкам пощастило на першій прогулянці верхи не впасти з коня, і тому Зла Негода вважав їх тямущими й відважними хлопцями, любив тільки їх, щодня виїжджав з ними і навчив усього, що знав сам. Та небагато доброго навчились вони таким чином — читати й писати він і сам ледве вмів, тож обидва його неперевершені сини також не повинні були витрачати часу на такі дрібниці. Зате вже на дев’ятому році вони вміли лаятися так само брудно, як батько, з усіма зчиняли сварки, один з одним жили, як пес з котом, і мирилися лише для того, щоб спільно позбиткуватися над Куно.

їхню матір це аж ніяк не засмучувало, вона вважала, що хлопчикам для здоров’я корисно битися. Коли одного разу слуга розповів про їхню бійку графові, той, правда, за звичкою кинув: «Дурниці, без тебе знаю», — та все ж вирішив придумати якийсь засіб, щоб у майбутньому сини його не повбивали один одного. Бо він ніяк не міг забути погрози пані Фельдгеймер, яку в глибині душі вважав справжнісінькою чаклункою: «Ну що ж, побачимо, що з вашого спадку коштуватиме гульдена з оленем».

Одного разу, коли він полював в околицях маєтку, йому впали в око дві гори, ніби створені для того, щоб побудувати там замки, і негайно вирішив це зробити. На одній горі він вибудував замок Шалькеберг, названий так на честь молодшого з близнюків, який за свої злі витівки був прозваний маленьким Шальком, тобто шахраєм. Другий замок мав спочатку називатися Хіршгульденбергом, тобто замком гульдена з оленем — він вигадав це на посміх відьмі, яка віщувала, що весь його спадок не вартуватиме й гульдена. Та потім залишилася простіша назва — Хіршберг. І так називаються обидві гори й донині.

Цоллерн-Зла Негода збирався спочатку заповісти старшому синові Цоллерн, маленькому Шалькові — Шалькеберг, а третьому — Хіршберг. Але жінка не дала йому спокою, поки він не змінив цього наміру. «Недоумкуватий Куно, — так називала вона бідолашного хлопця, тому що він не був таким диким і непогамованим, як її сини, — недоумкуватий Куно і без цього доволі багатий тим, що успадкував від матері, невже він одержить ще й чудовий Цоллерн? А в моїх синів нічого не буде, крім фортець посеред лісу».

Даремно доводив їй граф, що несправедливо було б позбавляти Куно права первородства, — вона плакала і сварилася з ним, доки Зла Негода, який нікому не скорявся, все ж таки не поступився їй, і не заповів маленькому Шалькові — Шалькеберг, Вольфові, старшому з близнюків — Цоллерн, а Куно — Хіршберг з містечком Баллінгеном. Невдовзі він важко захворів. Лікареві, який сказав, що хвороба невиліковна, відповів: «Без вас знаю», а капеланові, який хотів підготувати його до християнської кончини, кинув: «Дурниці!» Граф продовжував лаятися та скаженіти і помер, як і жив, затятим грішником без каяття.

Його ще й поховати не встигли, як графиня з’явилася до пасинка і глузливо наказала йому довести свою вченість, прочитавши, яка батькова воля, а саме, що в Цоллерні йому більше нічого робити.

Куно без нарікань скорився волі покійного, але із сльозами прощався із замком, де народився, де була похована його дорога мати, де жив добрий капелан, а недалеко звідки й пані Фельдгеймер. Замок Хіршберг був і гарний і величний, та все ж там було надто самотньо й пусто, і Куно мало не захворів від туги за Гогенцоллерном.

Якось увечері графиня і близнюки, яким виповнилося по вісімнадцять років, сиділи на вежі замку і дивились униз на долину. І ось помітили ставного рицаря, що в’їжджав верхи нагору. За ним їхало багато слуг і йшли два мули з ношами. Мати з синами довго не могла здогадатися, хто б це міг бути, аж нарешті маленький Шальк вигукнув:

— Та то ж не хто інший, як наш шановний брат з Хіршберга!

— Що? Недоумкуватий Куно? — здивувалася графиня. — Мабуть, він хоче запросити нас до себе. І які чудові ноші прихопив з собою, щоб я могла вирушити в них до Хіршберга! Не сподівалась я такої люб’язності від свого пасинка, дурника Куно. Але — ввічливість за ввічливість, тож спустімось до воріт замку, щоб зустріти його. А ви зробіть привітні обличчя, може, він подарує нам щось у Хіршберзі — тобі коня, тобі — панцир, а мені вже давно кортить мати коштовності його матері.

— Не потрібно мені подарунків від дурного Куно, — відповів Вольф, — і ласкавого лиця теж не збираюся робити. Єдине, чого я хочу, — щоб він якнайшвидше пішов слідом за нашим покійним таточком. Тоді б нам припали і Хіршберг і вся решта. А коштовності ми б відступили вам, матусю, за приступну ціну.

— Ах ти свиното! — гнівно вибухнула мати. — То це мені ще й купувати у вас коштовності?! Ось якої подяки дочекалась я за те, що відвоювала для вас Цоллерн! Маленький Шальку, правда ж, я дістану коштовності задарма, синку?

— Задарма буває тільки смерть, матусю! — зареготав синок. — І якщо правда, що ці камінці коштують не менш від замку, не будемо ж ми такі дурні, щоб повісити їх вам на шию. Як тільки Куно заплющить очі навіки, ми поїдемо вниз, зробимо поділ, і я продам свою частину коштовностей. Якщо ви дасте мені більше від лихваря, матусю, будьте певні — я відступлю їх вам.

За такою розмовою вони дійшли до воріт замку, і графині ледве вдалося побороти в собі обурення від синівських слів. Граф Куно вже в’їжджав на міст. Побачивши мачуху і братів, він зліз з коня і вклонився їм. Хоча вони завдали йому стільки прикрощів, він не забував, що то його брати і що цю жінку любив батько.

— Як це приємно, що наш син вирішив відвідати нас, — улесливо обізвалася графиня. — Що чувати у Хіршберзі? Я бачу, ви завели собі ноші, та такі гарні, що сама королева не посоромилась би їх. Мабуть, і господиня їм скоро знайдеться та буде їздити в них по всьому краю.

— Про це я ще не думав, — заперечив Куно, — а щоб не було нудно, хочу запросити гостей. От і приїхав сюди з ношами.

— Ах, ви дуже люб’язні й турботливі, — перервала його дама, усміхаючись.

— їхати верхи йому було б, мабуть, важко, — спокійно продовжував Куно. — Я кажу про патера Йозефа, капелана. Хочу забрати його до себе. Він був моїм учителем, і ми з ним так і домовилися, коли я покидав Цоллерн. А по дорозі прихопимо й пані Фельдгеймер. Старенька стала зовсім немічною. А колись вона врятувала мені життя. У Хіршберзі вдосталь кімнат, хай у мене і доживає віку.

Сказавши це, він пересік подвір’я, щоб покликати отця капелана. Юнкер Вольф від злості прикусив губу, графиня пожовтіла від люті, а маленький Шальк аж зайшовся реготом:

— То скільки дасте за шкапу, яку він подарує мені? Братику, може, виміняєш на неї панцир, який тобі подарували? Ха-ха-ха! Він бере до себе патера і стару відьму. Добірна парочка! Уранці він зможе брати уроки грецької у капелана, а пополудні вчитися чаклунства у старої. Виходить, він ще й жартівник цей придуркуватий Куно!

— Він підлий! — вигукнула графиня. — Тут нема з чого сміятися, маленький Шальку. Це ганьба для всієї родини, і мені наперед соромно перед усіма сусідами, що граф фон Цоллерн приїжджав по стару відьму і повіз її у розкішних ношах на мулах. Це в нього від матері, вона також вічно панькалася з усяким набродом. Батько перевернувся б у домовині, якби дізнався про це.

— Без сумніву, — додав маленький Шальк, — батько й у домовині сказав би: «Без вас знаю, дурниці!»

— І справді, дивіться, він іде із старим і не соромиться вести його під руку, — обурювалася графиня. — Ходімо, я не хочу більше з ним зустрічатися.

Куно провів старого вчителя до мосту і допоміг йому сісти у ноші. А біля підніжжя гори зупинився перед хижкою пані Фельдгеймер і застав її зовсім готового до від’їзду, з клунком усіляких пляшечок, горщичків і трав, а також з самшитовою паличкою.

Що б там не вигадувала графиня, нікого з сусідів не здивував вчинок Куно — вони тільки похвалили його. А ось про братів його говорили осудливо — що ворогують з матір’ю, та й один одному завжди намагаються чинити наперекір.

Граф Куно не раз поривався примирити братів, та вони тільки насміхалися з нього.

Одного разу він зробив ще одну спробу привернути до себе їхні серця. Саме посередині їхніх володінь був ставок, який, одначе, належав до ділянки Куно. Тут водилися щуки й коропи, що славилися в усій окрузі, та, на превеликий жаль близнюків, які любили рибалити, батько забув приписати ставок до їхніх ділянок. Знаючи скнарість і зажерливість братів, Куно запросив їх зустрітися з ним саме там. Був чудовий весняний ранок, коли всі троє майже одночасно з’їхалися туди із своїх замків.

— Чудово! — вигукнув маленький Шальк. — Рівно о сьомій я виїхав із Шалькеберга.

— І я також о сьомій! — І я! — підхопили брати з Хіршберга і Цоллерна.

— Виходить, ставок лежить якраз посередині, — продовжував молодший брат.

— Так і є, тому я й запросив вас сюди. Я знаю, ви обидва завзяті рибалки, риби у ставку вистачить на всі три замки. Тому я хочу, щоб віднині ставок був нашим спільним, і кожен з вас матиме на нього такі ж права, як я.

— Який милостивий до нас наш брат! — мовив маленький Шальк глузливо. — Він дарує нам по шість моргів води і сотні дві рибок. Ну, а ми що маємо дати за це? Задарма буває тільки смерть…

— Але ж я віддаю вам ставок задарма! — запевнив Куно. — Мені б так хотілося зустрічатись тут іноді з вами. Ми ж одного батька діти!

— Ні, — відповів брат із Шалькеберга, — так нічого не вийде. Не знаю нічого безглуздішого, ніж рибалити гуртом. Один одному тільки розганяють рибу. Краще домовитися вудити у різні дні. Наприклад, ти, Куно, — у понеділок і четвер. Вольф — у вівторок і п’ятницю, а в середу й суботу — я.

— Як на мене, то й це не годиться, — буркнув похмурий Вольф. — Я не хочу ніяких подарунків, і ділитися теж не хочу. Властиво кажучи, ми маємо однакові права на цей ставок. Краще кинемо кості, кому з нас володіти ним надалі.

— Я не беру костей у руки, — заперечив Куно, засмучений упертістю братів.

— І як же ми забули, Вольфе! — знову почав насміхатися Шальк. — Він надто добропорядний і побожний, наш брат, і вважає гру в кості смертельним гріхом. Але я придумав таке, що не осоромить і найпобожнішого самітника. Принесемо вудки й гачки, і хто сьогодні вранці, поки годинник у Цоллерні проб’є південь, наловить найбільше риби, той і володітиме ставком.

— Відверто кажучи, мені нічого боротися за те, що й так моє за спадком, але щоб ви бачили, що я справді хочу поділитися з вами, то принесу свої вудочки.

Брати роз’їхалися по домівках. Близнюки поспіхом скликали слуг, звелівши їм набрати хробаків. Куно ж узяв принаду, приготовлену, як навчила його старенька Фельдгеймер, і першим повернувся до ставка. Коли прибули близнюки, він дав їм вибрати найзручніші місця, а потім сам закинув вудочку. І ось риби, ніби визнавши в ньому господаря ставка, закишіли навколо його принади. Щомиті він витягав то щуку, то коропа. Не минуло й двох годин, як трава навколо нього була вкрита рибою. Тоді він кинув вудити і пішов до братів подивитись, який у них улов.

Маленький Шальк упіймав дрібного коропця і двох жалюгідних карасів, а Вольф — трьох вусачів та двох пічкурів.

Як тільки Куно наблизився до Вольфа, той схопився і, не стримуючи люті, розірвав волосінь, поламав вудилище на дрібні тріски й кинув їх у воду.

— Тут справа нечиста! — закричав він. — Усе це чаклунство і крутійство! Інакше як би ти, недоумку, міг наловити за якусь годину більше риби, ніж я ловлю за рік?

— Аякже, аякже, тепер і я пригадав, — втрутився Шальк. — Адже вудити його навчила пані Фельдгеймер, підла відьма.

— Нерозумні ви люди, — скипів Куно. — Та якби ви були хоч наполовину такі добрі та богобоязливі, як жінка, що ви її обзиваєте відьмою, то ваші душі були б врятовані.

— Ні, ні, вона не справжня відьма, — уїдливо мовив Шальк. — Справжні відьми вміють провіщати, а твоя стара мудрійка подібна на віщунку, як гусак на лебедя. Пам’ятаєш, як вона торочила батькові, що його спадщину можна буде купити за гульден з оленем? І що з тих теревенів? Він не зубожів ні на пфеніг, і до самої смерті йому належали землі, які тільки видно з вежі Цоллерна. Ні, пані Фельдгеймер просто навіжена стара баба, а ти придуркуватий Куно.

Близнюки пішли геть, вигукуючи всі лайки, яких навчилися бід свого батька-лихослова.

Ображений повернувся Куно додому. Тепер він остаточно переконався, що брати ніколи не примиряться з ним. Він так близько взяв до серця їхні жорстокі слова, що занедужав, і тільки потішання доброго патера Йозефа і чудодійні відвари старої опікунки порятували його.

Коли близнюки прочули, що Куно важко захворів, то влаштували веселу учту й домовилися, що хто першим дізнається про смерть брата, той вдарить з гармати, щоб сповістити другого, а кому першому випаде стріляти, той матиме право викотити бочку найкращого вина із льоху Куно. Вольф поставив свого слугу вартувати поблизу Хіршберга, а маленький Шальк не пошкодував навіть великих грошей, щоб підкупити слугу Куно — той мав негайно повідомити, коли його пан віддасть Богові душу.

Одначе той слуга був більше відданий своєму доброчесному господареві. Одного вечора він розпитав пані Фельдгеймер про його здоров’я, і коли вона відповіла, що він почуває себе досить добре, розкрив їй змову братів. Стареньку це дуже розгнівило. Вона розповіла про все графові, а коли він відмовився повірити у таку безсердечність братів, порадила йому випробувати їх — поширити чутку, ніби він помер, тоді й виявиться, чи будуть вони гатити з гармат. Граф покликав до себе слугу, якого хотів підкупити Шальк, допитав його сам і наказав поїхати в Шалькеберг і сказати там, що він помирає.

Коли слуга квапливо спускався з Хіршберга, його перестрів вартовий Вольфа і спитав, куди це він так поспішає.

— Ах, — відповів той, — мій бідолашний господар не доживе й до вечора, ніякої надії немає…

— Невже дійшло вже до цього? — перепитав розвідувач, скочив на коня і так гнав його до Цоллерна, що біля самих воріт замку бідолашна тварина впала, а сам він, ледве встигнувши крикнути: «Граф Куно помирає», — знепритомнів. Зразу ж почувся грім гогенцоллернських гармат. Вольф разом з матір’ю вже раділи, що їм припадуть бочка доброго вина, ставок і коштовності. Але те, що вони прийняли за відгомін своєї стрільби, було гуркотом гармати Шалька, і Вольф, сміючись, сказав матері:

— Мабуть, у брата теж був шпигун, і нам доведеться поділити з ним вино, як і решту спадщини.

Він негайно сів на коня, побоюючись, що брат випередить його й, можливо, візьме собі частину коштовностей померлої графині.

Але біля ставка брати з’їхалися і обидва почервоніли від злості, бо кожен хотів першим потрапити до Хіршберга. їдучи далі разом, вони ні словом не обмовилися про Куно, а по-братерськи радились, як їм діяти далі і хто володітиме Хіршбергом. Коли ж в’їхали через міст на подвір’я замку, то побачили у вікні брата — живого і здорового. Помітивши, як гнівно палають його очі, близнюки злякалися, прийнявши його спочатку за привид, і перехрестилися. Коли ж упевнилися, що він — з плоті і крові, Вольф крикнув:

— Оце славно! А я, чорт забирай, думав, що ти помер!

— Мабуть, передумав, — докинув Шальк, злими очима дивлячись на брата.

І той відповів їм громовим голосом:

— Віднині ви мені не брати! Я чув, як ви стріляли від великої радості. Але погляньте сюди — й у мене стоять п’ять кулеврин[1], і я наказав добре їх зарядити, щоб провчити вас. Забирайтеся геть, бо дізнаєтесь, як стріляють у Хіршберзі.

Вони пришпорили коней і наввипередки пустилися з гори, а Куно послав-таки їм навздогін заряд. Ядро просвистіло над їхніми головами, примусивши обох одночасно зробити глибокий уклін. Але брат хотів їх тільки налякати, а не поранити.

— Навіщо ж ти стріляв? — невдоволено спитав маленький Шальк, коли вони від’їхали на безпечну відстань. — Дурень! Адже я стріляв тільки тому, що чув твої постріли.

— Навпаки, спитай матір, — заперечив Вольф, — це ти стріляв перший і зганьбив і себе і мене, гладкий борсуче!

Шальк не залишився у боргу, і біля ставка вони осипали один одного градом такої добірної лайки, якої б не посоромився і сам Цоллерн-Зла Негода, та роз’їхалися лютими ворогами.

Наступного ж дня Куно склав заповіт, і пані Фельдгеймер сказала патерові:

— Повірте моєму передчуттю — не надто приємне послання залишив він цим зухвальцям.

Та хоч як вона не випитувала свого улюбленця, він так і не сказав, що було написано у заповіті. І старенька цього ніколи не дізналася, бо через рік відійшла у кращий світ. Не допомогли мазі й відвари, бо померла вона не від хвороби, а від дев’яноста восьми років, які й зовсім здорову людину зведуть кінець кінцем у могилу.

Граф Куно поховав свою опікунку, наче вона була його рідною матір’ю, і після її смерті почувався ще більш самотнім у спустілому палаці, тим більше, що патер Йозеф невдовзі пішов за старенькою.

Та недовго довелося йому терпіти свою самотність. Добрий Куно помер у двадцять вісім років, і злі язики торочили, що загинув він від отрути, яку зумів підсунути йому маленький Шальк. Як би там не було, та тільки через кілька годин після його смерті знову знялася стрілянина з гармат: у Цоллерні й Шалькеберзі зробили по двадцять п’ять пострілів.

— Цього разу помилки, мабуть, не буде, — замість привітання сказав Шальк братові, коли вони знову зустрілися на дорозі.

— Так, — відповів Вольф, — а якщо він знову воскресне і почне лаятися у вікно, то в мене рушниця напоготові, і я примушу його бути ввічливим.

Коли вони піднімалися на замкову гору, до них приєднався незнайомий рицар з почтом. Вони подумали, що це, певно, друг їхнього брата, який приїхав на похорон, і зробили жалісливі обличчя, почали хвалити при ньому покійного, а маленькому Шалькові вдалося навіть витиснути з очей кілька крокодилячих слізок. Та рицар нічого не відповів їм і мовчки піднявся з ними в Хіршберг.

— Так, тепер влаштуємося зручніше. Подай нам сюди вина, дворецький, та найкращого! — наказав Вольф, злізаючи з коня.

Вони піднялися гвинтовими сходами прямо в зал. Туди ж прийшов і мовчазний рицар. І як тільки близнюки посідали за стіл, він кинув на нього срібну монету, і вона з дзвоном підкотилася до них.

— Ось, одержуйте свій спадок — гульден із зображенням оленя. І це цілком справедливо, — сказав він.

Брати здивовано переглянулися, засміялись і спитали, що це означає.

А рицар витяг пергамент з печатками. У ньому «недоумкуватий» Куно перелічував лихі вчинки братів, а наприкінці висловив волю, щоб усе його майно, крім коштовностей покійної матері, було після його смерті продане місту Вюртембергу, причому за один-єдиний гульден із зображенням оленя. А на гроші, виручені від коштовностей, він заповідав побудувати у містечку Баллінгені притулок для бідних.

Брати ще більше здивувались, але вже не сміялись, а заскреготіли зубами, бо проти Вюртемберга вони нічого не могли вчинити. Так вони втратили ці чудові угіддя з лісами й полями, місто Баллінген і навіть ставок з рибою і нічого не успадкували, крім потертого гульдена з оленем. Вольф пихато засунув його у кишеню, не сказавши ні так, ані ні, насунув на голову берет, зухвало, не вклонившись, пройшов повз вюртемберзького рицаря і подався у Цоллерн.

Коли ж наступного ранку мати почала йому дорікати, що він через легковажність позбувся маєтку і коштовностей, — вирушив у Шалькеберг і спитав брата:

— Ну то як — пропити нам чи програти спадщину?

— Краще вже пропити, — відповів Шальк, — так, принаймні, жоден не програє. їдьмо у Баллінген, покажемося там на зло тамтешнім людям, хоч і проґавили містечко найганебнішим чином.

— До речі, там у харчівні «Ягня» є червоне вино, якого не куштував і сам король! — додав Вольф.

І ось вони вирушили в Баллінген. В «Ягняті» спитали, скільки коштує келих червоного, і пили, поки не пропили всього гульдена. Потім Вольф встав, вийняв з кишені срібну монету з оленем, кинув її на стіл і сказав:

— Ось вам гульден, і ми квити.

Трактирник взяв гульден, подивився на нього з одного боку, обернув, глянув з другого і посміхнувся:

— Ми були б квити, якби ви завітали до нас позавчора. Бачите, вчора вночі прибув гонець із Штутгарта, а сьогодні вранці сповістили від імені герцога Вюртемберзького, якому тепер належить містечко, що монети із зображенням оленя вийшли з обігу. Доведеться вам заплатити іншими.

Брати позеленіли від злості й поглянули один на одного:

— Плати, — сказав один.

— Хіба в тебе нема іншої монети? — запитав другий.

Одне слово, вони заборгували «Ягняті» цей гульден. Мовчки їхали назад. На перехресті, де дорога вправо вела у Цоллерн, а вліво — у Шалькеберг, маленький Шальк сказав:

— Ніяк не второпаю, виходить, ми успадкували ще менше ніж ніщо. Та й вино, до того ж, було препогане.

— Так і є, — погодився з ним брат. — Стара відьма таки не збрехала: через гульден з оленем, казала вона, нічого не залишиться від вашого спадку. Навіть келиха вина не дали нам за нього!

— Без тебе знаю! — огризнувся той, що був з Шалькеберга.

— Дурниці! — вигукнув другий, з Цоллерна, і, злий на себе та на весь світ, потюпав у свій замок.

Запис Гульден з оленем спершу з'явиться на Казкотека.

На тому кораблі алжирських піратів, звідки визволила мене ваша щедрість, був юнак мого віку, як мені здавалося, народжений не для невільничого одягу, який він носив. Решта нещасливців на нашому кораблі були або людьми грубими, з якими знатися мені не хотілось, або чужоземцями, мови яких я не розумів. Тому, коли випадала вільна часинка, я охоче розмовляв з тим юнаком. Звали його Альманзором і, судячи з вимови, був він родом з Єгипту. Одного разу нам спало на думку розповісти один одному про свою долю, й історія мого друга виявилася набагато цікавішою за мою.

Батько Альманзора був знатним вельможею і жив у Єгипті, у місті, якого він не назвав. Дитиною Альманзор жив у достатку й радості. Разом з тим він не був розпещений і рано вигострив свій розум, бо батько, людина мудра, виховував його у доброчесності, а за вчителя він мав знаменитого ученого, який навчав його всього, що належало знати юнакові. Альманзорові йшов десятий рік, коли з-за моря прийшли франки і напали на його народ.

Батько хлопчика, мабуть, чимось не догодив їм, бо одного разу, коли він збирався на ранкову молитву, прийшли франки і спочатку зажадали від нього як запоруку його відданості дружину, а коли він не захотів віддати її, силою забрали у свій табір його сина.

Слухаючи молодого невільника, шейх прикрив рукою обличчя, а залом пробігло невдоволення: як сміє цей молодик говорити так нерозважливо й ятрити рани Алі-Бану! Наглядач теж розгнівався на зухвалого юнака і звелів йому замовкнути. Невільник здивувався й запитав шейха, чи справді його слова немилі йому.

Шейх випростався й мовив:

— Заспокойтеся, друзі, як може цей юнак знати про мою гірку долю, адже він живе під цим дахом лише три дні. Хіба не могло з кимсь іншим статися те, що й зі мною? Хіба сам Альманзор не міг бути… Але розповідай далі, любий хлопче!

Молодий невільник уклонився й продовжував:

— Отже, юного Альманзора відвели у табір до франків. Правду кажучи, жилося йому там непогано, бо один воєначальник покликав його до себе у намет і забавлявся розповідями хлопчика, які йому перекладав товмач. Він потурбувався, щоб його годували й одягали. Але Альманзор сильно тужив за батьком та матір’ю. Він проплакав багато днів, одначе сльози не зворушили франків. Згодом вони знялися з табору, і Альманзор подумав було, що йому дозволять повернутися додому. Але так не сталося: війська пересувалися, воювали з мамелюками, а Альманзора тягали скрізь за собою. Коли ж він благав командирів відпустити його, вони відмовляли й говорили при тому, що він взятий як заручник вірності батька.

Та ось почали говорити про повернення військ додому. Альманзор радів, думаючи, що тепер звільнять і його. Військо з обозом потяглося до берега моря. Судна стояли на якорі, їх почали завантажувати. Уночі Альманзор як міг відганяв дрімоту — адже кожної хвилини його могли покликати, щоб відпустити. Все ж урешті його огорнув глибокий сон, і він подумав, що йому підмішали чогось снотворного у воду, бо коли прокинувся, яскраве сонце світило в кімнатку, в якій він не був, коли засинав. Схопився з ложа, але як тільки ступив на підлогу, зразу ж упав, бо вона хиталася під ногами, а навколо все ходило ходором. Тримаючись за стіни, він побрів з кімнати.

Навколо чувся рев і свист. Він не знав — сон це чи ява. Нарешті дістався до вузеньких сходів, насилу піднявся нагору, і — о жах! — з усіх кінців його обступило небо й море: він був на кораблі. Хлопець почав жалібно плакати, хотів кинутися в море, щоб плисти додому. Але його втримали, а один з полководців покликав до себе та обіцяв, якщо він буде слухняним, скоро повернути додому.

Корабель плив багато днів і нарешті пристав до берега — та це був не Єгипет, а Франкистан! Потім довго їхали сушею, і скрізь збігався народ, щоб глянути на нього, бо його супутники розповідали, нібито він син володаря Єгипту, який прислав його сюди навчатися. Нарешті прибули до великого міста. Там взяв його у свій дім лікар. Передусім Альманзора одягли у тамтешній одяг, вузький і тісний й далеко не такий гарний, як єгипетський. Потім заборонили кланятися, схрестивши руки. Тепер треба було однією рукою зняти з голови великого чорного капелюха, який там носили всі чоловіки, а другу відвести убік і шаркнути правою ніжкою. Заборонили також сидіти з підібганими ногами за добрим східним звичаєм — тепер йому доводилося сидіти на високих кріслах, звісивши ноги. їда теж завдавала немало прикростей, бо кожний кусень, перш ніж піднести до рота, доводилося протикати залізною виделкою.

Лікар був суворий і лихий. Якщо хлопець необачно сказав якомусь гостеві: «Салам алейкум!»[1], він бив його палицею, бо належало говорити: «Votre serviteur!»[2]. Йому заборонили думати, розмовляти, писати рідною мовою — він міг нею хіба що мріяти. Можливо, й зовсім забув би її, якби у тому місті не жив один незвичний чоловік.

Це був вельми вчений старий добродій, який розумів багато східних мов: арабську, перську, коптську, навіть китайську — всі потроху. Його вважали чудом ученості й платили йому великі гроші, щоб він навчав цих мов інших людей. Той чоловік кликав Альманзора до себе по кілька разів на тиждень, частував рідкісними фруктами й іншими ласощами, і хлопцеві здавалося, ніби він удома. Старий був диваком. Він замовив для Альманзора одяг, який носять в Єгипті вельможі. Коли хлопець приходив, він наказував йому переодягатися за звичаєм свого краю. Після цього вони йшли в «малу Аравію», як називався один із залів у домі вченого.

Там стояли штучно вирощені дерева — пальми, бамбуки, молоді кедри, квіти, які зустрічаються тільки на Сході. Підлога була застелена перськими килимами, під стінами лежали подушки, а крісел і столів не було зовсім. На одній із подушок сідав учений. На голові він мав тюрбан, сива прив’язана борода спускалася до пояса. Одягнутий він був у парчевий халат, широченні шаровари та жовті пантофлі й хоч був дуже миролюбний, причіплював турецьку шаблю, а за пояс застромлював ятаган, прикрашений штучними каменями. Він палив довжелезну люльку. Слуги також були одягнуті в перський одяг, а обличчя й руки багатьох з них були вимащені чорною фарбою.

Спочатку все це вельми дивувало Альманзора, та згодом він зрозумів, що час, проведений у старого дивака, пішов йому на користь. У лікаря він не смів промовити й слова по-єгипетськи, а тут заборонялась французька мова. Посідавши на подушках, старий учений та юнак балакали перською, арабською, коптською та іншими мовами впереміш. А поряд стояв слуга з великим словником, і коли старому бракувало якогось слова, він швидко знаходив його у книзі, й розмова продовжувалась.

їм приносили шербет у турецькому посуді та інші лакоминки. Альманзор чудово читав по-перськи, і старий вважав це великою перевагою. Він мав багато перських рукописів і примушував читати їх уголос, сам повторював за ним кожне слово і так завчав правильну вимову.

Так прожив Альманзор декілька років, але туга за рідною землею не миналася. Коли ж йому сповнилося п’ятнадцять років, сталася подія, яка змінила його долю.

Річ у тому, що франки саме тоді обрали свого головного генерала, того, що в Єгипті так часто розмовляв з Альманзором, — королем. Альманзор і гадки не мав, що король і є той самий полководець, якого він бачив тоді.

Одного разу хлопець переходив мостом над широкою річкою і побачив чоловіка у простому солдатському одязі. Той сперся на поручні і дивився на воду. Риси його обличчя здалися йому знайомими, і він згадав, що це і є той франкський генерал, який був такий добрий до нього в таборі. Він не знав точно його імені й тепер, набравшися сміливості, підійшов і звернувся до нього так, як називали його солдати:

— Салам алейкум, Petit Сарогаl![3]

Той здивовано обернувся, окинув хлопця проникливим поглядом, подумав хвилинку і сказав:

— Господи! Чи це можливо? Ти тут, Альманзоре? Як мається твій батько? Що діється в Єгипті? Що привело тебе до нас?

Тут Альманзор не витримав і гірко заридав:

— То ти, маленький капрале, не знаєш, що зі мною вчинили ті твої собаки? Ти не знаєш, що я вже багато років не бачив землі моїх батьків?

— Не можу повірити, — сказав той, і обличчя його спохмурніло, — не можу повірити, що вони потягли тебе за собою аж сюди.

— Так воно й було, — відповів Альманзор. — Вони забрали мене з собою, і один полковник зглянувся наді мною й платить за моє утримання тому дідьковому лікареві. Він б’є мене і морить голодом… Послухай, маленький капрале, — продовжував хлопець у простоті сердечній, — як добре, що я тебе зустрів, ти міг би мені допомогти.

Вояк усміхнувся і спитав, чим саме може допомогти.

— Бачиш, — сказав Альманзор, — соромно мені що-небудь просити в тебе. Правда, ти завжди був добрий до мене, та я знаю, що ти теж людина бідна, бо коли був генералом, одягався гірше за інших. Судячи з твого сурдута і капелюха, справи твої й тепер кепські. Але франки недавно вибрали собі султана, і ти, звичайно, повинен знати когось з його прибічників, може, агу[4] його яничарів або ще когось. Адже ж знаєш?

— Справді, знаю. А що далі?

— Ти міг би замовити за мене слівце, маленький капрале, хай вони попросять франкського султана, щоб він відпустив мене на волю. Тоді мені потрібно буде трохи грошенят на дорогу. Та, головне, обіцяй не обмовитися ні лікареві, ні арабському вченому…

— А що це за арабський учений? — поцікавився маленький капрал.

— О, це дивак, але я розповім тобі про нього іншим разом. Коли вони щось прочують, мені не вибратися з Франкистану. То чи зробиш ти це для мене? Скажи відверто!

— Ходімо, — сказав давній знайомець, — може, я допоможу тобі зразу ж.

— Зразу ж? — злякано вигукнув юнак. — Ой, ні, не зараз, лікар поб’є мене, я поспішаю додому…

— А що в твоєму кошику? — спитав вояк, затримуючи його за руку.

Альманзор почервонів і спочатку не хотів показувати, та нарешті скорився:

— Бачиш, маленький капрале, мені доводиться робити те, що робить останній раб мого батька. Лікар — страшенний скупар і щодня ганяє мене на найдальший базар, до якого від нас година ходьби, і я купую все у брудних перекупок, щоб виторгувати кілька мідяків, бо вони віддають трішечки дешевше. Ось дивись, задля смердючого оселедця, задля пучка салати та кусника масла мені доводиться щодня ходити бозна-куди. Ох, якби знав про це мій батько!

Співбесідник Альманзора був зворушений його скаргами і сказав:

— Ходімо зі мною, і будь спокійний, лікар не посміє тебе скривдити, навіть якщо залишиться сьогодні без оселедця й салати. Заспокойся, ходімо.

З цими словами він взяв Альманзора за руку і повів за собою, хоча у хлопця щеміло серце, коли він згадував лікаря. В обличчі й словах маленького капрала було щось таке, що викликало повне довір’я. Так він і пішов з кошиком у руках пліч-о-пліч з ним вулицями міста, і дивно було йому, що зустрічні знімали капелюхи, зупинялись і дивилися їм услід. Він сказав про це своєму супутникові, та той тільки усміхнувся.

Нарешті вони дійшли до розкішного палацу, і Альманзорів приятель завернув просто туди.

— Хіба ти тут живеш, маленький капрале? — спитав хлопець.

— Тут моє помешкання, — відповів той, — а тебе я заведу до своєї дружини.

— Ну, живеш ти непогано! — захоплено сказав Альманзор. — Султан, певно, дав тобі покої задармо?

— Ти вгадав, це помешкання я дістав від імператора, — потвердив супутник і повів його у палац.

Там вони піднялися широкими сходами, і він наказав Альманзорові залишити кошик у розкішному залі, а потім зайшов з ним у прегарну кімнату, де на дивані сиділа жінка. Він заговорив з нею чужою мовою, і обоє вони сміялися від душі, а потім жінка мовою франків почала розпитувати Альманзора про Єгипет. Через якийсь час маленький капрал сказав йому:

— Знаєш, буде найкраще, якщо я зараз же поведу тебе до імператора й замовлю йому за тебе слівце.

Альманзор дуже злякався, але зразу ж подумав про свою гірку долю, далеку батьківщину й мовив до своїх добродійників:

— Аллах допомагає нещасливим у хвилину скрути і додає їм відваги. Я вірю, що він не покине мене, бідолашного хлопця, в цій нужді. Згода, я зроблю так, як ти радиш, — піду до нього. Тільки скажи мені, маленький капрале, як мені повестися — впасти перед султаном на коліна, торкнутися чолом підлоги? Що маю робити?

Вони знову розсміялися і почали запевняти хлопця, що того всього робити не треба.

— А який султан на вигляд — грізний та величавий? — розпитував він далі. — Борода у нього довга? Сипле з очей іскри? Скажи, який він!

— Краще я не буду тобі його описувати, Альманзоре. Сам здогадаєшся, хто імператор. Вкажу тільки одну ознаку, щоб ти швидше його впізнав: коли він у залі, всі поштиво знімають капелюхи. Той, хто залишиться в капелюсі, і є імператор.

З цими словами маленький капрал взяв його за руку й повів в імператорський зал. Чим ближче вони підходили, тим сильніше билося серце у грудях хлопця, а коли наблизилися до дверей, у нього задрижали коліна. Слуга розчинив двері; там півколом стояли із тридцять достойників — усі пишно одягнуті, із золотими зірками. І Альманзор подумав, що його приятель, одягнутий так скромно, мабуть, найнезначніший серед них. Усі вони були без капелюхів, і тоді Альманзор почав водити очима: у кого капелюх на голові? Та марно він шукав. Усі тримали капелюхи в руках, отже імператора серед них нема. Тут він ненароком поглянув на свого супутника — і що ж — капелюх був у нього на голові!

Юнак просто остовпів з дива. Він довго дивився на свого добродійника, а потім сказав, також знявши капелюха:

— Салам алейкум, маленький капрале! Одне знаю, що султан франків — не я, значить, мені не личить прикривати голову. Ти ж — у капелюсі… Маленький капрале, то чи не ти — імператор?

— Ти вгадав, — потвердив імператор, — а до того ж я й твій друг. Тільки не винуй мене у своїх нещастях, вони сталися через лихі обставини. І будь певен, що з першим же кораблем ти попливеш до себе на батьківщину. Іди ж тепер до моєї дружини та розкажи їй про арабського вченого. Салату й оселедця я відішлю лікареві, а ти до самого від’їзду залишайся у мене в палаці.

Так сказав імператор. Альманзор упав перед ним на коліна, поцілував йому руку й просив вибачити, що не впізнав його зразу, бо в його очах він зовсім не схожий на імператора.

— Твоя правда, — відповів його рятівник, сміючись, — коли ти імператором лише кілька днів, то на лобі твоєму це не написане.

Сказавши це, він дав знак хлопцеві залишити кімнату.

З того дня жив Альманзор у добрі та спокої. Арабського учителя відвідав ще кілька разів, а лікаря більше не бачив. Через декілька днів імператор покликав його до себе й оголосив, що корабель, на якому він збирається відіслати його в Єгипет, готовий знятися з якоря. Альманзор незмірно зрадів. Він зібрався за кілька днів і з легким серцем, щедро обдарований імператором, пустився в дорогу.

Та в Аллаховій волі було ще раз випробувати його, і він не дав йому побачити берегів батьківщини. Англійці саме в той час воювали з імператором на морі. Вони захоплювали його кораблі, і так сталося, що на шостий день плавання обстріляли судно, на якому плив Альманзор. Корабель був змушений піддатися, і всі подорожні пересіли на суденце, яке попливло слідом за іншими. Та на морі так само неспокійно, як у пустелі, де на каравани несподівано нападають розбійники, вбивають та грабують. Туніські пірати напали на суденце, яке під час бурі відбилося від великих кораблів, захопили його, а всіх людей завезли в Алжир і продали в рабство.

Правда, Альманзорові не було так важко в неволі, як християнам, бо він був правовірним мусульманином, та все ж остання надія побачити рідну землю та батьків пропала. Так прожив він п’ять років в одного багатого пана, працював у саду й поливав квіти. Та багач помер, не залишивши спадкоємців, добро його розтягли, невільників поділили, і Альманзор потрапив до рук работоргівця. Той якраз спорядив корабель, щоб дорожче перепродати своїх невільників у інших краях. Я також попав на той корабель, що й Альманзор. Там ми познайомились, і там він розповів мені про свої дивні пригоди. Та коли ми припливли до берега і зійшли на сушу, я став свідком незбагненності доріг Аллаха — ми висадилися на його рідному березі, нас виставили на продаж на невільницькому ринку в його рідному місті. І, володарю мій, — справжнє диво: купив його рідний батько!

Шейх Алі-Бану слухав оповідання невільника у глибокій задумі. Почуте мимоволі викликало бурю в його душі. Груди високо здіймались, очі палали, і кілька разів він поривався спинити молодого невільника. Та кінець розповіді, здавалось, не вдовольнив його.

— Ти кажеш, йому тепер було б десь двадцять один рік? — почав він розпитувати раба.

— Так, володарю, він мій ровесник.

— А яке місто назвав він своєю батьківщиною? Про це ти нічого не сказав.

— Якщо не помиляюсь, — відповів невільник, — це була Александрія.

— Александрія?! — скрикнув шейх. — Це… мій син. Де він? Не знаєш часом, чи було в нього інше ім’я — Кайрам? Які в нього очі — темні? А волосся — чорне?

— Саме таке, як ви кажете. А в хвилини відвертості він називав себе Кайрамом, а не Альманзором.

— Заклинаю тебе Аллахом, скажи мені — батько купив його на твоїх очах, як ти кажеш? Він сказав, що то його батько? Значить, це не мій син…

Невільник відповів:

— Він сказав мені: «Благословенний будь Аллах після стількох моїх мук. Це ринкова площа мого рідного міста». А трохи згодом з-за рогу надійшов вельможа, і тоді він вигукнув: «О, який безцінний дар небес — наші очі! Мені пощастило ще раз побачити мого дорогого батька». Той чоловік підійшов до нас, оглянув усіх і купив того, з ким усе притрапилося. Тоді Альманзор прикликав Аллаха, палко подякував йому й шепнув мені: «Ось я знову повертаюся в оселю щастя: мене купив мій рідний батько».

— Виходить, це не мій син, не Кайрам! — застогнав шейх.

Юнак не міг більше стримуватися, сльози радості бризнули з його очей, він упав до ніг шейха і вигукнув:

— І все ж це ваш син — Кайрам-Альманзор, бо ви, ви самі купили його…

«Господи, велике ім’я твоє, і нехай доброта твоя славиться навіки!» — вигукували присутні, стараючись протиснутися ближче. А шейх занімів і пильно вдивлявся в юнака, який підвів до нього своє обличчя.

— Мій друже Мустафо, — мовив він старому дервішеві, — за сльозами я не бачу добре його обличчя. Кайрам був подібний до матері, підійди і поглянь на нього, чи не помиляюсь я.

Старий підійшов, довго вдивлявся в юнака, нарешті поклав руку на його чоло і сказав:

— Кайраме, пригадай і прокажи мені ті слова з Корану, які я дав тобі в дорогу, коли ти йшов у табір франків.

— Мій дорогий учителю, — відповів юнак, торкаючись устами його руки, — вони звучать так: «Хто любить Аллаха і чистий душею та сумлінням, той не самотній і в пустелі злигоднів, бо з ним двоє супутників, які підтримають і потішать його».

Тоді старий з подякою звів очі до неба, пригорнув юнака до свого серця, підвів його до шейха і сказав:

— Візьми його, він твій! Як правда те, що ти тужив за ним десять років, так правда свята те, що це твій син Кайрам.

Шейх був незмірно щасливий. Він не міг надивитися на свого втраченого і віднайденого сина. І всі раділи разом з ним, бо любили шейха, і кожному здавалося, ніби йому самому доля подарувала сина.

Пісні радості знову залунали у домі шейха. Юнакові довелося повторити свою розповідь, тепер уже до найменших подробиць, і всі хвалили арабського ученого й імператора, і всіх, хто був приязний до Кайрама. Гості розійшлися пізно вночі, і шейх щедро обдарував усіх своїх друзів, щоб вони згадували цей щасливий день його радості.

Запис Історія Альманзора спершу з'явиться на Казкотека.

А в такі хвилини з ним легко було говорити про що завгодно: каліф був справедливий, милостивий і до людей приязний. Тому-то великий візир Манзор щодня одвідував свого каліфа саме в таку пору. І того дня Манзор прийшов також надвечір, тільки, всупереч звичаю, був чимось заклопотаний.

Каліф одвів трохи від уст люльку і спитав:

— Чого це ти, пане великий візир, такий смутний та невеселий сьогодні? Великий візир склав навхрест руки на грудях, вклонився і відповів:

— Пане-господарю! Чи смутний я, чи ні, того не знаю, але бачив я у крамаря, який стоїть на вулиці коло твого палацу, такі гарнісінькі речі, що мене аж за серце взяло, чому-то я не маю зайвих грошей!

Каліф уже давно збирався чим-небудь потішити свого великого візира і тому звелів одному з чорних рабів спуститися униз і привести того крамаря. Незабаром раб повернувся разом з крамарем. Це був невеличкий гладкий чоловік з темно-смуглявим обличчям і в пошарпаній одежині. Він приніс з собою скриньку, де було багато всякого розмаїтого краму: персні, намиста, дорогі з оздобою пістолі, срібні чарки, черепахові гребінці. Каліф і візир все передивились, і кінець кінцем каліф купив собі і візирові по доброму пістолю, а для візирової дружини — гребінчика. Коли крамар уже збирався зачинити свою скриньку, каліф побачив якийсь маленький прискриночок і спитав, чи немає там якого краму. Крамар зараз же розчинив прискриночок і витяг звідти табакерку з якимось чорним порошком. Був там ще довгий аркуш паперу, так чудернацьки списаний, що ні каліф, ні Манзор не здолали його прочитати.

— Обидві ці штуки дісталися мені від одного купця, а сам він знайшов їх на вулиці святого міста Мекки,— сказав крамар,— і я сам не знаю, що там є. Вам би я віддав їх за безцінок, бо мені вони ні до чого.

Каліф, який любив збирати всякі стародавні рукописи, дарма що не міг їх прочитати, купив табакерку і рукопис і відпустив крамаря.

Йому дуже кортіло довідатися, що на тому аркуші написано, і він спитав візира, чи не знає той когось, хто б добрав у цьому толку.

— Ласкавий пане й господарю! — відповів візир.— При великій мечеті живе один учений чоловік на ймення Селім, він знає всі мови. Звели йому прийти сюди. Може, він розбере ці таємничі закарлючки.

Зараз же було приведено вченого Селіма.

— Селіме,— сказав йому каліф,— кажуть, що ти дуже вчений. Ану, поглянь на цей папір, чи зумієш ти його прочитати? Як зумієш, то подарую тобі нову святкову одежу; якщо ж ні — то заробиш дванадцять разів по пиці та двадцять і п’ять палок у п’яти, бо, виходить, задарма тебе люди звуть «ученим Селімом».

Селім вклонився й промовив:

— Твоя воля, господарю!

Довго він розглядав рукопис і нарешті вигукнув:

— Це по латині, мій пане! Звеліть мене повісити, коли це неправда.

— Кажи ж,— звелів каліф,— коли по-латині, то про що там пишеться?

Селім почав перекладати:

— «Ти, хто знайшов цей папір, дякуй Богові за його ласку. Хто понюхає з цієї табакерки й промовить при тому «мутабор», той може перекинутись на яку схоче тварину і буде розуміти мову кожної з них. Як схоче він знову прийняти людське обличчя, то нехай тричі поклониться на схід сонця і промовить те саме слово. Однак стережися: поки ти перекинутий, не засмійся, а то зникне те чарівне слово з твоєї пам’яті, і ти довіку зостанешся твариною».

Почувши про отаке диво, каліф був дуже задоволений. Він звелів ученому присягтися, що той нікому не розкриє цієї таємниці, подарував йому дуже гарну нову одежину і пустив додому. А візирові своєму сказав:

— Це зветься — добре купити, Манзоре! Який я радий, що зможу стати твариною! Завтра раненько приходь сюди до мене. Ми разом підемо в поле, нюхнемо з табакерки і тоді послухаємо, про що говорять у воді й повітрі, в гаях і степах!

II

На другий день, тільки-но каліф управився одягтись і поснідати, як уже прийшов великий візир, щоб за каліфовим наказом піти з ним разом на прогулянку. Каліф запхнув табакерку з чарівним порошком за пояс і, звелівши своєму почтові залишатися на місці, рушив у дорогу вдвох із великим візиром. Спочатку вони йшли нескінченними садами каліфа, даремно вишукуючи якусь живу тварину, щоб спробувати, які-то з них мастаки на звірячу мову. Не зустрічаючи нічого путнього, візир сказав каліфові, що, на його думку, найкраще було б піти за сади, аж до ставу, де він часто-густо бачив чорногузів. Своєю поважною поведінкою і чудним клекотом вони завжди привертали його увагу.

Каліфові сподобалася думка візира, і вони рушили далі. Прийшовши до ставу, вони побачили там одного чорногуза, що, шукаючи жаб, никав туди й сюди і раз у раз щось лопотів сам собі. А вгорі тим часом ширяв другий чорногуз: він спускався на цю саму місцину.

— Клянуся своєю бородою, найласкавіший пане,— промовив великий візир,— зараз ці обидва цибаті розпочнуть між собою цікаву балачку. Що, коли б нам поробитися чорногузами?

— До діла сказано! — зауважив каліф.— Тільки спершу ще раз треба пригадати собі, як знов набрати людського вигляду… Ага, так: тричі поклонитися на схід сонця і промовити «мутабор» — тоді я знову буду каліфом, а ти візиром. Тільки ж, боронь Боже, нас сміятися, бо тоді ми пропали!

Поки каліф говорив, другий чорногуз опинився в нього над головою і почав спускатися на землю. Швиденько вийняв каліф з-за пояса табакерку, сам потягнув добру понюшку, потім і візирові дав так само добре понюхати. Після цього обидва гукнули: «Мутабор!»

Тоді ноги у них постискалися, поробилися тонкими та червоними, гарні жовті туфлі каліфа та його супутника стали неоковирними лапами чорногуза; руки поперевертались на крила, шия витяглась із плечей і стала, мов дуга, кривою й довгою; борода зовсім зникла, а все тіло вкрилося м’яким пір’ям.

— Який у вас, пане візир, чудовий дзьоб! — промовив каліф, отямившись від здивування.— Клянуся бородою Магомета, нічого подібного не доводилось мені бачити за все моє життя.

— Красненько дякую,— відповів великий візир і вклонився каліфові.— Та дозволю собі запевнити вашу величність, що й ви чорногузом виглядаєте чи не ліпше, ніж каліфом. А коли є у вас охота, то ходімо послухаємо розмову наших нових родичів і перевіримо, чи таки справді ми тямимо чорногузячу мову.

Тим часом другий чорногуз уже спустився додолу. Він почистив дзьобом ноги, пригладив на собі пір’я і пішов до першого чорногуза. Новоспечені чорногузи хутенько подалися до них і, наблизившись, на свій превеликий подив, почули і зрозуміли таку розмову:

— Добридень, пані Цибата! Так рано, а ви вже на луці?

— Спасибі вам, люба Цокотухо! Я тут собі трошки на сніданок спромоглася. Може б, і ви з’їли четвертинку ящірки? Чи, може, вам більше до вподоби ніжне жаб’яче стегенце?

— Дуже вам дякую! Щось у мене сьогодні немає ніякого апетиту. Я прилетіла сюди зовсім в іншій справі. Сьогодні у мого татуся будуть гості, і мені доведеться перед ними танцювати; то я й надумала трошки наломитися тут на просторі.

По тій мові молода чорногузка пустилася химерно вибрикувати вподовж луки. Каліф і Манзор аж дзьоби пороззявляли, дивлячись на неї. А коли вона прибрала картинну позу, стала на одній нозі й затріпотіла крилами, то обидва ніяк не могли стриматись, і в них з дзьобів вирвався такий непереробний регіт, що вони довго не могли спинитися.

Каліф опам’ятався перший.

— Оце так штука! — вигукнув він.— Такої розваги ні за які гроші не побачиш! Шкода, що нерозумні тварини злякалися нашого сміху, а то б, мабуть, ми ще почули їхні співи!

Раптом великий візир згадав, що, поки вони перевертні, їм не можна сміятись, і з жахом сказав про це каліфові.

— Еге! — вигукнув той.— Клянуся Меккою і Медіною[1], це буде погана справа, якщо доведеться мені зостатися чорногузом! Ану спробуй пригадати те дурне слово, бо я щось ніби забув його.

— Нам треба поклонитися тричі на схід сонця і при тому промовити: «Му-му-му».

Обидва нетяги поставали лицем до схід сонця і так старанно кланялися, що аж черкали дзьобами по землі. Та — лишенько! — чарівне слово без сліду зникло з їхньої пам’яті. І хоч скільки бив поклони каліф, хоч скільки силкувався великий візир промовляти при тому своє «му-му-му», ніщо не допомагало, і обидва горопахи, Хасід та його візир, як були, так і лишилися чорногузами.

III

Сумно никали зачаровані каліф та візир по полях і болотах, не знаючи, як здихатися такої напасті. Вискочити з чорногузячої шкури вони не могли; так само нічого було й думати про повернення в Багдад, щоб назвати себе. Бо хто ж таки повірив би якомусь чорногузові, що він каліф? А якби хтось і повірив, то навряд чи схотіли б жителі Багдада мати каліфом чорногуза.

Так тинялися вони без пуття багато днів підряд, харчуючись сяк-так городиною і ледве пережовуючи їжу довгими дзьобами. До м’якого харчу — ящірок та жаб — не було в них ніякісінького апетиту: вони боялися, щоб ці ласощі не зашкодили їхнім шлункам. Єдиною втіхою в їхньому злиденному становищі було те, що вони вміли літати; тож каліф і візир літали над Багдадом, сідали на дахи й дивилися, що там діється без них.

У перші ж дні вони помітили великий неспокій і сум на вулицях. Та вже десь на четвертий день після того, як каліф і візир були зачаровані, побачили вони, сидячи на каліфовому палаці, бучну процесію. Грала музика, торохтіли бубни, і якийсь чоловік, вдягнений у розкішну, оксамитову з золотом мантію, їхав верхи на розцяцькованому коні, а довкола йшов блискучий почет і вирував людський натовп. Пів-Багдада бігло за ним, і всі вигукували: «Слава Мізрі, володареві Багдада!»

Чорногузи перезирнулися між собою, і каліф Хасід промовив:

— Тепер ти збагнув, пане візир, для чого я зачарований? Цей Мізра — син мого запеклого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину поклявся помститися мені. Та я не втрачаю надії. За мною, вірний товаришу моєї недолі! Ми помандруємо на могилу пророка, може, там, у святім місті, згинуть чари і ми визволимося.

Вони знялися з даху каліфового палацу й полетіли навпростець до Медіни. Та не так-то легко було їм летіти, бо обидва ще не призвичаїлись добре орудувати крилами.

— Ой паночку,— зітхнув після двох годин мандрівки візир,— здаюсь на вашу ласку! Несила моя далі летіти, бо надто вже швидкі ви на крила. Та й смеркає уже, і ми б добре зробили, коли б пошукали якогось пристановища на ніч.

Хасід зглянувся на благання свого візира, і, побачивши внизу в долині якесь руйновище, вони стали туди спускатися. Місце, куди вони прибилися, щоб перебути ніч, було колись пишним палацом. З-під руїн ще стриміли подекуди чудові колони, а численні покої, що з них деякі добре збереглися, свідчили про колишню розкіш.

Хасід та його супутник пішли по ходах, шукаючи сухого закутка. Аж раптом чорногуз Манзор зупинився і мов до землі приріс.

— Пане й господарю мій,— прошепотів він тихенько,— хоча великому візирові, а до того ж чорногузові, не личить боятися лихих привидів, мені щось недобре на серці, бо десь тут, поблизу, мені виразно почулися зітхання й стогін.

Каліф теж спинився і, прислухавшись, почув зовсім виразний плач, що скидався більше на людський, ніж на звірячий. До краю здивований, він хотів негайно піти туди, звідки долинав голос. Але візир ухопив його дзьобом за крило й невідступно благав не кидатися назустріч новій, невідомій небезпеці. Та дарма! Каліф, що мав і під чорногузячим крилом хоробре серце, вирвався, аж кілька пер з крила загубив, і кинувся у темний прохід. Підійшовши до нещільно причинених дверей, він зовсім виразно почув тяжкі зітхання і ніби якесь виття. Каліф штовхнув дзьобом двері й, остовпілий, спинився на порозі. Посередині просторої напівзруйнованої кімнати, куди через єдине заґратоване віконце ледь пробивалося світло, він побачив велику сову. Вона сиділа долі, й буйні сльози котилися з її круглих очей, а з кривого дзьоба раз у раз виривалося хрипке тужливе голосіння. Та коли вона побачила каліфа і його візира, який тим часом теж наблизився до порога, з її грудей вирвався оглосний крик радості. Змахнувши крилом сльози з очей, вона, на превеликий подив обох чорногузів, привіталася до них чистою арабською мовою.

— Доброго здоров’ячка, панове чорногузи! Я вас зустрічаю, як гарну ознаку мого визволення, бо мені було колись напророковано, що чорногузи принесуть мені велике щастя!

Трохи отямившись від здивування, каліф також привітався до сови, потім вигнув шию, поставив свої довгі ноги в граціозну позу і сказав:

— Пані сово! Твої слова дозволяють нам бачити в тобі товариша по недолі. Тільки ж, лишенько! Марна твоя надія, ніби з нами прийде твоє визволення. Вислухавши нашу історію, ти сама побачиш, які безпорадні ми самі.

Сова зажадала почути цю історію, і каліф розповів їй усе, як було.

IV

Після того, як каліф закінчив свою розповідь, сова подякувала і сказала:

— Послухайте ж і мою історію, бо я теж не менш нещасна, ніж ви. Мій батько — король Індії, а я його єдина безталанна дочка, зовуся Лузою. Той самий чарівник Кашнур, що позаворожував вас, і мене наразив на біду. Одного дня він прийшов до мого батька, щоб посватати мене за свого сина Мірзу. А батько мій, треба вам сказати, людина гаряча, то він узяв і добренно турнув того свата. Та лихий чаклун знову пробрався до нас, на цей раз у зовсім іншому вигляді: коли я, гуляючи якось у саду, захотіла пити, він, перевдягнутий рабом, почастував мене таким зіллям, після якого я перекинулась в оцю гидку потвору. З переляку я зомліла, а він заніс мене аж сюди і страшним голосом залящав над самим вухом: «Залишайся тут мерзенною тварюкою, зненавидженою навіть звірами, до самого твого кінця або доти, поки знайдеться така людина, що по добрій волі схоче одружитися з тобою, такою страшною потворою. Отака моя помста тобі й твоєму гордовитому батькові!»

Відтоді минуло багато місяців. У самоті й журбі живу я, мов пустельниця, в цьому руйновищі, огидна всім на цілому світі, страшна навіть звірам. Для мене нема краси божого світу, бо вдень я сліпа, і тільки тоді, коли місяць осяває ці сумні руїни своїм блідим промінням, з очей моїх спадає чорне покривало.

Сова замовкла і вдруге витерла крилами очі, бо власна печальна історія краяла їй серце до сліз.

Каліф, слухаючи розповідь принцеси, впав у глибоку задуму.

— Коли я не помиляюсь,— промовив він,— то між нашим нещастям та твоєю недолею є якийсь таємний зв’язок. Тільки як його в світі знайти ключ до цієї загадки?

Сова йому відповіла:

— О пане-господарю! І мені так само здається. Бо колись давно, як була я ще зовсім маленькою, одна мудра жінка напророкувала, що чорногузи принесуть мені велике щастя. І, здається, я знаю, як ми змогли б визволитись.

Каліф дуже здивувався і спитав, що вона має на думці.

— Чарівник, який зробив нас нещасними,— пояснила вона,— щомісяця приходить сюди, на оці руїни. Тут неподалік є світлиця, в ній він кожного разу справляє бенкет з таким, як сам, товариством. Уже багато разів я підслуховувала їхні розмови. Бенкетуючи, вони вихваляються один перед одним своїми безсоромними витівками. Мабуть, і цей раз так буде, і, може, він вимовить те чарівницьке слово, що ви його забули.

— О дорога принцесо! — вигукнув каліф.— Скажи ж бо, коли він прийде і де та світлиця?

Сова якусь хвилину мовчала, а потім промовила:

— Не прогнівайтесь, але я можу задовольнити ваше бажання тільки з однією умовою.

— Кажи ж бо! Кажи швидше! — хвилювався каліф.— Наказуй, я ладен зробити все що завгодно!

Тоді сова сказала:

— Я б хотіла також визволитись, а це можливо тільки в тому разі, коли хто-небудь з вас візьме мене дружиною.

Обидва чорногузи були дуже збентежені. Каліф моргнув візирові, щоб той на часинку вийшов з ним за поріг.

— Великий візире, сказав каліф за дверима,— хоч як це неприємно, але ви все-таки могли б погодитись.

— Е ні, відповів той,— щоб мені моя жінка, як я вернуся додому, очі з лоба видерла? Та й до того я вже, хвалити Бога, старий чоловік, а ви, мій паночку, нівроку вам, молоді й нежонаті, то й могли б швидше одружитися з молодою вродливою принцесою.

— Еге ж,— зітхнув каліф, сумно опустивши крила,— хто ж то тобі сказав, що вона молода та ще й вродлива? Це однаково, що купувати кота в мішку!

Вони ще довго сперечалися між собою, аж поки каліф не побачив, що його візир краще довіку залишиться чорногузом, аніж одружиться з совою. Тоді він вирішив сам виконати ту умову.

Сова дуже зраділа. Вона запевняла чорногузів, що вони з’явилися дуже вчасно, бо, мабуть, уже цієї ночі чарівники будуть у зборі.

Сова повела чорногузів до світлиці, де збиралися чарівники. їм довелося довгенько йти темним ходом. Аж ось через щілину напівзруйнованої стіни їм в очі ударило яскраве світло. Коли вони наблизилися до тієї щілини, сова наказала їм стояти якнайтихіше. Крізь щілину було видно велику світлицю, прикрашену колонами й розкішними меблями і осяяну яскравим світлом численних різноколірних ламп. Посередині стояв круглий стіл, геть заставлений всілякими вишуканими стравами. Кругом стола сиділо вісім чоловік. Серед них чорногузи впізнали того крамаря, що продав їм чарівний порошок. Його саме попрохали розказати товариству про свої нові витівки. І той між іншим розповів їм історію про каліфа та його візира.

— Що ж то за слово ти їм загадав? — спитав його інший чарівник.

— Таки справді трудне, латинське — «мутабор».

V

Коли чорногузи, стоячи біля щілини, почули те слово, то мало не збожеволіли від радості. Вони побігли до виходу із зруйнованого палацу так швидко, як тільки несли їх довгі ноги, і бідолашна сова ледве встигала за ними. Нарешті каліф зупинився і зворушено сказав сові:

— Ти врятувала життя мені й моєму другові. Нехай же у вічну подяку за все те, що ти зробила для нас, я буду твоїм чоловіком.

Тоді чорногузи поставали лицем на схід і тричі схилили свої довгі шиї навпроти сонця, що якраз виринало з-за гір. «Мутабор!» — гукнули вони, аж луна пішла, і в одну мить перекинулися на людей. Безмірно раді, що знову здобули життя, пан і слуга, сміючись і плачучи, кинулись один одному в обійми. Та як же здивувалися обидва, коли обернулися! Прекрасна, пишно вбрана дівчина стояла перед ними. Посміхаючись, вона простягла руку каліфові.

— Хіба ви не впізнаєте вашої нічної сови? — спитала вона.

Справді, то була вона. Каліф у захваті від її краси та грації аж скрикнув:

— Яке то щастя, що я був зачарований у чорногуза!

Всі троє разом рушили до Багдада. Каліф знайшов при собі не тільки табакерку з чарівним порошком, а ще й гаманець з грішми. За ті гроші він купив у найближчому селищі все, що їм треба було для подорожі, і незабаром вони опинилися перед ворітьми Багдада.

Повернення каліфа було великою несподіванкою для людей. Усі думали, що він загинув, і тепер дуже раділи, знову побачивши свого улюбленого володаря. Тим дужче запала в їх серцях ненависть проти дурисвіта Мізри. Вони рушили до палацу і схопили старого чарівника разом з сином. Старого каліф звелів одвести у той самий зруйнований палац, де жила принцеса, коли була совою, і там повісити. А синові, який в батьковій чорній науці нічого не тямив, каліф дав на вибір: або прийняти смерть, або понюхати чарівного порошку. Коли ж Мізра вибрав останнє, то великий візир почастував його з табакерки, і чарівницьке слово каліфа перевернуло того в чорногуза. Каліф звелів замкнути його в залізну клітку й поставити в своєму саду.

Довго й щасливо жив каліф Хасід із своєю вірною дружиною, принцесою. Та найбільше він бував задоволений тоді, коли після полудня одвідував його великий візир. Розмовляючи, вони часто-густо згадували про свої давні пригоди, коли обидва були чорногузами. І коли каліф бував дуже веселий, тоді він, попри всю свою статечність, показував великому візирові, який був з того чорногуз. Він поважно, не згинаючи ніг, походжав по кімнаті, клацав язиком, розмахував руками, зображаючи, як великий візир кланявся на схід сонця й марно вигукував: «Му-му-му». Для дружини каліфа та його діток ці сцени були великою втіхою і розвагою. Одначе коли каліф надто вже довго клацав язиком, кланявся і вигукував «му-му-му», то візир погрожував йому, всміхаючись у бороду:

— Глядіть, пане-господарю, щоб я не розказав вашій дружині, що то була за розмова перед дверима принцеси-сови…

Запис Каліф-чорногуз спершу з'явиться на Казкотека.

Таким побачив караван вершник, що наблизився до нього збоку. Під ним був баский вороний кінь, за попону якому правила тигрова шкура, червона збруя була унизана срібними дзвіночками, а над головою розвівалася пишна китиця. Сам вершник був ставний і вбраний багато: голову обвивав білий тюрбан, щедро гаптований золотом, кунтуш і широкі шаровари були яскраво-червоні, на поясі висіла крива шабля з багатим руків’ям. Тюрбан, низько насунутий на чоло, зблиск чорних очей з-під густих брів, довга борода, горбатий ніс — усе це робило його обличчя грізним. Кроків за п’ятдесят від голови каравану він пришпорив коня і миттю підскакав до переднього ряду. Його поява посеред пустелі була такою несподіваною, що сторожа каравану, злякавшись нападу, виставила йому назустріч списи.

— Що з вами діється? — засміявся вершник у відповідь на таку войовничу зустріч. — Невже думаєте, що я, сам- один, зважуся напасти на цілий караван?

Присоромлена сторожа відвела списи, а старший провідник під’їхав до незнайомця, щоб довідатися, чого йому треба.

— Хто господар каравану? — спитав вершник.

— Господар не один, — відповів старшина, — тут декілька купців повертається з Мекки, а ми супроводжуємо їх, бо в цих краях усякі розбишаки частенько турбують подорожніх.

— Тоді проведіть мене до купців, — зажадав незнайомий.

— Тут їх немає, — пояснив провідник, — вони десь за чверть години їзди позаду нас. Та якщо ви пройдетеся зі мною до привалу, то зможете побачитися з ними.

Незнайомець нічого не відповів, видобув довгу люльку, що була прив’язана до сідла, закурив з неї, глибоко затягуючись, й їхав далі побіля провідника. Той не знав, як йому обходитися з дивним супутником. Навпрямки запитати, хто він та як його звуть, не зважувався, от і закидав раз у раз якесь слівце: то «Незгірший тютюн ви палите», то «Славно йде ваш вороний», — але у відповідь гордовитий вершник лише мовчки притакував головою.

Нарешті вони прибули до місця, вибраного для полудневого відпочинку. Провідник розставив своїх людей на варті й разом з незнайомим став очікувати караван. Повз них пройшли тридцять верблюдів з важким вантажем у супроводі озброєних погоничів, далі на добірних конях їхали купці, яким належав караван. То були здебільшого літні люди, статечні й суворі на вигляд, один лише здавався молодшим, жвавішим та веселішим. Безліч верблюдів і нав’ючених коней ішло позаду.

Зразу ж напнуто шатра, а верблюдів і коней поставлено навкруг. Посередині був великий намет з блакитного шовку. Туди й повів старший вартовий незнайомця. Відкинувши завісу біля входу, він побачив п’ятьох купців, які сиділи на мережаних золотом подушках. Чорні раби подавали їм наїдки та напої.

— Кого це ви привели до нас? — спитав молодий купець провідника.

Але не встиг той відповісти, як прибулий заговорив сам:

— Мене звуть Селімом Барухом. Родом я з Багдада. По дорозі в Мекку мене захопила зграя розбійників, і три дні тому я втік з полону. З ласки великого Пророка здалеку почув дзвіночки вашого каравану. Тож дозвольте мені подорожувати разом з вами. Повірте, вашим заступництвом не скористається негідна людина. А коли приїдемо в Багдад, я щедро винагороджу вашу доброту, бо я племінник великого візира[1].

Старший з купців відповів:

— Селіме Баруху, ми з радістю беремо тебе під свій захист і охоче допоможемо тобі. Сідай, їж і пий з нами.

Після обіду слуги прибрали посуд і принесли довгі люльки та турецький шербет[2]. Купці довго сиділи мовчки, випускали голубуваті хмаринки диму й стежили, як вони зливаються, розходяться і вкінці звітрюються. Нарешті молодий купець перервав мовчанку:

— Ось так ми нудимося вже три дні. Мені це добряче-таки набридло, бо я полюбляю послухати музику, подивитися танці. Чи не придумає хто, чим би тут зарадити?

Четверо старших купців далі попихкували люльками, поринувши у свої роздуми, а Селім заговорив:

— Дозвольте мені сказати, що я думаю. Чи не здається вам, що непогано було б, якби на кожному привалі один з нас розповідав що-небудь іншим? Я певен — цим ми проженемо нудьгу!

— Твоя правда, Селіме Баруху, — зрадів Ахмет, старший з купців, — ми охоче пристаємо на це.

— Я радий, що мій задум вам сподобався, — мовив Селім, — і готовий оповідати першим.

Купці поприсувалися ближче один до одного, а нового знайомого посадили посередині. Слуги знову наповнили келихи, набили своїм господарям люльки й принесли жаринок, щоб запалити їх.

Селім освіжив горло добрим ковтком шербету, розправив довгу бороду і почав:

— Отож, слухайте розповідь про каліфа-чорногуза.

Запис Караван спершу з'явиться на Казкотека.

І був у них славний хлопчина: і з обличчя гарний, і станом стрункий, і на свої дванадцять років чималенький. Він завжди супроводив матір на базар і сидів біля неї, а коли хто з покупців брав багато овочів зразу, хлопець охоче допомагав тому донести покупки додому. І рідко траплялося, щоб він повернувся назад із порожніми руками.

Одного дня сиділа отак шевцева жінка на базарі, а перед нею стояли кошики й корзини з капустою, морквою та всякою іншою городиною. Малий Якоб — так звали хлопця — сидів тут-таки, біля матері, і дзвінким голосом закликав покупців.

Аж ось іде базаром якась стара баба в обшарпаній одежі, з маленьким гострим обличчям, геть побриженим глибокими зморшками. Очі в баби червоні, заливають слізьми, а ніс так закарлючився, що на підборіддя звисає. Шкутильгає стара, на костур спирається: так і здається, що ось-ось поточиться і вріжеться гострим носом просто в землю.

Шевцева жінка пильно дивилася на бабу. Ось уже шістнадцять років торгує вона щодня на базарі, а ніколи не бачила тут цієї старої відьми. Жінка аж похолола з переляку, коли баба підійшла й спинилася біля її кошиків.

— То це ти Ганна, що торгує городиною? — спитала стара бридким верескливим голосом.

— Так, це я,— відповіла жінка.— Чи не візьмете, може, чого?

— Та ось хочу глянути, хочу побачити! Подивлюся на зіллячко, на ботвиннячко: а чи є у тебе те, що мені треба? — промовляла стара, нахилившись над кошиком і встромляючи туди брудні, мов ганчірки, гидкі руки. Вона перерила геть чисто всю городину, що так гарненько була розкладена, витягала довгими, як веретена, кощавими пучками то те, то інше, обнюхуючи кожне довжелезним носом.

Ганна тільки зітхала, дивлячись, як порається стара відьма коло її городини, але сказати нічого не наважувалась, бо кожний покупець має право розглядати товар, до того ж її брав якийсь дивний жах перед цією бабою.

А тим часом стара, переривши знизу доверху весь кошик, бурмотіла собі під ніс: «Чортзна-яке зілля, нічого такого, чого мені треба… П’ятдесят років тому було багато краще… Казна-що, якийсь бур’ян!»

Малому Якобу набридло це бурмотіння.

— Слухай,— озвався він неприязно,— чи в тебе, бабо, є сором: спочатку ти залізла в кошик гидкими чорними пальцями, перевернула там усе догори ногами, потім зашмарувала всю городину довгим носом, так що тепер її ніхто, кому довелося те бачити, не схоче купувати, а тепер ще й лаєш наш товар. Та чи ти знаєш, що у нас бере городину сам герцогський кухар?

Стара скоса глянула на хлопчика, недобре осміхнулась і промовила глузливо:

— Он як, синочку! Тобі не до вподоби мій ніс, мій гарний довгий ніс? Ну що ж, буде і в тебе такий, що сягатиме з середини лиця аж до самого підборіддя.

Сказавши це, вона знову повернулась до корзини, де лежала капуста, вибрала найкращу білу головку, взяла її в руки й так стиснула, що та аж зарипіла, а тоді зневажливо кинула назад у корзину, промовивши і цього разу: «Казна-що, нікчемна капуста!»

— Та не труси так на всі боки головою! — перелякано скрикнув хлопчик.— У тебе ж шия, мов капустяний корінець,— ось-ось переломиться, і твоя голова впаде в корзину. Хто тоді купуватиме в нас?

— Тобі не подобаються тонкі шиї? — знову пробурмотіла стара, гидко сміючись.— Гаразд, у тебе зовсім ніякої не буде, а голова стирчатиме просто на плечах і вже не зірветься з маленького тіла!

— Не кажіть хлопцеві дурниць! — не втерпіла Ганна, якій уже також набридло це довге перебирання, розглядання та нюхання городини.— Як хочете щось купувати, то беріть швидше, бо ж за вами ніхто інший не доступиться до мене.

— Ну що ж, це ти правду кажеш,— промовила стара, злісно зиркнувши на неї.— Гаразд, я візьму в тебе оці шість головок. Тільки ж ти бачиш, що я мушу спиратися на костур і сама не подужаю нічого нести, то вже загадай своєму хлопцеві, нехай занесе капусту додому, а я за те йому щось заплачу.

Якоб не хотів іти, бо йому було страшно цієї гидкої баби. Однак мати звеліла слухатись, бо вважала за гріх, щоб стара немічна бабуся сама несла цей тягар. Мало не плачучи, хлопець послухався матері, поклав у кошик капусту й пішов услід за старою.

Майже цілу годину шкутильгала стара до краю міста. Нарешті вона спинилася перед маленькою, зовсім ветхою хатиною, витягла з кишені старого іржавого ключа, встромила його у невеличку шпарку в дверях, і вони самі розчинилися з гучним рипом. Та як здивувався Якоб, коли зайшов усередину цієї халупки! Там було пишно прибрано: стеля й стіни — з мрамуру, меблі — чорного дерева з розмаїтими візерунками з золота й коштовного каміння, підлога — з чистого скла і така слизька, що хлопчик кілька разів підсковзнувся і впав. Стара витягла з кишені срібний свисток і якось особливо в нього засвистіла — по всьому будинку аж луна покотилася. Зараз же прибігли до неї дві морські свинки. Якобові було дуже дивно бачити їх на задніх лапках, у горіхових шкаралупках замість черевиків, у людській одежі і навіть у капелюшках, зроблених за останньою модою.

— Де ви поділи мої черевики, сякі-такі ледаща? — гукнула стара й замахнулася на них костуром.— Чи довго я ще тут стоятиму?

Свинки кинулися по східцях угору й повернулися з двома кокосовими шкаралупками, підбитими всередині м’якою шкірою. Вони швидко й спритно взули стару в ті черевики, і її шкутильгання мов рукою зняло. Вона шпурнула геть костур і неймовірно швидко заметушилась по скляній підлозі, не відпускаючи руки хлопця і тягаючи його за собою. Нарешті стара зупинилася в заставленій різним посудом кімнаті, що скидалася на кухню, хоча столи з червоного дерева й дивани, заслані дорогими килимами, більше були б до речі десь у салоні чи вітальні.

— Сідай,— приязно мовила стара, підштовхуючи хлопчика в куток дивана й загороджуючи спереду столом, щоб не виліз звідти.— Сідай та відпочинь! Ти добру ношу ніс сьогодні, бо людські голови не такі вже й легкі, ой не легкі!..

— Ви, бабусю, кажете щось чудне,— озвався Якоб.— Хоч я і справді стомився, але ж ніс я капусту, яку ви купили в моєї матері.

— Е ні, це ти помиляєшся,— засміялася стара, відкриваючи корзину й витягаючи звідти за волосся людську голову.

Хлопцеві з переляку аж млосно стало. Він не міг збагнути, як це так сталося, і зразу ж подумав про матір: «Якщо хто-небудь довідається про ці людські голови, то, безперечно, звинуватять у тому мою матусю».

— А зараз я тобі щось дам за те, що ти був слухняною дитиною,— бурмотіла стара.— Потерпи трішки, я тобі зварю такої юшечки, що ти її згадуватимеш до самої смерті!

Вона знову свиснула. Спочатку прибігло багато морських свинок, одягнутих в людську одежу, в кухарських фартушках, з ополониками коло пояса і з великими ножами. За ними стрибала ціла купа білочок у турецьких штанях, з оксамитовими шапочками на головах. Ці, мабуть, були кухарчатами, бо весь час жваво метушилися, кидаючись то до стін по сковорідки та каструлі, то в льох по масло й яйця, то в комору по приправи й борошно,— і все те тягли до плити. Там разом з ними поралася і стара, сновигаючи туди-сюди в своїх кокосових черевиках, і хлопчик бачив, що вона таки й справді хоче зварити для нього смачну юшку. На плиті щось булькотіло, сповнюючи запашним духом усю кімнату, а баба раз у раз зазирала в горщик, стромляючи туди довгого носа.

Нарешті юшка була готова. Тоді стара швиденько зняла горщик з вогню, висипала юшку в срібну тарілку і поставила перед Якобом.

— Ось, синочку, на! — сказала вона йому.— Попоїж-но моєї юшечки, то й придбаєш усе те, що тобі в мене сподобалось. А ще зробишся таким мастаком-кухарем, що хоч куди, бо однаково чимсь та треба бути. Тільки от зіллячка такого ти ніколи не знайдеш, адже не було його в кошику твоєї матері…

Якоб не розумів, про що говорить стара, але юшка йому дуже сподобалась — навіть мати ніколи не варила такої смачної. Від юшки йшов приємний дух трави і корінців, а на смак вона була водночас і солодка, і в міру кисленька, і дуже навариста. Поки хлопчик доїдав смачну юшку, морські свинки так накадили якимсь курінням, що по кімнаті попливли цілі хмари густого сизого диму. Вони густішали, спускались додолу й огортали Якоба так, що він, бідолаха, зовсім очманів. Він зовсім забув про те, що йому треба повернутися до матері, і незабаром міцно заснув на дивані в старої баби.

Дивні речі приверзлися Якобу вві сні. Йому здавалося, що стара зняла з нього всю одежу і вдягла в біляче хутро. Він міг стрибати й лазити по деревах, як справжня білка, тоді познайомився з усіма іншими бабиними білками та морськими свинками — що то за славний і чемний народ був! — і разом з ними прислуговував старій. Попервах він тільки чистив черевики, тобто ті кокосові шкаралупки, які стара носила на ногах,— він мастив їх олією і тер до тих пір, аж поки заблищать. Якоб швидко призвичаївся до цієї роботи, бо вдома не раз чистив полагоджені батьком чоботи й черевики. Не минуло й року,— так йому далі снилось,— як стара приставила його до іншого діла: разом з іншими білочками він ловив порошинки, що грали в сонячному промінні, потім, назбиравши доволі, пересівав їх через надзвичайно тонке й густе сито: стара вже зовсім не мала зубів і їй пекли книші з ніжних сонячних порошинок.

Ще через рік він уже служив при старій водоносом, бо та не пила звичайної води, і білочки, а з ними і Якоб, мусили збирати в горіхові шкаралупки росу з троянд. Стара пила багато, і водоноси мали неабиякий клопіт, щоб їй догодити. Минув ще рік — і Якоба поставили доглядати за підлогами. Підлоги в домі були скляні і їх щодня доводилося натирати щітками й суконками. І тільки на четвертий рік його допустили на кухню. Це вже була почесна служба, до якої приставляли тільки після довголітнього випробування. Тут Якоб пройшов науку від кухарчука аж до першого паштетного майстра, і такий з нього мастак вийшов, що вмів він і спекти, і зварити будь-яку страву, аж сам собі дивувався.

Так минуло цілих сім літ служби у старої. І от одного дня вона звеліла йому обпатрати курча, начинити всякими травами й корінням і добре засмажити, а сама зняла свої кокосові черевики, взяла в руки кошик та костур і кудись пішла. Якоб зробив усе як належить: скрутив курчаті голову, ошпарив його окропом, обскуб пір’я і випустив тельбухи. Тоді почав збирати трави й коріння для начинки. Зайшовши до комори, він побачив, що в куточку стоїть шафа, якої він раніше ніколи не помічав. Дверцята шафи були причинені нещільно, і йому закортіло подивитися, що там є. Він зазирнув усередину і побачив багато кошичків, з яких ішов міцний запашний дух. Якоб відкрив одного кошика і знайшов там якусь дивовижну травичку: стеблинка й лист були блакитно-зелені, а зверху вирізнялася маленька ясно-жовта квіточка. Він понюхав квіточку і впізнав запах, що йшов колись від тієї юшки, якою почастувала його стара. І такий міцний був той дух, що Якоб почав чхати — раз, удруге, все дужче й дужче — і кінець кінцем, чхаючи, прокинувся.

Він лежав на дивані старої і здивовано озирався на всі боки. «І привидиться ж таке! — промовив він сам до себе.— Та я ладен присягнутися, що сім років був нікчемною білкою, товаришував з морськими свинками та іншими звірятами і вивчився на доброго кухаря. Ну й посміється ж моя матуся, коли я їй про все розкажу! А чи не буде вона гримати, що я заснув у чужій хаті замість допомагати їй на базарі?»

З цією думкою Якоб схопився, щоб іти додому. Все його тіло від сну затерпло, особливо м’язи, і він не міг до пуття поворухнути головою. Він сам сміявся з себе, що так очманів: аж чіплявся носом то за шафу, то за стіну й одвірки. Білочки та морські свинки, скиглячи, крутились у Якоба під ногами, наче їм хотілося піти з ним разом. Уже з порога він погукав їх за собою, бо це були славні звірятка, та вони швидко повернули назад, у кімнати, ковзаючи на своїх горіхових шкаралупках, і тільки чути було, як вони тужливо скиглять.

Частина міста, куди завела його стара, була далеченько від базару, і Якобу довелося довго йти вузькими безлюдними вулицями. Та тільки-но він вийшов на гомінкі центральні вулиці, як потрапив у щільний натовп перехожих. Певно, десь поблизу показували карлика, бо звідусіль було чути вигуки: «Гей, подивіться, люди добрі, який онде гидкий карлик! І звідки він узявся? Який у нього довжелезний ніс, а голова просто з плечима зрослась! А руки які чорні й гидкі, мов головешки!» Іншим разом Якоб і сам залюбки побіг би з усіма подивитись на карлика, але йому треба було поспішати до матері.

Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там і в неї в кошиках було ще чимало городини. «Отже, я не так уже й довго спав»,— подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося, коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити. Нарешті він зважився, тихесенько підійшов до матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив:

— Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся?

Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом:

— Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепися від мене! Я не люблю дурних витівок!

— Та що це таке, мамо? — перелякано спитав Якоб.— Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина?

— Я тобі вже сказала,— відповіла Ганна, спалахнувши гнівом,— іди геть! За свої дурні вигадки ти у мене нічого не заробиш, поганий виродку!

«Мабуть, Бог відібрав у неї розум! — із жахом подумав хлопчина.— Що ж мені робити, як довести її додому?»

— Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба?

— Ну, це вже занадто! — вигукнула Ганна і повернулася до сусідки.— Ви тільки подивіться на цього поганого карлика: став над душею, повідстрахував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб… От безсоромна потвора!

Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали лаяти Якоба так, як тільки вміли, а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятися вміють! Та як він сміє, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, що аж кістки тріщатимуть.

Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір’ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трішечки подрімав — і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім літ? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося?

Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстереньки свого батька. «Подивимося, що скаже він,— думав хлопець.— Невже й він не впізнає мене?»

Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. Коли ж він ненароком глянув на двері, то впустив додолу все: черевики, дратву, шило — і злякано вигукнув:

— Свят, свят! Що воно таке?..

— Добрий день, пане майстре,— привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню.— Як ваші справи?

— Погані, зовсім погані, пане карлику! — відповів той, і Якоб на свій превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає.— Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема.

— А хіба у вас немає синочка, щоб потроху допомагав вам? — розпитував далі хлопець.

— Був колись… Якобом його звали… Тепер був би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!..

— А де ж він тепер, ваш син? — спитав Якоб тремтячим голосом.

— Бог його святий знає,— сказав швець.— Уже сім років… а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі.

— Сім років! — скрикнув Якоб із жахом.

— Так, так, пане карлику, вже сім років. А наче зараз пригадую, як повернулась моя дружина з базару — плаче, голосить, що хлопець цілісінький день не вертається. Вона вже всюди оббігала, його шукаючи, і ніде не знайшла. Я ще раніше не раз і казав, і думав, що так воно станеться. Якоб був дуже вродливим хлопчиком — це кожен скаже,— дружина пишалася й раділа, коли люди його хвалили, і частенько посилала його з городиною до панів додому. Правда, воно було й непогано, бо його завжди щедро наділяли. Та я не раз казав: стережися, жінко, місто велике, людей лихих скільки хочеш тут живе! Пильнуй, кажу, мені хлопця! Так на моє і вийшло… Приходить якось на базар одворотна баба, перебирає всю городину й садовину і кінець кінцем купує стільки, скільки сама не здужає піднести. Моя дружина, добра душа, посилає з нею хлопця і… тільки ми його й бачили.

— І ви кажете, що відтоді вже сім років минуло?

— Сім літ буде весною. Скільки ми його шукали, ходили по місту, всіх розпитували — люди ж його знали й любили і теж допомагали шукати,— та все марно. І тієї старої, що купила капусту, ніхто не знав. Тільки одна дуже стара бабуся — вже їй, мабуть, годів із дев’яносто — сказала, що, певно, то була лиха фея Знайзілля, яка раз на п’ятдесят літ приходить у місто дещо собі купити.

Отаке розповів старий швець, легенько стукаючи молотком по черевику. І Якоб помалу зрозумів, що не вві сні, а насправді цілих сім літ прослужив у лихої феї білкою. Серце його стиснулося від гніву й горя. Сім дитячих літ украла в нього стара відьма, а що дала взамін? Тільки й того, що він навчився від морських свинок усіх див кухарських. Так він простояв кілька хвилин, думаючи про свою недолю, аж поки батько спитав його:

— Може, вам, паничу, сподобалося що-небудь з моєї роботи? Може б, ви схотіли придбати пару нових черевиків або…— швець усміхнувся,— або, може, футляр для вашого носа?

— Що вам за діло до мого носа? — образився Якоб.— І чого б це мені надягать на нього футляр?

— Ну,— промовив швець,— кому як подобається… Тільки якби в мене був отакий страшний ніс, то я б собі зробив для нього футляр з рожевого сап’яну. Подивіться, ось у мене є якраз підходящий шматок добрячого сап’яну. Правда, на такий футляр треба не менш цілого локтя. Зате, паничу, як добре ви зберегли б носа! Адже ви, мабуть, чіпляєтесь ним за всі одвірки, за кожну карету, коли хочете дати їй дорогу.

Хлопець остовпів з переляку. Він помацав свого носа — ніс був товстий і в дві долоні завдовжки! Отже, стара змінила йому вид! Через те й не впізнала його мати, через те й дражнили його всюди гидким карликом!..

— Майстре,— заблагав він, мало не плачучи,— а чи нема у вас часом дзеркала, щоб я міг на себе глянути?

— Ет, паничу,— відказав йому батько,— не такий ви вже вродливий, щоб на себе милуватись і, як на мене, зовсім нема чого вам щочасинки дивитися в дзеркало. Киньте таку звичку, бо люди сміятимуться, як побачать.

— Ах, дайте мені глянути в дзеркало! — благав Якоб.— Зовсім не для того воно мені потрібне, щоб милуватися.

— Дайте мені спокій, нема в мене дзеркала. Був десь у жінки уламок, та не знаю, куди вона його сховала. Коли вже вам так прикрутило подивитись у дзеркало, то онде через вулицю живе Урбан, цирульник, у нього є таке дзеркало, що вдвоє більше за вашу голову. Ідіть туди дивіться, а тим часом бувайте здоровенькі!

Сказавши це, швець не дуже чемно випхав хлопця за двері і знову сів за роботу. А Якоб, зовсім приголомшений, пішов через вулицю до цирульника Урбана, якого він раніше добре знав.

— Добрий день вам, пане Урбане,— привітався він.— Чи не дозволили б ви мені зазирнути на хвилинку у ваше дзеркало?

— З великою охотою дозволяю, паничку! Онде воно стоїть,— сказав цирульник, лукаво посміхаючись, і всі його клієнти, що поприходили голити бороди, весело зареготали. А Урбан не вгавав.— А ви, нівроку, бравий парубчина: стрункий та чепурний, шия лебедина, ручки, мов у королеви, а що вже за носочок гарний, то кращого, я думаю, ніде не побачиш! Трошки ви ним задаєтесь, паничу, це правда, та то байдуже, дивіться собі на здоров’я, скільки хочете, щоб не казали люди, ніби я з задрості не пустив вас до дзеркала.

Так просторікував цирульник, а кругом так і розлягався гучний регіт. Тим часом Якоб підійшов до дзеркала і як подивився на себе, так сльози йому туманом і стали в очах. «Матінко моя рідна! То й не дивно, що не впізнала ти свого Якоба,— промовив він сам до себе.— Не таким він був у ті радісні дні, коли ти хвалилася ним перед людьми!» Очі в нього були маленькі, мов у свині, ніс здоровенний, аж звисав нижче підборіддя, а шиї зовсім не було — голова сиділа глибоко в плечах і страшенно боліла, коли Якоб силкувався повернути нею набік. На зріст він лишився такий самий, як і сім років тому, але натомість розрісся вшир: груди й спина так випиналися, що весь тулуб скидався на невеличкий добре напханий мішок. Цей неоковирний тулуб стирчав на малих тоненьких ноженятах, що ледве витримували його вагу. Зате руки виросли великі, як у дорослої людини, і звисали вниз уздовж тіла. Шкіра на руках почорніла й порепалась, а пучки були кощаві та довгі, мов веретена, і коли хлопець випростував і простягав руки вниз, то, не нахиляючись, діставав ними до підлоги. Отакою потворою став сердешний Якоб: лихі чари зробили з нього гидкого й неоковирного карлика.

І раптом пригадався йому той ранок, коли до них з матір’ю на базарі підійшла стара баба. Все, що він у неї тоді огудив: довгий ніс, гидкі пучки,— все те вона йому наділила, і тільки замість дати довгі тремтячі в’язи зовсім одібрала шию.

— Ну що, любий принце, досхочу вже надивились на себе? — спитав цирульник, підходячи до Якоба, і додав, сміючись: — Якби кому й схотілось уві сні побачити щось подібне, то навряд чи приверзлась би йому така смішна потвора. А знаєте, що я надумав, милий паничику? До мене в цирульню народу ходить чимало, та останнім часом усе-таки не стільки, як мені хотілось би. І все через те що мій сусіда, цирульник Шаум, найняв собі велетня, і той йому принаджує клієнтів. Ну, та придбати велетня тепер не дивина, а от такого, як ви, чоловічка вишукати — о, то зовсім інша річ! Ідіть до мене на службу, паничику, я вам усе чисто дам — їсти, пити, хату, одежу,— а за те ви стоятимете коло моїх дверей і будете закликати публіку та ще розводити мило й підв’язувати клієнтам серветки. Запевняю вас, ми обидва на тому не втратимо: у мене буде більше клієнтів, ніж у сусіди з його велетнем, а вам кожен охоче даватиме на чай.

В душі Якоб був обурений словами хазяїна, який хотів зробити з нього принаду для своєї цирульні, але він мовчки проковтнув образу. Карлик спокійно відповів цирульнику, що на таку службу в нього нема часу, і пішов собі далі.

Та хоча лиха фея понівечила його тіло, душі його вона не пошкодила — це він добре відчував. Правда, і думав, і почувався він тепер не так, як сім років тому: за цей час він набагато порозумнішав. Він не побивався за своєю загубленою вродою, не засмутився своєю гидкою постаттю, тільки одне його мучило: його, мов пса, прогнали від батьківської хати. Тому він вирішив ще раз спробувати поговорити з матір’ю.

Якоб знову пішов на базар і почав благати матір, щоб вона вислухала його спокійно. Він нагадав їй той день, коли до них на базарі підійшла стара баба, розповів про все, що трапилося з ним, як був він ще малим хлопцем. Потім розказав, як сім літ служив білкою в лихої феї і як вона зробила його гидким карликом за те, що він колись її огудив. Ганна не знала, що робити,— вірити йому чи ні. Все, що він оповідав їй про дитячі літа, було щирою правдою, але, почувши історію про те, як він сім літ був білкою, жінка недовірливо промовила: «Такого не може бути, і ніяких фей нема на світі». А коли вона знову подивилась на карлика, то він здався їй ще огиднішим — хіба могла вона повірити в те, що то — її син! Нарешті Ганна вирішила, що найкраще порадитися про все з чоловіком, і, позбиравши свої кошики, пішла з Якобом до майстерні, де швець латав черевики.

— Послухай,— звернулася вона до чоловіка,— оцей карлик каже, що він — наш син. Він мені все розповів, як сім років тому його вкрали на базарі і як його зачарувала лиха фея…

— Що?! — гнівно вигукнув швець.— Він тобі отакого наговорив? Постривай же, негіднику! Та це ж я йому щойно все розказав, а він заходився тебе тим морочить! Так ти був зачарований, мій синочку? Підожди-но, голубе, я тебе зараз розчарую!..

І, схопивши цілий жмут реміння, що його саме перед тим нарізав, батько кинувся на бідолашного Якоба і так шмагонув його по горбатій спині та довгих руках, що той закричав від болю і з плачем подався геть.

Нещасний карлик протинявся цілісінький день, не ївши й не пивши, а на ніч примостився на церковних східцях, просто на твердому й холодному камінні.

На світанку, коли сонечко розбудило Якоба своїм першим променем, він сів і замислився, як йому далі жити. Батько й мати від нього відцурались. Іти до цирульника він не хотів. Показувати себе за гроші? Ні, для цього він надто гордий… Так за що ж йому взятися? І тоді Якоб пригадав, що, бувши білкою, навчився добре куховарити. Він вважав — і не помилявся,— що в цьому ділі може позмагатися з будь-яким майстром, і вирішив використати це своє вміння.

А треба вам знати, що герцог тієї країни був відомий ненажера й ласун. Він любив добре попоїсти і вишукував собі куховарів з усіх країн світу. До його палацу й пішов Якоб. Біля брами його зупинили вартові й почали кепкувати з нього, але Якоб сказав, що йому треба бачити найголовнішого обер-кухмейстера, і вартові впустили його в двір. Він ішов до палацу, а вся челядь кидала роботу, витріщала на нього очі, аж заходилася з реготу. Потім уся ця братія пішла слідом за ним, так що скоро через весь двір потягся величезний хвіст герцогських слуг і довкола знявся такий лемент, наче за брамою стояв ворог. З усіх боків тільки й чути було: «Карлик, карлик! Бачили карлика?»

Зачувши галас, у дверях з’явився розгніваний доглядач герцогського палацу.

— Бий вас сила Божа! — закричав він, погрожуючи слугам величезним бичем.— Ви що це, мов собачня, зчинили тут гармидер? Чи ви не знаєте, що пан герцог іще спить?

Він змахнув бичем і не дуже делікатно оперезав ним декого із своїх підлеглих.

— Ой паночку,— закричали ті,— та ви погляньте, до нас прийшов карлик, такий кумедний карлик, якого ви ще зроду не бачили!

Глянувши на Якоба, доглядач насилу здержався, щоб не зареготати на все горло і не похитнути цим свого авторитету в очах усієї челяді. Він порозганяв бичем натовп, завів карлика в палац і спитав, чого той прийшов. Коли він почув, що Якоб хоче доступитися дообер-кухмейстера, то перепинив хлопця:

— Ти, мабуть, помиляєшся, синочку, тобі треба до мене, до обергофмейстера, що доглядає за всім герцогським палацом. Адже ти хочеш стати лейб-карликом при герцогу, так?

— Ні, пане,— відповів Якоб,— я кухар і добре тямлю в усяких найделікатніших стравах. То зробіть ласку, дозвольте мені бачити обер-кухмейстера, може, я йому знадоблюся.

— Кожному — своя воля, малий чоловіче! А все-таки нерозсудливий ти хлопець, коли хочеш на кухню. Та в лейб-карликах ти нічогісінько не робитимеш, будеш собі байдикувати, маючи досхочу їсти й пити, ще й одежу гарну. А проте побачимо. Навряд щоб ти був такий мастак, аби стати герцогським кухарем, а для кухарчука ти надто гарний.

І, взявши Якоба за руку, доглядач повів його в покої обер-кухмейстера.

— Ласкавий пане,— промовив карлик і так низенько вклонився, що аж черкнув носом об килим на підлозі,— чи не треба вам тямущого кухаря?

Обер-кухмейстер оглянув Якоба з голови до ніг, потім зареготав так, що аж стіни задрижали.

— Так ти куховар? Невже ти гадаєш, що у нас такі низенькі плити? Та ти ж до жодної з них не дістанеш, навіть коли зіпнешся навшпиньки і витягнеш голову з плечей. Ех, хлопче, хлопче! Той, хто послав тебе сюди найматися кухарем, просто поглузував з тебе! — Й обер-кухмейстер знову весело зареготав, а разом з ним реготали і доглядач палацу, і всі слуги, що були в покої.

Та Якоб не збентежився.

— Ось не пошкодуйте лишень одного-двох яєчок, трохи сиропу чи вина, кількох жменьок борошна та приправ,— сказав він,— і дозвольте мені приготувати вам яку схочете їжу. Дайте все, що для того треба,— і на ваших очах буде все зроблено, і ви тоді скажете: «Так, це справжній кухар!»

Якоб поблискував своїми малими оченятами, його довгий ніс теліпався з боку в бік, а довгі кострубаті пучки невпинно рухались, немовби допомагаючи йому говорити.

— Гаразд! — погодився нарешті кухмейстер.— Спробуємо задля сміху. Ходімо до кухні.

Пройшовши через численні зали та коридори, вони потрапили до кухні. Це було величезне приміщення, світле й просторе. У двадцяти плитах день і ніч горів вогонь. Посередині був басейн із чистою проточною водою, де тримали живу рибу. Попід стінами стояли великі шафи із запасами всякої всячини, що її треба мати кухареві напохваті. А по обидва боки кухні було десять комор, ущерть напханих найрізноманітнішими ласощами. Кухарі, малі й великі, метушились, як мухи в окропі,— торохтіли й брязкали казанами, сковородами, ножами та ополониками. Коли ж увійшов пан обер-кухмейстер, усі стали мов онімілі, і чути було тільки, як тріщали головешки та хлюпала в басейні вода.

— Що звелів приготувати на сніданок пан герцог? — спитав кухмейстер першого сніданкового кухаря.

— Пан герцог зволив замовити датську юшку з червоними гамбурзькими галушками.

— Гаразд,— промовив кухмейстер і повернувся до Якоба: — Ти чув, що буде снідати пан герцог? Чи зумієш ти зварити ці вишукані страви? Б’юсь об заклад, що галушок тобі нізащо не приготувати: тільки нам відомий їх рецепт.

— Нема нічого легшого,— відповів усім на здивування карлик, бо таку юшку він дуже часто варив, коли був білкою.— Нехай мені дадуть для юшки отакі й такі присмаки, те й оте листя, смальцю дикого кабана, корінців і яєць. А для галушок,— промовив він тихенько, щоб чули тільки кухмейстер та сніданковий кухар,— для галушок мені треба чотири сорти м’яса, трохи вина, качиного жиру, імбиру і тієї травички, що зветься шлунковтіха.

— Святий Бенедикте! Яким дивом ти все це знаєш? — вигукнув вражений сніданковий кухар.— Усе чисто сказав так, як слід, а про травичку шлунковтіху навіть ми самі нічого не знаємо — з нею, мабуть, галушки будуть ще смачніші. О, ти диво між кухарями!

— Ну, не сподівався я такого,— здивовано промовив обер-кухмейстер.— Отже, дайте йому все, чого він хоче, посуд і все таке інше, і нехай він сьогодні готує сніданок.

Та коли все було принесено, виявилося, що Якоб ледве носом сягає до плити. Довелося принести два стільці й поставити на них карлика. Коло плити тісним кружком з’юрмилися кухарі, кухарчуки, послугачі та всякий інший люд. Вони дивились і дивувалися, як-то все справно виходить у маленького чоловічка. А той, закінчивши приготування, звелів поставити на жар два горщики і кип’ятити доти, доки він скаже. Тоді Якоб почав рахувати: раз, два, три і все далі й далі, аж поки дійшов до п’ятисот, а тоді гукнув: «Стій!» Зараз же горщики були зняті з жару, і карлик запросив кухмейстера покуштувати страву.

Один з кухарів звелів кухарчукові подати йому золотий ополоник, ополоснув його в проточній воді й простяг панові обер-кухмейстеру. Той підійшов до плити, зачерпнув ополоником трохи юшки, покуштував, заплющив очі, задоволено цмокнув язиком і аж тоді промовив:

— Чудово, побий мене Боже, чудово! Чи не покуштуєте й ви хоч з ложечки, пане доглядачу?

Доглядач палацу поклонився, взяв ополоник, сьорбнув з нього і теж був до краю вдоволений.

— Ви, шановний сніданковий кухарю, тямущий і дотепний кулінар. Але, вибачайте, так чудово зварити ні датської юшки, ні гамбурзьких галушок ви не зможете!

Кухар покуштував і собі, тоді з великою пошаною потис Якобові руку і промовив:

— Карлику, ти великий мастак у нашому ділі. А травиця шлунковтіха й справді надає галушкам зовсім особливого смаку.

В цей час до кухні прийшов камердинер герцога і сказав, що герцог звелів подавати сніданок. Страви були висипані в срібні тарілки й послані герцогові. А Якоба обер-кухмейстер покликав до себе в кімнату і почав з ним розмову. Та незабаром прибіг посланець і покликав обер-кухмейстера до герцога. Той швиденько вдягся в свою парадну одежу і пішов за посланцем.

Герцог був дуже вдоволений. Він з’їв усе, що йому принесли, і, коли ввійшов обер-кухмейстер, саме витирав бороду.

— Слухай, кухмейстере,— сказав він,— я і досі був завжди вдоволений твоїми кухарями, але скажи мені, хто з них готував сніданок сьогодні? Такого смачного ще ніколи не було за весь той час, як я сиджу на троні мого батька. Кажи ж бо, як звати того кухаря, я хочу подарувати йому кілька червінців.

— Пане герцоге! Це дивовижна історія,— відповів обер-кухмейстер і розповів про те, як прийшов до нього сьогодні вранці карлик, як він в одну душу хотів стати кухарем і як усе було потім.

Герцог дуже здивувався, звелів гукнути до себе того карлика й став його розпитувати, хто він і звідки. На цей раз бідний Якоб уже не наважився розказувати, як був зачарований та як служив білкою. Він сказав, що не має ні батька, ні матері, а куховарити навчився в однієї старої пані.

— Коли хочеш зостатись у мене на службі,— сказав йому герцог,— то я тобі покладу на рік п’ятдесят червінців, парадну одежу, а крім того дві пари штанів. А твій обов’язок буде — щодня готувати мені сніданок і доглядати за тим, щоб обід був зроблений як слід. А через те, що в моєму палаці кожен має якесь прізвисько, ти будеш зватися Носом, а чин твій буде — унтер-кухмейстер.

Якоб упав навколішки перед могутнім герцогом, поцілував йому черевика і присягнувся служити на совість. Тепер він мав притулок і не журився завтрашнім днем, а робив своє діло і незабаром здобув велику шану. Усі стали казати, що відтоді як прийшов до палацу карлик Ніс, герцог зробився зовсім іншою людиною. Раніше нерідко бувало так, що герцог шпурляв тарілки й таці просто межи очі кухарям, а одного разу, дуже вже розпалившись гнівом, він самому обер-кухмейстерові кинув у лице смаженою телячою ногою, та так, що бідолаха звалився з ніг і після того три дні лежав хворий. Правда, потім герцог уладнав справу тим, що зроблену в гніві шкоду покривав жменями червінців, і все-таки кожен кухар, подаючи йому страви, і тремтів, і стовпів з переляку. Та після того, як у палаці з’явився карлик, усе змінилося. Герцог їв тепер уже не тричі на день, а п’ять разів, і ніколи не траплялося того, щоб він хоч раз закопилив губу. Все йому було до смаку, до людей він став дуже приязний і з кожним днем гладшав.

Часто-густо, сидячи за столом, герцог викликав до себе оберкухмейстера й карлика Носа, а коли ті приходили, то садовив їх обабіч себе — одного праворуч, а другого ліворуч — і сам власноручно пхав їм просто в рот ласі шматочки.

Це була неабияка ласка, й обидва вшановані дуже її цінували.

Так жив собі карлик Ніс мало не два роки, всім вдоволений, тільки що іноді журився за батьком-матір’ю. Все йшло без ніяких видатних подій, аж поки не трапилась одна пригода. Карликові особливо щастило тоді, коли він щось купував. Тому, коли дозволяв йому час, він любив сам піти на базар і приторгувати там птицю й садовину.

І от якось пішов він у гусячий ряд пошукати важких та гладких гусей, до яких герцог був особливо ласий. Кілька разів він пройшов уздовж усього базару, поглядаючи, чи нема де чого підходящого. Його постать уже не викликала тут реготу й глуму, якраз навпаки, всі дивилися на нього з повагою, бо кожен знав, що це — славнозвісний лейб-кухар самого герцога. І тепер кожна господиня, що торгувала гусьми, була щаслива, коли він повертав до неї свого довгого носа.

В кінці гусячого ряду, десь у куточку, Якоб побачив одну жінку, що теж винесла на продаж гусей, але стояла мовчки, не вихваляючи свого товару, не хапаючи за поли покупців, як інші перекупки. Якоб підійшов і став оглядати її гусей та пробувати їх на вагу. Вони були саме такі, як він хотів, а тому він купив усіх трьох разом з кошиком, узяв його на плечі й пішов до палацу. Дорогою Якоб дуже дивувався тим, що двоє гусей лопотіли й гелготали так, як їм і належало, а третя гуска сиділа зовсім тихо, наче в глибокій задумі, і тільки зрідка тяжко зітхала — ну зовсім ніби людина. «Чи не хвора вона? — промовив він сам до себе.— Треба поспішати, щоб скоріше зарізати й розпатрати її». І тут гуска виразно й голосно відповіла йому:

Спробуй тільки зачепи мене —
Зараз я вкушу тебе.
А як тільки мене схочеш
Ти замордувать —
Тоді рясту тобі, хлопче,
Більше не топтать!

З переляку карлик Ніс аж впустив кошика додолу, а гуска подивилася на нього чудовими розумними очима й знову зітхнула.

— Овва! — вигукнув Ніс.— То виходить, що ви, панно гуско, вмієте говорити! Ніяк не сподівався. Тільки нащо ж таке страшне казати? Хто вміє в світі жити, той не занапастить такої рідкісної птиці. Б’юсь об заклад, що раніше на вас не було пір’я, бо й сам я був колись нікчемною білкою.

— Це правда,— промовила гуска,— я народилася на світ не в цій ганебній шкурі. Ах, хто б міг подумати, що Мімі, доню великого Ветербока, заріжуть і обпатрають на кухні якогось-то герцога!

— Заспокойтесь, люба панно Мімі,— розважав її карлик Ніс.— Як чесна людина й унтер-кухмейстер його світлості я ручуся вам, що ніхто не переріже вам горла. Я зроблю вам кубельце у своїй власній кімнаті, даватиму скільки схочете їжі, а свої вільні часинки присвячу розмові з вами. А на кухні скажу, що підгодовую вас особливими травами для самого герцога. І коли трапиться добра нагода, випущу вас на волю.

Гуска дякувала карликові зі слізьми на очах, а він зробив усе, як обіцяв: зарізав лише двох гусей, а для Мімі змайстрував велику клітку і сказав, що буде відгодовувати її для самого герцога якимсь особливим способом. Він і справді не годував Мімі тим, чим звичайно годують гусей, а носив їй печиво та різні солодощі. Коли ж у нього випадала вільна хвилинка, він сідав коло гуски і намагався розважити її сум розмовою. Вони розказали одне одному про свої пригоди і поневіряння, і карлик Ніс довідався про те, що гуска Мімі — дочка чарівника Ветербока, який живе на острові Готланді. Колись він дуже посварився з однією старою феєю, і та в помсту перетворила його дочку в гуску.

Коли карлик Ніс розповів гусці свою історію, та промовила:

— В таких справах я дещо тямлю, адже мій батько — чарівник. Правда, він навчив мене тільки того, що можна було переказати, але ваша розмова біля кошика з городиною, твоє несподіване перетворення з білки в людину після того, як ти почув дух того зілля, деякі натяки в словах старої — все це свідчить про те, що ти був заворожений на зіллях, отже, коли ти знайдеш ту травичку, про яку думала стара, коли чарувала тебе, то ти можеш визволитися.

Це була не велика втіха для карлика Носа: де ж її шукати, ту травичку? Проте він подякував Мімі за пораду і в серці його зажевріла надія.

Саме в той час приїхав у гості до герцога його приятель, сусідній князь. Герцог покликав до себе карлика Носа і сказав йому:

— Ну, тепер ти повинен показати всю свою майстерність. Цей князь, що гостює в мене, звик добре попоїсти і має славу найпершого ласуна, після мене, звичайно. То ти вже доглянь і подбай, щоб мій стіл щодня дивував його чудовими несподіванками. І пам’ятай про те, що ти не смієш, поки він тут, готувати двічі однакову страву, а то я позбавлю тебе своєї ласки. На все, що тобі потрібно, ти братимеш від мого скарбника стільки грошей, скільки забажаєш. Коли для доброї страви треба буде класти в смалець золото й діаманти — клади! Краще я стану старцем, ніж почервонію з сорому перед князем.

Так сказав герцог. Карлик Ніс низенько вклонився і промовив:

— Як ви, ваша світлосте, велите, так і буде! Бог суддею, що я зроблю все для того, аби тільки догодити тому князеві.

Карлик Ніс перевершив себе. Він не шкодував ні герцогових грошей, ні власних сил. Цілісінький день його бачили серед хмари диму й вогню, і під склепінням кухні раз у раз лунав його голос, коли він командував молодшими кухарями та кухарчуками.

Сусідній князь уже два тижні гостював у герцога і був усім задоволений. П’ять разів на день вони сідали за їжу, і герцог не мав підстав ремствувати на свого карлика. І от на п’ятнадцятий день герцог звелів покликати Якоба до столу і представив його своєму гостеві, запитавши, чи вдоволений він унтер-кухмейстером.

— Ти — чудовий кухар,— звернувся до Якоба князь,— і тямиш, що то значить — добре попоїсти. За весь час, як я тут, ти жодного разу не подавав двічі однакової страви, і все було чудово приготовано. Тільки скажи мені, чому ти досі не почастуєш нас королем усіх страв — паштетом «сюзерен»?

Карлик дуже злякався, бо ніколи не чув про цей королівський паштет.

Однак нічим не виказав свого переляку і спокійно відповів:

— Ваша світлосте, я сподіваюся, що ви ще довго будете гостювати при цьому дворі, а тому не поспішав. Бо чим же справді може кухар ознаменувати день від’їзду високого гостя, як не королем паштетів?

— Он як! — промовив герцог, посміхаючись.— А щодо мене, то ти, мабуть, дожидаєшся моєї смерті, щоб ознаменувати її, га? Адже ти ще ніколи не подавав мені до столу цього паштету. Однак придумай на сьогодні щось інше, а завтра на обід щоб неодмінно був цей паштет!

— Буде так, як каже ваша світлість! — відповів карлик і вийшов. Тільки ж пішов він невеселий, бо не знав, як готується той паштет. Замкнувшись у своїй кімнаті, він заплакав гіркими сльозами над своєю недолею. Гуска Мімі спитала, чого він журиться, і коли почула про паштет «сюзерен», то промовила:

— Не журися, впини свої сльози! Цей паштет у мого батечка часто готували, і я приблизно знаю, що для цього треба: візьми отого й того стільки й стільки, а коли щось вийде і не зовсім так, то в наших панів не такий делікатний смак, щоб вони добрали толку.

Карлик Ніс аж підстрибнув од радості, благословив той день, коли купив гуску, і заходився готувати короля паштетів. Спочатку він зробив трохи для проби і, побачивши, що вийшло дуже добре на смак, дав покуштувати нову страву обер-кухмейстеру, який також залишився дуже нею задоволений.

Другого дня Якоб зробив паштет у великій посудині і, вийнявши його з печі та прикрасивши квітками, зараз же одіслав ще теплим до столу. А сам одяг свою найкращу одежину й теж подався до їдальні. Коли він прийшов туди, дворецький саме розрізав паштет на скибки і, поклавши на дві срібні тарілочки, подав одну герцогу, а другу — його гостеві. Герцог одразу взяв до рота добрий кавалок паштету, проковтнув, заплющив очі від насолоди і вигукнув:

— Ах, ах, ах! Ну, це й справді король серед паштетів, зате ж і мій карлик — король серед кухарів! Правду я кажу, дорогий мій друже? — звернувся він до гостя.

Той узяв малесенький шматочок паштету, добре його розкуштував і в’їдливо посміхнувся.

— Страва зроблена добре,— відповів він, відсовуючи тарілку,— тільки, як я й гадав, це не справжній «сюзерен».

Герцог насупив чоло від гніву й невдоволення і почервонів із сорому.

— Нікчемний собако! — люто вилаяв він карлика.— І ти наважився зробити таке своєму панові? Ти хочеш, щоб я покарав тебе за твої підлі витівки й відрубав твою величезну голову?

— Ах, ваша світлосте, змилуйтесь Бога ради! Адже я зробив цю страву так, як велять правила нашої науки, і там не може бути ніяких нестач! — сказав карлик Ніс, затремтівши від страху.

— Це брехня, ледащо! — перепинив його герцог і одіпхнув ногою геть від себе.— Мій гість не кидає слів на вітер. От я тебе самого порубаю на шматки і спечу з тебе паштет!

— Згляньтеся! — скрикнув карлик, падаючи навколішки перед князем і обіймаючи йому ноги.— Скажіть, чого нестає цій страві, чим вона не вдовольняє вашого смаку? Не дайте мені загинути за якусь-то пригорщу борошна з м’ясом.

— Це тобі нічого не допоможе, любий Носе,— відповів князь, усміхаючись.— Я ще вчора знав, що ти не зумієш зробити цієї страви так, як мій кухар. Тут нестає однієї травички, якої у вашому краї не знають,— травички смакохоти, а без неї цей паштет лишається без присмаку, і твій пан ніколи не покуштує такого «сюзерена», як я.

Тоді герцог просто сказився від люті.

— Ні, я таки їстиму його! — несамовито вигукнув він, вирячивши очі.— Присягаюся моєю герцогською честю: або я завтра почастую вас паштетом, якого ви хочете, або ж голова цього невігласа стирчатиме на списі перед моїм палацом. Іди, собако! Я ще раз даю тобі двадцять чотири години.

І бідний карлик знову пішов у свою кімнату плакатися гусці на свою недолю. Тепер-то він уже неодмінно загине, бо про ту травичку смакохоту він ніколи не чув.

— Тільки й біди? — промовила гуска.— Ну, то в цьому я тобі ще допоможу, бо мене батько навчив розумітися на всяких травах та зіллях. Може, в інший час ти й загинув би, але тепер, на щастя, молодик, а саме о цій порі зацвітає та травиця. Тільки спочатку скажи мені, чи є поблизу палацу старі каштанові дерева?

— Та, хвалити Бога, є доволі,— відповів карлик Ніс.— У парку коло ставка ціла купа каштанів. А навіщо вони?

— Травиця, що тобі потрібна, росте тільки при корінні старого каштана,— сказала Мімі.— Не гай часу, ходімо. Бери мене на руки, а там пустиш додолу, і я тобі допоможу знайти зілля.

Карлик зробив усе, як сказала гуска, і, взявши її на оберемок, пішов до виходу з палацу. Та вартовий, побачивши його, простяг свого списа й загородив дорогу.

— Не можна, друже Носе! Нам заборонено випускати вас із палацу.

— Але ж у парк мені можна? — заперечив карлик.— Зроби ласку, пошли когось, нехай спитають доглядача палацу, чи можна мені піти в парк пошукати там травиці.

Вартовий послухався, і карлику дозволили вийти в парк, бо навколо нього стояли такі височенні мури, що годі було й думати перелізти через них і втекти.

Опинившись на волі, карлик Ніс обережно пустив додолу гуску Мімі, і вона швидко побігла до ставу, де стояли купою каштани. Карлик Ніс шкандибав за нею у великій тривозі: це ж вона — його єдина й остання надія. Він уже надумав, що робити, коли Мімі не знайде потрібної травички: краще він кинеться в став, ніж допустить, щоб йому відрубали голову.

Тим часом гуска марно шукала травичку. Вона бігала попід усіма старими каштанами, перебирала дзьобом зілля, а потрібної травиці все не було. Бідна Мімі зі страху та жалю аж заплакала. А надворі вже смеркалось, і кругом ставало дедалі темніше, так що вже важко було розібрати щось між зіллям. Озирнувшись довкола, Якоб кинув поглядом на другий бік ставу.

— Дивись, дивись,— зрадів він,— онде, на тому боці, стоїть ще одне величезне старе дерево. Ходімо мерщій туди і пошукаємо, чи не цвіте там моє щастя-доля!

Гуска знялася і полетіла навпростець над водою, а Якоб, щодуху перебираючи коротенькими ніжками, побіг берегом за нею. Каштанове дерево було величезне, його широкі віти майже не пропускали світла і біля стовбура було зовсім темно. Та раптом гуска спинилася мов укопана, весело затріпотіла крильми, засунула голову у високе зілля і, щось там зірвавши, простягла в дзьобі здивованому Якобу.

— Оце і є та сама травичка, яка тобі потрібна, і тут її стільки, що вистачить на все твоє життя! — сказала вона.

Карлик уважно розглядав травичку. Від неї йшов солодкий запашний дух, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Стебло й листячко були блакитно-зелені, а зверху вирізнялась ясно-жовта квіточка.

— Яке диво! — сказав він нарешті.— Ти знаєш, мені здається, що це — та сама травичка, яка перевернула мене з білочки в оцю неоковирну потвору. Чи не спробувати мені щастя?

— Ні, ні, почекай,— зупинила його гуска.— Набери повну пригорщу цієї травиці, ходімо в твою кімнату, заберемо всі гроші й добро, яке ти маєш, і тоді вже спробуєш травичку.

Так вони й зробили: пішли назад до палацу і поскладали в один вузлик усе, що було в карлика Носа,— півсотні червінців, трохи одежини та черевики. Зв’язавши вузлик, карлик промовив:

— Коли буде на те воля Неба, я зараз позбудуся цього тягаря.

Він засунув носа в травичку і глибоко вдихнув її запах. І тоді все його тіло почало з хрускотом витягатись. Якоб відчував, що його голова підіймається над плечима, скосивши очі на свого носа, побачив, як той швидко меншає. Груди й плечі стали вирівнюватись, а ноги — довшати.

Гуска дивилася на все те диво й чудувалась.

— Ой, який же ти великий, який вродливий! — вигукувала вона.— Та на тобі й сліду не лишилося від карлика!

Якоб дуже зрадів і, склавши руки на грудях, щиро помолився Богові. Проте він не забув про те, що своїм порятунком завдячує гусці Мімі. І хоча серцем він уже полинув до старих батьків своїх, вдячність перемогла те почуття.

— Кому ж, як не тобі, Мімі, я повинен дякувати за те, що немовби вдруге народився? Адже ж без тебе я ніколи не знайшов би цієї травички і мусив би довіку залишатися гидким карликом, а може, й загинути під сокирою ката. Я хочу тобі віддячити й понесу тебе до твого батька: в чарівничих справах він мастак і без великого клопоту визволить тебе від чарів.

Гуска аж заплакала від радості й зразу ж погодилась. Якобові пощастило непомітно прослизнути з палацу разом із нею, й обоє, не гаючи часу, рушили в дорогу.

Що ж додати до цієї історії? Хіба те, що Якоб щасливо доїхав до чарівника Ветербока, що той зняв з дочки чари і наділив Якоба щедрими дарунками, що невдовзі юнак повернувся додому і що його батько й мати впізнали в ньому свого вкраденого сина, що за подарунки Ветербока Якоб купив собі крамницю і став багатий та щасливий.

І ще лишилося розказати про те, що в палаці герцога після зникнення карлика Носа зчинилася велика метушня. На другий день, коли герцог намірявся виконати свою погрозу і звелів одрубати карликові голову, бо той не дістав потрібної травиці, Якоба ніде не могли знайти. Тоді високий гість вирішив, що ніби герцог сам допоміг карликові утекти, аби не втратити свого найкращого кухаря, і почав дорікати герцогові, що той порушив своє слово. Так виникла війна, відома в історії під назвою «Трав’яної війни». В цій війні було багато запеклих боїв, але кінець кінцем настав мир, що був прозваний «Паштетним миром», бо на урочистому бенкеті гостям піднесли короля паштетів — спечений княжим кухарем паштет «сюзерен». Отоді вже поласував герцог досхочу!

Запис Карлик Ніс спершу з'явиться на Казкотека.

Та моєї юначої відваги ця біда не похитнула. Продавши все майно, яке залишилося після батька, взявши із собою вірного слугу Ібрагіма, що не хотів мене покидати, я пустився в дорогу шукати щастя на чужині. З погожим вітром відпливли ми з Бальзорської гавані. Корабель, на якому я купив собі місце, прямував до Індії.

Майже два тижні пливли ми спокійним морем. Та ось капітан сповістив, що наближається буря. Вигляд він мав заклопотаний, бо надто погано знав тутешні води, щоб спокійно зустріти бурю. Капітан наказав згорнути всі вітрила, і ми повільно посувалися за течією. Настала ніч, було ясно й прохолодно, і він подумав було, що помилився в прикметах бурі.

Та раптом зовсім близько від нас пронісся корабель, якого ми раніше не бачили. З його палуби до нас долетів гомін нестримних веселощів, що мене в цю страшну перед бурею годину вельми здивувало. Капітан, який стояв поблизу, смертельно зблід.

— Мій корабель загинув! — крикнув він. — То пливе сама смерть!

Не встиг я його ні про що розпитати, як до нас з криками кинулися матроси.

— Бачили ви його? — вигукували вони. — Тепер нам кінець!

Капітан наказав читати святі молитви, а сам взявся за кермо. Та даремно! Звідки не візьмись налетіла буря, і не минуло й години, як корабель наш затріщав і зупинився. Зразу ж на воду спустили човни, і ледве матроси встигли пересісти на них, як корабель на наших очах потонув.

Буря ревіла все сильніше, і правити човном було неможливо. Я міцно обняв свого старого слугу, і ми заприсягли- ся триматися один за одного до останку. Коли нарешті почало світати, сильний вітер підхопив човна і перекинув його. Так я більше й не бачив нікого з нашого корабля. Падаючи, я знепритомнів, а прийшовши до пам’яті, побачив себе в руках вірного слуги, який врятувався на перевернутому човні й мене витяг за собою.

Буря втихомирилась. Нашого корабля не було й у по- мині, але неподалік ми побачили інший, до нього й несли нас хвилі. Коли ми наблизились, я впізнав той самий корабель, що вночі пролетів попри нас і так налякав капітана. Мене кинуло у дрож: передчуття капітана, яке так страхітливо справдилося, мертвий вигляд корабля, з якого, хоч ми розпачливо кричали пробі, ніхто не озивався, жахали мене. Але це була єдина можливість врятуватись, і ми дякували Богові, який зіслав нам такий порятунок. З носа судна звисала довжелезна линва. Гребучи з усіх сил руками й ногами, ми підпливли і з чималими труднощами вхопилися за неї. Я ще раз голосно закричав, але на кораблі, як і перед тим, було тихо. Тоді ми почали підтягатись угору, я, як молодший, попереду.

Та Боже! Яке жахіття побачив я, ступивши на поклад! Вся підлога була червона від крові, двадцять або й більше мерців, одягнутих по-турецьки, лежали розпростерті на долівці. Біля середньої щогли стояв багато зодягнутий чоловік із шаблею в руці. Його обличчя було бліде й спотворене. Великим цвяхом, що стримів посеред чола, він був прибитий до щогли.

Страх скував мені ноги, я не наважувався й дихнути. Нарешті нагору виліз мій супутник. І він жахнувся від побаченого: жодної живої душі — самі мерці! З похололими від страху душами помолилися ми Пророкові й вирішили оглянути корабель. За кожним кроком оглядалися навсібіч — чи не з’явиться ще щось жахливіше? Та скрізь було однаково: куди не глянь — ніде нічого живого, тільки ми та океан. Навіть розмовляти голосно ми не наважувалися, боячись, що мертвий капітан поверне до нас свої застиглі очі. Нарешті дійшли до сходів, що вели у трюм, і нерішуче зупинилися, переглянувшись.

— Паничу, — сказав Ібрагім, — тут сталося щось несамовите. Одначе, якщо там, унизу, повно вбивць, я ладен радше здатися на їхню ласку чи неласку, аніж лишатися далі тут, між мерцями.

Так думав і я. І, приготувавшись до найгіршого, ми почали спускатися сходами. Але й внизу панувала мертва тиша, тільки лунко відбивалися наші кроки. Ми підійшли до каюти, я приклав вухо до дверей і прислухався, та нічого не було чути. Я відчинив двері. В кімнаті був неймовірний розгардіяш. Скрізь упереміш валялися одяг, зброя, інші речі. Команда, а чи й сам капітан, мабуть, недавно бенкетували тут, бо зі стола ще не було прибрано. Ми пішли далі з каюти в каюту і скрізь бачили великі запаси шовку, коштовного намиста, цукру.

Я зрадів, побачивши таке багатство, бо якщо на судні нема нікого, то все це тепер може належати мені. Одначе Ібрагім нагадав мені, що ми, мабуть, ще дуже далеко від берега, і нам без сторонньої допомоги не дістатися до нього.

Підживившись тим, що знайшли на столі, ми повернулися на поклад. І знову відчули мороз поза шкірою, поглянувши на мерців. Ми вирішили позбутися їх, скинувши за борт. Але — о жах! — жодного з них неможливо було зрушити з місця. Вони ніби приросли до підлоги, і довелося б виламувати дошки разом з тілами, якби у нас знайшлося якесь знаряддя для цього. Капітана теж наче прикували до щогли, навіть шаблі не можна було витягти з його закостенілої руки.

День минув у сумних роздумах, а коли стало смеркати, я дозволив Ібрагімові лягти спати, сам же вирішив вартувати, виглядаючи якогось порятунку. Та коли зійшов місяць, і по зірках можна було зрозуміти, що наближається північ, мене почав змагати сон, і я мимоволі звалився на бочку, що стояла неподалік, і заснув. Але то було радше забуття, ніж сон, бо я виразно чув, як билося море об борт корабля, а вітрила лопотіли й свистіли на вітрі.

Раптом мені причулися чоловічі голоси і кроки. Я хотів підвестися і поглянути, але невидима сила скувала моє тіло — навіть очей не міг розплющити. А голоси ставали все чіткішими, мені вчувалася весела метушня матросів, крізь гамір я розрізняв чийсь владний голос, чув, як підтягали линви й закріплювали вітрила. Та мало-помалу притомність моя слабшала, я запався у глибокий сон, крізь який мені вчувався брязкіт зброї. Прокинувся я, коли сонце вже стояло високо в небі й палило мені лице. Здивовано озирнувся я навколо і побачив, що все тут було по-вчорашньому. Нерухомо лежали мерці, а капітан стояв, прип’ятий до щогли. Я посміявся над своїм сном і подався шукати Ібрагіма. Він сидів у відчаї і, побачивши мене, вигукнув:

— Паничу, я волів би лежати на самому дні моря, ніж залишитися ще на одну ніч на цьому судні з нечистою силою.

Він розповів, що пережив уночі.

— Я проспав, мабуть, кілька годин і прокинувся, бо почув над головою якусь біганину. Подумав було, що це ви, та ні ж — там тупотіло не менш як двадцятеро, до того ж чути було розмови й крики. Нарешті хтось важко загупав на сходах. Тут моя голова запаморочилася, тільки час від часу приходив до тями, і тоді бачив, як той самий чоловік, що прибитий до щогли, сидить ось тут, за столом, співає, п’є вино, а з ним той, що лежить на покладі неподалік від нього, в червоному жупані.

Отаке розповів мені мій слуга. Ви легко зрозумієте, друзі, що коїлось у моїй душі — отже, то було не марення, адже й я чітко чув біганину й голоси! Плисти далі на цьому кораблі здалося мені жахливим. А Ібрагім мій знову поринув у глибоку задуму.

— Згадав! — нарешті вигукнув він.

То він пригадав закляття, якого навчив його дід, чоловік бувалий, який багато подорожував. Закляття допомагало від усякої нечистої сили і чарів. Крім того, мій старий слуга запевнив мене, що коли ми будемо щиросердно читати молитви з Корану, то здолаємо наступної ночі той зрадливий сон, який морив нас.

З тривогою чекали ми ночі. Побіля капітанської каюти була невелика комірка, там ми й надумали сховатися. Провертіли у дверях кілька дірок, щоб бачити всю каюту, потім зачинили двері зсередини, і Ібрагім написав у всіх чотирьох кутках ім’я Пророка. Наближалася одинадцята година, коли на мене почав нестримно налягати сон. Ібрагім порадив мені прочитати кілька молитов з Корану, і це справді допомогло.

Раптом нагорі прокинулося життя. Линви заскрипіли, на покладі почулися кроки, і до нас виразно долетіли голоси. Якийсь час ми напружено чекали і ось почули, що хтось спускається сходами в каюту. Тут Ібрагім зразу ж почав проказувати закляття проти привидів і нечистої сили, якого навчився від діда:

Духи тьми! Нечисті сили!
З вітру, з моря, із вогню
Вас створив Аллах всесильний, —
Покоряйтеся йому…

Мушу зізнатися, що я не дуже вірив у силу цього закляття, і коли двері розчинилися, волос у мене став дибом. У каюту увійшов той високий, ставний чоловік, якого ми бачили прип’ятим до щогли, цвях і тепер стирчав у нього посеред чола, але шаблю він вклав у піхви. За ним увійшов ще один, одягнутий менш багато, і цього ми бачили там між покійниками. Перший був, без сумніву, капітан. Блідий, з довгою чорною бородою, він несамовито заточував очима, оглядаючи каюту. Я дуже добре роздивився його, коли він проходив повз двері. А капітанові, мабуть, було байдуже до дверей, за якими причаїлись ми.

Обоє вони сіли за стіл і заговорили незрозумілою мені мовою, голосно, раз у раз скрикуючи. Нарешті капітан ударив кулаком об стіл так, що задрижали стіни. З шаленим реготом схопився з місця його співрозмовник і кивнув капітанові, щоб той ішов за ним. Капітан підвівся, вихопив шаблю з піхов, і обидва вийшли з каюти. Ми зітхнули полегшено, та страху наїлися ще чимало. На покладі ставало все гамірніше — тупіт, крики, сміх і виття перейшли у таке пекельне ревище, ніби всі снасті звалювалися на наші голови. Почувся брязкіт зброї, крик — і враз знову запала мертва тиша. Коли ми, просидівши ще якийсь час у сховку, зважилися вийти нагору, там все було, як і перед тим: мертві лежали нерухомі й задерев’янілі.

Так перебули ми на кораблі кілька днів. Він просувався на схід, де, за моїми розрахунками, мала бути земля. Та якщо за день судно проходило чималу відстань, то вночі, здавалось, поверталося назад, бо із сходом сонця ми знову опинялися в тому самому місці. Не інакше, міркували ми, щоночі покійники напинають вітрила і повертають корабель назад. Щоб перешкодити їм, ми завидна позгортали всі вітрила, а до того понаписували на пергаменті святе ім’я Пророка, ще й для певності закляття Ібрагімового діда та обвили написами згорнуті полотнища. Тремтячи, чекали ми в своїй комірці, що буде далі. Привиди тієї ночі шаленіли ще дужче, одначе наступного ранку вітрила були підв’язані так, як ми їх залишили. Тепер удень ми розгортали стільки вітрил, скільки треба було, щоб корабель легко рухався вперед, і через п’ять днів подолали чималий простір.

Нарешті вранці шостого дня побачили землю й щиро дякували Аллахові та його Пророкові за порятунок. Весь той день і наступну ніч ми пливли вздовж берега, а на сьомий ранок побачили поблизу місто. З немалими труднощами нам вдалося закріпити якір. Ми спустили на воду човна, налягли на весла і попливли до берега. Через півгодини дісталися до міських воріт. Тут розпитали вартового, як називається місто, і дізналися, що опинились в Індії, якраз неподалік того місця, куди я спочатку збирався плисти.

Поснідавши у караван-сараї[1], я спитав господаря, чи не знає він тут тямущого чоловіка, такого, натякнув йому, щоб розумівся на чарах. Він назвав мені Мулея, що жив на віддаленій вулиці в непоказній хатині. Там мене зустрів сивобородий чоловік з довгим носом і запитав, чого мені треба. Я сказав, що шукаю мудрого Мулея, і він відповів, що сам і є Мулеєм. Тут я попросив у нього поради, що мені чинити з мерцями і як їх позбутися з судна. Він був такої думки, що ті люди, мабуть, закляті за якісь великі злочини на морі, і що чари розвіються, як тільки померлих перенесуть на землю. Корабель же з усім його багатством, як підказують сумління і закон, належить мені, бо я його ніби знайшов. Та все це я повинен тримати у глибокій таємниці, а коли уділю йому якусь часточку з моєї багатої знахідки, то він разом із своїми невільниками допоможе мені позносити мерців.

Я, звичайно, пообіцяв щедро винагородити його, і ми вирушили з п’ятьма невільниками, прихопивши пили та сокири. По дорозі Мулей не міг надивуватися нашій спасенній думці обвити вітрила святими молитвами. Він сказав, що тільки це й врятувало нас.

Сонце стояло ще високо, коли ми дістались до судна. Зразу ж взялися за роботу, і не минуло й години, як чотири тіла вже лежали в човні. Невільникам наказали перевезти їх на землю і там поховати. Повернувшись, вони розповіли, що покійники позбавили їх труду поховання, бо як тільки поклали усіх чотирьох на землю, вони розсипалися на порох. Ми тим часом далі випилювали дошки і до вечора перевезли всіх померлих на землю.

Нарешті на борту залишився тільки той, що був прип’ятий до щогли. Даремно намагалися ми витягнути цвях з дерева, ніякою силою не вдавалося зрушити його хоч на волосок. Я вже не знав, як тут добрати розуму, бо не рубати ж щоглу, щоб перенести його на берег. Та Мулей і цьому зарадив. Він послав одного невільника чим- скоріш на берег, щоб привезти горщик із землею. Коли це було зроблено, чарівник прошепотів над горщиком якісь таємничі слова і посипав землею голову капітана. Тієї ж миті той розплющив очі, глибоко зітхнув, і з рани від цвяха почала сочитися кров. Тепер ми легко вийняли цвях, і поранений упав на руки невільникові.

— Хто порятував мене? — спитав він, опритомнівши.

Мулей показав на мене, і я підійшов до нього ближче.

— Дякую тобі, невідомий чужинцю. Ти позбавив мене нестерпних мук. Уже п’ятдесят років моє тіло плаває по цих хвилях, а мій заклятий дух приречений повертатися в нього щоночі. Та тепер голови моєї торкнулася сира земля, я дістав відпущення і можу відійти до прабатьків.

Я попросив його розповісти нам про свої митарства, і він заговорив:

— П’ятдесят років тому я був іменитою людиною і жив в Алжирі. Та жадоба наживи не давала мені спокою — тож спорядив корабель і подався на розбій. Я добував гроші піратським ремеслом уже довгенько, коли це у Занті на судно до мене попросився один дервіш[2]. Ми з приятелями були люди грубі й мали за ніщо святість дервіша, я навіть насміхався з нього. Одного разу він у своїй святій щирості огудив моє ремесло і став умовляти змінити грішне життя. Вночі, коли ми з моїм штурманом частувалися вином, я згадав його слова і скипів від гніву. Якийсь там нікчемний дервіш сміє говорити мені те, чого я не стерпів би навіть від султана!

Я кинувся на поклад й устромив йому кинджал у груди. Помираючи, він прокляв мене й мою команду. А закляття було таке, що ми не зможемо ні жити ні померти, поки не торкнемося головою землі. Дервіш умер. Насміхаючись з його погроз, ми скинули тіло в море. Та слова дервіша справдилися тієї самої ночі. Декотрі матроси збунтувалися проти мене і зчинили люту бійку з моїми прибічниками та всіх їх убили. Мене ж прип’яли цвяхом до щогли. Тільки й вони не вичуняли від своїх ран, і невдовзі мій корабель став великою домовиною. Мені теж потемніло в очах, дихання заглухло, я думав, що помираю. Але це було лише заціпеніння.

Наступної ночі, в ту саму годину, коли ми кинули дервіша у воду, всі прокинулися. Життя повернулося, але говорити і робити ми могли тільки те, що говорили та робили тієї злощасної ночі. Так ми плаваємо вже цілих п’ятдесят років — не можемо ні жити, ні умерти, бо як нам було досягти землі? З шаленою радістю розпускали ми всі вітрила, як тільки починалася буря, — сподівалися розбитися об скелі та знайти спочинок на дні моря. Та це нам не судилося. Тепер же, нарешті, я помру. Ще раз дякую тобі, незнайомий рятівнику! Якщо скарби можуть тебе винагородити, візьми мій корабель з усім, що на ньому є, на знак моєї вдячності.

Сказавши це, капітан схилив голову, і його не стало. Як і всі його матроси, він перетворився у порох. Ми зібрали його у скриньку і закопали в землю.

У місті я знайшов майстрів, які полагодили судно. Вимінявши ті товари, які були на борту, на інші, я найняв матросів, щедро нагородив мого друга Мулея і попрямував на батьківщину. По дорозі приставав до різних портів та продавав товари. Пророк благословив мої старання. Через дев’ять місяців я прибув у Бальзору, подвоївши спадок капітана. Земляки дуже здивувалися моєму багатству й щасливій долі. Вони думали, що я, напевно, знайшов славнозвісну діамантову печеру мореплавця Сіндбада. Я їм не перечив. І з того часу всі бальзорські юнаки, ледве досягти вісімнадцяти років, пускались у мандри, щоб за моїм прикладом знайти своє щастя.

А я живу собі любо й мирно і через кожні п’ять років відбуваю прощу до Мекки, щоб подякувати у святих місцях Богові за безмірну ласку до мене та вблагати його, щоб він прийняв у царство праведних капітана та його друзів.

Запис Корабель привидів спершу з'явиться на Казкотека.

Можете собі уявити, як було вражене й збуджене місто з такими звичаями приїздом людини, про яку ніхто не знав, звідки вона, з чого живе і що їй потрібно. Бургомістр, щоправда, бачив паспорт прибульця — папірець, який у нас кожен зобов’язаний мати при собі. Так-от бургомістр за кавою у доктора кинув: хоча на тому паспорті стоїть цілком правильна віза з Берліна до Грюнвізеля, усе ж за цим щось криється, бо вигляд у того чоловіка підозрілий. Бургомістр був у місті у великій пошані, тож нічого дивуватися, що на захожого стали відтоді дивитися скоса. Та й як було його не підозрівати! Він найняв за кілька золотих цілий будинок, що досі стояв пустий, перевіз туди цілий віз чудного причандалля: пічок, горнів, великих тиглів — і жив там зовсім самотньо. Навіть сам собі варив страву, і жодної людської душі не бувало у нього, крім одного грюнвізельського дідка, який купляв для нього хліб, м’ясо та овочі. Але й йому дозволялося входити лише у сіни.

Я був десятирічним хлопчаком, коли той чоловік з’явився у місті, але досі пам’ятаю, скільки було через нього замішання. Після обіду він не квапився, як інші, в кегельбан, вечорами не ходив у пивничку, щоб випалити люлечку й побалакати про те, що пишуть газети. Бургомістр, мировий суддя, доктор і пастор один по одному запрошували його до себе пообідати або випити кави — все марно, кожного разу він відмовлявся під якимсь приводом. Тому одні вважали його несповна розуму, другі іудеєм, треті вперто запевняли, що він чаклун. Мені минуло вже вісімнадцять, двадцять років, а його все ще називали у нас нетутешнім.

Якось до міста зайшли бродячі комедіанти, з верблюдом, що вмів кланятися, ведмедем-танцюристом, кумедними, зодягнутими по-людському собаками та мавпами. Мали вони й величезного орангутанга, майже на зріст людини, який ходив на задніх лапах і знав усякі смішні штуки. Почувши під своїми вікнами звуки барабана й дудки, чужинець невдоволено глянув у потьмянілу від часу шибку. Та потім подобрішав і висунувся, усім на подив, на підвіконня й від душі сміявся з витівок орангутанга. Він навіть заплатив за розвагу такою великою срібною монетою, що потім про це пліткувало все місто.

Уранці комедіанти рушили в дорогу. Верблюд ніс безліч кошиків, у яких зручно повмощувалися собаки й мавпи, а поводирі й орангутанг йшли слідом за верблюдом. Через кілька годин нетутешній добродій, на превелике здивування поштмейстера, зажадав карету й виїхав через ті ворота й тим же трактом, що ними рухався цирк. Усе містечко було роздратоване, бо ніхто не знав, куди він подався. Було вже темно, коли чужоземець під’їхав до тих самих воріт. У кареті сидів ще хтось, насунувши капелюха низько на чоло, вуха й рот були в нього пов’язані шовковою хусткою. Писар при заставі заговорив з ним, але той відповів вельми неґречно, бовкнувши щось зовсім не зрозумілою мовою.

— Це мій небіж, — ввічливо сказав нетутешній писареві, ткнувши йому в руку кілька срібних монет, — і поки що він погано розуміє по-німецьки. Він щойно вилаявся своїм рідним діалектом з приводу затримки.

— Ну, якщо це небіж вашої милості, — відповів писар, — то хай їде без паспорта. Певне, він житиме у вас?

— Звичайно, і, мабуть, пробуде тут досить довго.

Писар більше ні про що не питав, і подорожні в’їхали у містечко. Зрештою, бургомістр злостився на писаря — міг же він запам’ятати хоча б кілька слів, сказаних небожем, тоді можна було б дізнатись, з яких вони з дядьком країв. Писар запевняв, нібито молодик говорив не по-французьки, не по-італійськи, а радше по-англійськи, якщо він не помиляється, то сказав: «god dam»[1]. Так писар і сам виплутався з біди, і молодикові посприяв. Бо тепер у містечку тільки й розмов було, що про молодого англійця.

Проте, й молодий англієць не показувався ні в кегельбані, ні в пивничці. Зате він іншим чином давав чималу поживу для пліток. Часто в такому тихому колись домі чужака зчинялись страшенні крики і метушня, аж перехожі, задерши голови, юрмились під вікнами. Молодик у червоному фраку і зелених штанах, скуйовджений, гасав з неймовірною швидкістю всіма кімнатами від вікна до вікна, а старий у червоному шлафроку ганявся за ним з гарапником. Часто він промахувався, але кілька разів гаволовам, що збиралися перед будинком, здалося, ніби він таки зачепив юнака, бо всі чули жалібний стогін та лящання бича. Дами нашого міста взяли близько до серця таку суворість і кінець кінцем умовили бургомістра втрутитися. Він послав нетутешньому записку, у якій доволі різко картав його за суворе поводження з небожем і погрожував, що коли це не припиниться, візьме юнака під особистий захист.

І яким було здивування бургомістра, коли вперше за десять років чужинець з’явився у нього в домі. Він виправдував свою поведінку особливими обов’язками, які поклали на нього батьки хлопця. Вони довірили йому його виховання. Загалом це розумний, здібний хлопчик, запевняв він, але мови даються йому неймовірно важко. Він же поклав собі якнайшвидше навчити племінника вільно розмовляти по-німецьки, щоб згодом ввести його в шановане грюнвізельське товариство. Одначе мову цю він засвоює з такими труднощами, що часто не залишається нічого іншого, як добряче відшмагати його. Бургомістра цілком задовольнило це пояснення, й увечері у пивничці він розповідав, що рідко зустрічав людей таких освічених і ввічливих, як чужоземець. «Шкода тільки, — додав, — що він так мало буває в товаристві. Та я гадаю, що як тільки його небіж навчиться трохи розмовляти по-німецьки, він часто буватиме у мене».

Цього було достатньо, щоб товариство докорінно змінило свою думку. Нетутешнього почали називати людиною ввічливою, намагалися ближче з ним познайомитися і вважали цілком природним, коли в його домі час від часу чувся крик. «Він навчає небожа німецької мови», — казали грюнвізельці й ішли своєю дорогою. На кінець третього місяця викладання німецької мови, з усього видно, закінчилося, бо старий взявся за інше.

У місті жив старий хирлявий француз, учитель танців. Чужоземець запросив його до себе і запропонував давати уроки його небожеві. Він натякнув, що хоча хлопець дуже здібний, але коли йдеться про танці, то трохи примхливий. Колись він брав уроки в іншого танцмейстера, але той навчив його таких карколомних рухів, що показати їх у товаристві незручно. А небіж саме тому вважає себе неперевершеним танцюристом, хоча в його танцях нема найменшої схожості з вальсом або галопом, не кажучи вже про екосез чи франсез. Зрештою, він пообіцяв по талеру за урок, і танцмейстер охоче погодився взятися за навчання свавільного юнака.

Згодом француз зізнавався, що не зустрічав на світі більшої дивовижі, ніж ці уроки. Небіж, старанно зачесаний, досить високий, стрункий юнак, хоча й трохи коротконогий, завжди приходив на урок у червоному фраку, широких зелених штанах і білих лайкових рукавичках. Говорив він мало і з іноземним акцентом. Спочатку бував доволі стриманим, але невдовзі починав строїти міни й робити такі вихиляси, що танцмейстер втрачав голову. Коли ж він намагався його напоумити, той стягав з ніг свої елегантні черевики, запускав ними французові просто в голову і починав рачки скакати по всій кімнаті. На галас прибігав старий дядько в широкому червоному шлафроку та золотавому ковпаку на голові й не надто лагідно гладив витівника гарапником по спині. Той голосно вив, вискакував на столи й шафи, навіть на віконні карнизи і белькотав щось незрозумілою мовою. Одначе дядько не відступився, стягав його за ногу, шмагав з усієї сили і стискав йому тугіше краватку, після чого небіж ставав слухняним, і урок продовжувався без перешкод.

Коли ж танцмейстер настільки підготував свого вихованця, що можна було запросити на урок і музиканта, небіж ніби переродився. Найняли музиканта з міського оркестру. Танцмейстер зображав даму, причому чужоземець примушував його надягати шовкову спідницю й індійську шаль. Хлопець запрошував його і починав з ним кружляти. А робив він це невтомно, несамовито, не випускаючи вчителя із своїх довгих рук. Скільки б той не охкав і не кричав, танцювати доводилося до упаду або до того часу, коли вже рука музиканта відмовлялася водити смичком. Танцмейстера ці уроки мало не звели у могилу, але талер, який від одержував кожного разу, і добре вино, яким частував його старий, робили своє, і він знову приходив на урок, хоча напередодні зарікався переступати поріг того дому.

А грюнвізельці дивилися на справу зовсім не так, як француз. Вони вважали, що молодий англієць має багато добрих задатків для товариського життя, а дами, яким не вистачало кавалерів, раділи, що до зимового сезону матимуть такого хвацького танцюриста.

Одного ранку служниці, повернувшись з базару, сповістили незвичайну новину. Перед будинком нетутешнього стояла розкішна дзеркальна карета, запряжена рисаками, і лакей у пишній лівреї тримав дверцята. Тут розчинились двері будинку, і двоє гарно вбраних добродіїв вийшло звідти: один з них був літній чужоземець, а другий, правдоподібно, юнак, що з такими труднощами навчався німецької мови і був таким завзятим танцюристом. Обидва сіли у карету, лакей скочив на зап’ятки, і карета — ви тільки уявіть собі! — покотилася прямісінько до бургомістрового дому.

Господині, вислухавши своїх служниць, миттю зірвали з себе кухонні фартухи й очіпки, які не були бездоганно чистими, та причепурилися. «Цілком ясно, — говорили вони своїм домашнім, які поспіхом наводили лад у вітальнях, — що чужак вирішив вивезти небожа у світ. Старий дурень за десять років не спромігся побувати у нас. Та задля небожа, як кажуть, дуже милого юнака, йому можна це вибачити». Так говорили вони і наказували своїм синам та дочкам, щоб поводилися при гостях чемно.

І міські розумниці не помилилися: всіх об’їжджав старий добродій з небожем, прагнучи в кожній родині заслужити прихильність.

Скрізь тільки й розмов було, що про обох іноземців, і всі жалкували, що раніше не зазнайомилися з ними. Старий тримався гідно, хоча й посміхався весь час, і не можна було бути певним, говорить він серйозно чи жартома. А говорив він про погоду, про нашу місцевість, про те, як затишно в пивничці на горі улітку, і так розумно, розсудливо, що всі тільки підтакували йому.

А небіж! Він завоював усі серця. Правда, обличчя його не можна було назвати вродливим, щелепа надто випиналася вперед, і шкіра була надміру смаглявою. До того ж він раз у раз строїв прекумедні міни, заплющував очі й шкірив зуби. Та все ж, на думку всіх, обличчя у нього було привабливе. Важко було уявити собі більш рухливу і в’юнку фігуру. Правда, костюм якось незвично сидів на ньому, але все йому дуже личило. Він жваво бігав по кімнаті, присідаючи то на софу, то на крісло, і витягав ноги, але те, що в іншого юнака вважали б невихованістю, йому вибачали, а навіть вважали природним. Він англієць, пояснювали, а вони всі такі. Англієць може розлягтися на канапі й заснути в присутності десяти дам, яким ніде сісти. На англійця за це неможливо сердитися.

З дядьком він був дуже слухняний: досить було суворого погляду, щоб заспокоїти його, коли він раптом пускався вистрибувати по кімнаті або підтягав ноги на крісло, що він робив особливо охоче. Та й як можна було гніватися на нього, коли дядько у кожному домі казав господині: «Небіж мій ще трохи дикуватий і невихований, та я дуже сподіваюсь на товариство: воно його відшліфує і вишколить як належить, і саме вашим турботам я доручаю його особливо настійно».

Старий добродій на цьому не спинився. Здавалося, він зовсім змінив і погляди, і спосіб життя. Пополудні вирушав разом з небожем у пивничку в гроті на горі, де пила пиво й розважалася кеглями грюнвізельська знать. Небіж виявився у грі великим мастаком — ніколи не збивав менш як п’ять чи шість кеглів відразу. Правда, час від часу на нього щось ніби находило: раптом ні з того ні з сього зривався слідом за кулею й учиняв серед кеглів справжній погром або ж, зіштовхнувши короля, ставав на свою гарно зачесану голову й дригав у повітрі ногами. Іншого разу, не встигнеш і оглянутись, як він уже сидить на даху карети, що проїжджає повз пивничку, і строїть звідти міни; проїде трохи, зіскочить і повертається до товариства. Кожного разу, коли таке траплялося, дядько запобігливо вибачався перед бургомістром та іншими присутніми за пустощі небожа, а вони сміялися, приписуючи все його молодості, й запевняли, що й самі у його віці були такі бешкетливі. Всі обожнювали «молодого шибеника», як вони його називали.

Вечорами старий з небожем ходили у «Золотий Олень», місцевий готель. Хоча небіж був ще зовсім юний, але тримався статечно, сідав за столик, надягав якісь неймовірні окуляри, витягав величезну люльку, запалював і димів густіш за всіх. Коли ж мова заходила про газети, про війну, і доктор висловлював одну думку, бургомістр іншу, а решта співрозмовників дивувалася з їхньої глибокої політичної обізнаності, то небіж міг раптом не погодитися з ними. Він вдаряв тоді об стіл рукою, з якої ніколи не знімав рукавичок, і зовсім недвозначно давав зрозуміти бургомістрові й докторові, що вони нічого до пуття не тямлять, що він чув про ці справи зовсім інше і розуміє їх значно глибше. Потім він висловлював ламаною німецькою мовою своє судження, яке, на прикрість бургомістра, всі визнавали цілком слушним, бо як англієць він, звичайно, мав знати все краще за інших.

Коли ж після цього бургомістр і доктор, розгнівавшись, але не зважуючись виказати своє невдоволення, сідали за шахову дошку, то небіж присувався до них близенько, заглядав крізь величезні окуляри через плече бургомістра і ганив ходи, підказував докторові, що йому краще б піти так-то чи так-то, обох гравців охоплювала лють. Часом бургомістр буркотливо пропонував йому заграти з ним партію, щоб за всіма правилами оголосити йому мат, старий дядько тугіше затягував нечемі краватку, і той ставав слухняним та робив мат бургомістрові.

Досі грюнвізельці щовечора розважались картами, по півкрейцера за партію. Небіж визнав цю ставку мізерною. Він почав ставити кроненталери і дукати та вихвалявся, що ніхто не грає так майстерно, як він. Але потім звичайно програвав величезні суми, що знову примиряло з ним ображених партнерів. І вони анітрохи не соромилися, забираючи у нього стільки грошей. Адже він англієць, а значить, «багатий від народження», — говорили, кладучи дукати в кишеню.

Отже, небіж чужинця невдовзі став загальним улюбленцем у місті. Не можна сказати, щоб він чогось навчався — хіба що танців. Латинь і грецька мова були для нього, як кажуть, китайською грамотою. Одного разу під час якоїсь гри в домі бургомістра йому треба було написати декілька слів, і виявилося, що він не вміє навіть підписатися власним прізвищем. У географії робив найдивовижніші помилки — міг пересадити німецьке місто у Францію, а датське у Польщу. Він нічого не читав, і пастор часто задумливо хитав головою над невіглаством юнака. Попри те, усе, що б він не робив і не говорив, сприймалося як доречне, адже зухвалець завжди вважав, що має рацію, і всі суперечки закінчував словами: «Я це знаю краще!».

Настала зима, і тут слава небожа розквітла ще пишніше. Будь-яке товариство без нього здавалося нудним. Коли розумна людина про щось оповідала, навколо позіхали, коли ж небіж незугарною німецькою мовою вирікав найбезглуздішу нісенітницю, всі розвішували вуха. Недавно стало відомо, що цей з усякого погляду досконалий юнак до того ж ще й поет: майже кожного вечора добував він з кишені аркуш паперу і читав товариству сонети. Щоправда, знайшлось кілька осіб, які насмілювалися твердити, що багато його віршів слабенькі, а деякі вони вже десь читали надрукованими. Але небіж зовсім не ніяковів, читав собі й читав, сам хвалив свої вірші і щоразу мав гучний успіх.

А вже грюнвізельські бали були для нього справжнім тріумфом. Ніхто не витанцьовував невтомніше і швидше від нього, ніхто не витинав таких вихилясів та викрутасів, до того ж дядько завжди одягав його дуже ошатно, за останньою модою, і хоча костюм звичайно сидів на ньому якось незграбно, всі вважали, що він йому до лиця і що взагалі юнак чарівний. Щоправда, інші кавалери були трохи ображені новим порядком, який він завів. Раніше бал відкривав бургомістр власною персоною, а далі заводили танці найвродливіші юнаки, одначе з появою англійця все змінилося. Без зайвих слів хапав він першу-ліпшу даму за руку, ставав з нею у першій парі, робив усе на власний розсуд і таким чином перетворювався у розпорядника й короля балу. А що дамам це було до вподоби, то чоловіки не зважувалися перечити, і небіж залишався у тому ранзі, у який сам себе звів.

Здавалося, старому дядькові бали приносили особливе задоволення: він очей не спускав з небожа, весь час тихенько посміювався, а коли весела юрма обступала його, на всі заставки вихваляючи юнака, він не міг стримати своєї радості і вибухав голосним сміхом. Грюнвізельці приписували ці бурхливі прояви веселощів його любові до вихованця і вважали їх цілком природними. Та час від часу дядькові доводилося вдаватися до суворого напоумляння, бо часом посеред найграціознішого танцю юнак міг ні сіло ні впало одним скоком опинитися на помості, де сидів міський оркестр, вирвати з рук музиканта контрабас і несамовито заскреготати по ньому. Або ж несподівано перевертався й танцював на руках, а ногами вимахував у повітрі. Тоді дядько звичайно відводив його набік, суворо картав, тісніше стягав краватку, і небіж знову повертався до гарних манер.

Як звичайно буває, погані звички прищеплюються куди легше від хороших, і в новій моді, якою б недоречною вона не була, завжди є щось притягальне для молоді. Так було й у Грюнвізелі. Коли молодь помітила, що небожа не лаяли, а навіть вихваляли за його неґречність, глузливий сміх та базікання, грубі відповіді старшим, що все це вважали навіть геніальним, то вирішила: «Стати таким геніальним телепнем неважко». Колись це були старанні, тямущі молоді люди, тепер вони подумали: «Навіщо вчитися, якщо невігластво дає куди більше?». Вони відкинули книги й почали сновигати вулицями. Колись скромні й шанобливі, тепер вони ставали на одну дошку з дорослими, балакали разом з ними, висловлювали власну думку, хоч їх про це не просили, сміялися в обличчя навіть самому бургомістрові й твердили, ніби знають усе краще за інших.

Вони почали виспівувати сороміцькі пісні, палили величезні люльки, швендяли по шинках. Почіпляли на носи величезні окуляри, хоч без них чудово бачили, думаючи при цьому, що стали дорослими людьми, бо скидались на славетного небожа.

Та недовго втішались молодики таким життям. Одна подія зразу все змінила. Зимові забави завершувалися великим концертом, у якому, крім міського оркестру, мали виступити й аматори музики. Бургомістр чудово грав на віолончелі, а доктор на фаготі, аптекар, хоч і не мав великого хисту, грав на флейті, декілька грюнвізельських панночок розучили арії — одне слово програма була складена прекрасна. Та, на думку чужоземця, на кожному порядному концерті має бути ще й дует. Ці слова викликали певне замішання, щоправда, бургомістрова дочка співала, як соловейко, але де роздобути кавалера, який би заспівав з нею дует? Урешті-решт згадали про старого органіста, який у свій час співав розкішним басом. Але тут чужоземець запевнив, що всі клопоти зайві, бо його небіж пречудово співає. Всі були вражені нововідкритим талантом юнака, тому довелося заспівати дещо для проби, і, якщо не зважати на деякі дивні вибрики, які визнали за англійський звичай, співав він, як ангел. Поспіхом розучили дует, і нарешті настав вечір, що мав насолодити вуха грюнвізельців музикою.

На жаль, старий добродій не міг порадіти з тріумфу свого небожа, бо захворів. Одначе він передав бургомістрові, який відвідав його за годину перед концертом, деякі розпорядження відносно юнака.

— Мій небіж — добра душа, — сказав він, — та час від часу йому в голову западають дивні думки, і тоді він робить незрозумілі речі. Саме тому мені дуже прикро, що не зможу бути присутній на концерті. До речі, мушу сказати, що його витівки не духовного, а радше фізичного порядку, вони властиві його природі. Якщо йому, пане бургомістре, заманеться раптом вмоститися на нотному пюпітрі або провести смичком по контрабасу або ще щось подібне, то, будьте ласкаві, розв’яжіть трохи його високу краватку, щоб вона була вільніша, а коли й це не допоможе, зніміть її зовсім. Тоді побачите, яким він відразу стане слухняним.

Бургомістр подякував недужому за довір’я і пообіцяв, якщо виникне потреба, скористатися його порадою.

Зал був переповнений. Мисливці, пастори, службовці, поміщики і всі інші, хто жив на віддалі трьох годин їзди, прибули з родинами і друзями на концерт. Музиканти з міського оркестру трималися чудово. Слідом за ними виступив бургомістр, який виконав партію на віолончелі під акомпанемент аптекаря, що грав на флейті. Після них органіст з великим успіхом проспівав басову арію.

Перший відділ закінчився, і всі з цікавістю чекали виступу молодого англійця й бургомістрової дочки. Небіж з’явився у розкішному вбранні й уже давно встиг привернути увагу глядачів. Нікого не спитавши, він розкинувся у фотелі, який призначався одній графині, що жила у сусідстві. Він витягнув ноги, роздивлявся всіх у бінокль, який приставляв до своїх окулярів, і бавився з величезним меделянським псом, якого прихопив із собою, незважаючи на заборону вводити до залу собак. Графиня увійшла в зал, але небіж і не подумав устати, щоб звільнити місце для неї, навпаки, умостився ще зручніше, і ніхто не наважився зробити зухвальцеві зауваження. Знатній дамі довелося сидіти на простому солом’яному кріслі серед інших мешканок нашого міста, чим, як кажуть, вона була вельми невдоволена.

Коли всі слухали музику, небіж примушував собаку приносити йому хустинку або голосно перемовлявся з сусідами, і ті, хто його не знав, дивувалися з поведінки юнака.

Тож нема нічого дивного, що всі з цікавістю чекали, як він співатиме. Почався другий відділ, оркестр виконав невеликий номер, після чого бургомістр у супроводі дочки підійшов до юнака, передав йому ноти і сказав: «Мосьє, час проспівати ваш дует». Небіж зареготав, вишкірив зуби, зіскочив з фотеля і пішов разом з ними до пюпітра, а все товариство завмерло у чеканні. Органіст змахнув паличкою і кивнув юнакові, щоб починав. А той поглянув через свої великі окуляри на ноти і видав якісь жалюгідні звуки. Органіст крикнув йому: «На два тони нижче, шановний, «до»! Вам треба взяти «до»!»

Та замість того, щоб взяти «до», небіж зняв з ноги черевика і запустив ним органістові просто в голову. Побачивши це, бургомістр подумав: «Ех, знову напали на нього химери фізичного порядку». Він підвівся, схопив його за шию і злегка розв’язав шарф. Та юнакові від цього стало ще гірше. Він застрибав і заговорив, але не по-німецькому, а якоюсь нікому не зрозумілою мовою. Бургомістр був у розпачі й вирішив зовсім зняти краватку з юнака, з яким притрапилось, мабуть, щось недобре. Та скоро тільки він це зробив, як закам’янів від жаху, бо замість людської шкіри побачив, що шия небожа вкрита темно-брунатною шерстю. І відразу улюбленець грюнвізельців почав стрибати ще вище й кумедніше, запустив свої лайкові рукавички у волосся, потягнув, і — диво! — воно виявилося перукою, яку він жбурнув бургомістрові в лице, голова ж його була вкрита брунатною шерстю.

Він пустився скакати по столах і лавах, перевернув підставки для нот, розкидав скрипки й кларнети і поводився, як шалений. «Держи, держи його! — кричав розлючений бургомістр. — Він збожеволів, лови його!» Але це було не так просто, бо він зняв рукавички й показав кігті, впиваючись ними людям в обличчя. Нарешті одному відважному мисливцеві вдалося вхопити його за довгі руки й так стиснути їх, що тепер той тільки дригав ногами й реготав та кричав хрипким голосом. Навколо зібралися люди й зчудовано дивилися на несамовитого дивака, який перестав скидатися на людину.

Аж ось один учений, що жив у сусідстві й збирав усілякі дивовижі та опудала тварин, підійшов ближче, уважно придивився до нього і здивовано вигукнув:

— Господи Боже мій! Вельмишановні пані й панове, як допустили ви цю тварину в порядне товариство? Та це ж мавпа Homo Troglodyte Linnaei. Якщо ви мені її віддасте, я охоче дам шість талерів та здеру з неї шкуру для своєї колекції.

Хто опише здивування грюнвізельців, коли вони почули ці слова!

«Як це? Орангутанг поміж нами? Юний чужоземець — попросту мавпа?» — вигукували всі й отупіло дивились один на одного. Вони не хотіли вірити власним очам, чоловіки прискіпливо оглядали його. Та він як був, так і залишався звичайнісінькою мавпою.

— Та хіба це можливо? — вражено розводилася бургомістрова дружина. — Адже він так часто читав мені свої вірші!

— Що? — сполохалася дружина доктора. — Він же пив у мене каву, по-вченому розмовляв з моїм чоловіком!

— Ніяк не віриться! — підхопили чоловіки. — Таж він катав з нами кулі в кегельбані й сперечався про політику, як і ми!

— Ну як же це? — жалілись усі. — На наших забавах він водив танці!

— Мавпа! Мавпа! Це чудеса, омана!

— Саме так, це диявольська омана, — гнівно сказав бургомістр, — і вона має бути покарана!

Він негайно вирушив до чужоземця, який, без сумніву, був чаклуном, а шість полісменів несли мавпу, щоб без зволікань розпочати допит.

У супроводі великого натовпу підійшли вони до будинку чужинця, бо всім хотілося побачити, що буде далі. Стукали у двері, калатали дзвінком — все марно, ніхто не виходив. Тоді бургомістр звелів виламати двері й попрямував нагору, в спальню чужоземця. Але там знайшли тільки старі домашні речі. За господарем дому і слід простиг. Але на його письмовому столі лежав адресований бургомістрові лист з печаткою, якого він тут же відкрив. І прочитав: «Любі мої грюнвізельці!

Коли ви читатимете цього листа, мене вже не буде у вашому місті, а вам уже давно буде відомо, якого роду-племені мій вихованець. Прийміть жарт, який я дозволив собі, як добру науку і надалі не нав’язуйте сторонньому, який бажає жити по-своєму, вашого товариства. Я ставлю себе надто високо для того, щоб разом з вами плести плітки, переймати ваші погані звички і звичаї. Ось чому я й виховав собі у заступники молодого орангутанга, який так вам припав до душі. Бувайте здорові й користуйтесь у міру своїх сил цим уроком».

Грюнвізельцям було дуже соромно перед усією округою. Потішались вони тільки тим, що все це сталося з волі надприродних сил. А грюнвізельські молодики віднині відмовилися від мавпячих звичок, не клали вже ліктів на стіл, не розхитувались на кріслах, мовчали, поки їх не спитають. Вони зняли окуляри й стали, як і колись, увічливі, а якщо комусь і трапилось схибити, то грюнвізельці казали: «Ото мавпа!»

А орангутанга, що так довго грав роль молодого джентльмена, віддали тому вченому, який мав кабінет рідкісних речей. Він і донині походжає у нього на подвір’ї. Господар годує його й показує гостям як дивовижу.

Запис Мавпа-людина спершу з'явиться на Казкотека.

Маленький Мук був уже старий, але на зріст він так і лишився зовсім крихітний. Уся постать його мала чудернацький вигляд: на маленькому кволому тільці стирчала величезна голова, набагато більша, ніж у інших людей. Маленький Мук жив у великому будинку сам один. Навіть їжу він варив собі сам. У місто він виходив раз на місяць, і якби щодня опівдні над його дахом не з’являвся густий дим, ніхто б не знав, живий він чи помер. Але вечорами часто можна було бачити, як Маленький Мук гуляє по даху свого будинку. Правда, знизу здавалося, ніби по даху перекочується тільки його велика голова.

Я і мої товариші були злими хлопчиськами. Ми розважалися, перекривлюючи та дражнячи перехожих, і для нас було справжнім святом, коли Маленький Мук виходив з дому. Знаючи, коли саме він звичайно виходить, ми збирались перед його будинком і чекали. Нарешті обережно відчинялися двері; з них показувалась велика голова у величезному тюрбані, а за нею виступало і все маленьке тільце у злинялому халатику і просторих шароварах. На широкому поясі висів кинджал, такий довгий, що важко було сказати, чи кинджал причеплено до Мука, чи Мук причеплений до кинджала.

Коли Мук, нарешті, виходив на вулицю, повітря стрясалося від наших радісних криків. Ми підкидали вгору шапки і скакали навколо нього в якомусь божевільному танці. Маленький Мук поважно кивав нам у відповідь головою і повільно йшов вулицею, човгаючи туфлями. Туфлі в нього були величезні — таких я ніколи ні в кого не бачив. Ми, дітлахи, бігли за ним слідом і кричали: «Маленький Мук! Маленький Мук!»

На його честь ми навіть склали таку пісеньку:

Карлик Мук, карлик Мук,
Ти живеш в великій хаті,
Зрідка ходиш погуляти;
Ти страшний, як та мара,
Голова, немов гора.
Подивися — сміх навкруг,
Спробуй нас впіймати, Мук!

Довгий час потішались ми так над бідним карликом, і — тепер соромно навіть згадати — я кривдив його найбільше. Я завжди намагався ухопити його за полу, а одного разу навіть наступив йому ззаду на туфлі. Маленький Мук упав, і це здалося дуже смішним. Та мені одразу перехотілося сміятись, коли я побачив, що Маленький Мук, насилу підвівшись, пішов просто до дому мого батька. Увійшовши в будинок, він довго не виходив звідти. Я сховався в куточок біля дверей і чекав, що буде далі. Нарешті двері відчинились і карлик вийшов. Мій батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і кілька разів уклонився йому на прощання.

Я довго не наважувався вийти із своєї схованки. Але голод пересилив мій страх, і боязко, з похиленою головою, я ввійшов у кімнату.

— Ти, я чув, кривдиш достойного Мука,— суворо сказав мені батько.— Я розповім тобі його історію, і після цього, сподіваюсь, ти перестанеш збиткуватись над бідним карликом. Але спочатку ти дістанеш повністю свою звичайну порцію.

«Звичайною порцією» було двадцять п’ять ударів, які батько завжди відраховував мені з надмірною точністю. Він узяв свій довгий чубук, вигвинтив з нього янтарний мундштук і відшмагав мене сильніше, ніж будь-коли.

Коли ця процедура закінчилась, батько наказав мені уважно слухати і розповів історію Маленького Мука.

Батько Мука (якого, власне кажучи, звали не Мук, а Мукра) жив також у Нікеї і був людиною поважною, але бідною. Він жив майже так само відлюдно, як тепер Мук. Свого сина-карлика він не любив і соромився показувати його людям. Мук до шістнадцятилітнього віку нічого не вчився, нічого не знав і був зовсім як веселе, безтурботне дитя. Батько завжди докоряв йому за це.

— Ти вже давно зносив свої дитячі черевички,— сказав він карлику,— а все бавишся, як немовля.

Одного разу батько Мука упав на вулиці й дуже забився. Після цього він захворів і скоро помер. Жорстокі родичі, яким покійний заборгував більше, ніж міг заплатити, вигнали Мука з дому, порадивши іти шукати щастя по світу. Так Маленький Мук залишився сам один на світі, без притулку і без гроша за душею. Він випросив собі лише одяг, що залишився після батька. Батько його був високий і огрядний, і одяг виявився надто довгим і широким для Мука. Не довго роздумуючи, карлик узяв ножиці, підкоротив куртку й штани і надів їх. Щоправда, вони були дуже широкі, але тут він уже нічого не міг вдіяти. Мук надів батьків тюрбан, просторі штани, оперезався широким поясом, накинув на себе синій халат — у цьому батьковому одязі він і досі ходить,— до пояса причепив довгий дамаський кинджал, узяв у руку паличку й подався світ за очі.

Весело і безтурботно йшов Мук весь перший день — адже він йшов шукати щастя. Усе здавалося йому цікавим, усе привертало його увагу. Але вже на другий день карлик дуже стомився. Його почали мучити голод і спрага. їсти йому доводилось тільки те, що він знаходив у полі, і спав він просто неба, на голій землі.

На третій день зранку, зійшовши на пагорок, Мук побачив неподалік велике місто. Золоті півмісяці сяяли на його баштах, яскраві прапори майоріли на будинках і, як здавалося Муку, кликали його до себе. Здивований, стояв він, милуючись з чудового видовища.

«Так, тут Маленький Мук знайде своє щастя,— сказав він до себе й аж підплигнув, дарма що був стомлений.— Або тут, або ніде».

Трошки перепочивши, Мук знову рушив у дорогу. Та хоч здавалося, ніби до міста зовсім недалеко, іти йому довелося ще довго. Маленькі ніжки потомились, і карлик змушений був часто відпочивати. Нарешті він дістався до міської брами. Тут Мук зупинився, щоб трошки причепуритись: обсмикнув халатик, краще перев’язав на голові тюрбан, розрівняв пояс, поправив кинджал. Потім змахнув пил з черевиків, узяв паличку і сміливо ввійшов у місто. Довго йшов Мук вулицями міста, але ніде не відчинились двері, ніхто не гукнув його, як він сподівався: «Маленький Мук, зайди до нас і відпочинь».

Раптом в одному гарному будинку, повз який він саме проходив, відчинилося вікно, і якась стара жінка, виткнувши голову, закричала співучим голосом:

Сюди, сюди!
Спішіть до їди.
Я стіл накривала,
Щоб вам смакувало!
Сюди, сюди,
Спішіть до їди!

І відразу ж двері відчинились, і туди почали входити собаки й кішки — багато-багато кішок і собак. Мук не знав, чи можна і йому прийняти це запрошення. Нарешті він зважився і пішов у будинок.

Якраз перед ним зайшло двоє кошенят, і він вирішив не відставати від них: адже вони, напевне, краще за нього знали, де кухня.

Піднявшись сходами нагору, Мук побачив ту саму жінку, яка виглядала з вікна.

— Чого тобі тут треба? — сердито спитала вона його.

— Ти ж усіх запрошувала на обід,— відповів Мук,— а я дуже голодний, от я й прийшов.

Стара засміялась і сказала:

— Звідки ти взявся, чудний хлопчиську? Усе місто знає, що я варю обід тільки для моїх любих кицьок. А щоб вони не нудьгували, я запрошую до них товариство, яке ти й сам бачив.

Маленький Мук розповів старій, як йому гірко живеться після смерті батька, і попросив нагодувати його разом з кішками.

Стара розчулилась і добре нагодувала Мука. Коли карлик наївся й напився, вона сказала йому:

— Знаєш що, Мук, залишайся в мене служити! Робота легка, і тобі буде добре.

Маленькому Муку сподобався котячий обід, і він погодився. У пані Агавзі (так звали стару) було два котики і чотири кішечки. Кожного ранку Мук повинен був розчісувати їм шерстку і натирати її дорогоцінними мазями. Коли пані виходила з двору, він доглядав їх. За обідом він подавав їм тарілки, а ввечері вкладав їх на шовкові перини і вкривав оксамитовими ковдрами. Крім кицьок, у домі ще жило кілька маленьких собачок. Карлик повинен був і їх доглядати, але з ними було менше клопоту, ніж з кицьками, яких пані Агавзі любила, мов рідних дітей.

Маленький Мук жив у пані Агавзі так само відлюдно, як колись у батька; крім старої, він бачив день у день лише собак і кицьок. Якийсь час йому жилося все ж таки непогано: роботи було небагато, годували його добре, і стара була ним задоволена. Але кицьки згодом розбестились: тільки стара з двору, вони давай гасати, мов шалені, по кімнатах — усе порозкидають, посуд дорогий поб’ють. Та, почувши хазяйчину ходу на сходах, хитрі кицьки миттю кидались на свої перинки і лише хвостиками помахували, наче нічого й не було. Пані Агавзі, побачивши такий розрух у кімнаті, дуже гнівалась і всю вину складала на Мука. І хоч як він виправдувався, вона більше вірила хитрим кицькам, аніж йому.

Маленькому Муку стало тоді дуже сумно. Він зрозумів, що й тут не знайшов свого щастя, і вирішив залишити службу. З першої подорожі він уже знав, як то погано в дорозі без грошей, а пані Агавзі тільки обіцяла платити йому за службу, але не платила. От Мук і вирішив здобути належну йому плату яким-небудь іншим шляхом.

Була в тому будинку одна кімната, яку пані Агавзі завжди замикала. Мук ні разу не бачив, що там усередині, і це його дуже цікавило. Іноді він чув, як стара шаруділа там чимось, і йому спало на думку, що саме в цій кімнаті вона переховує свої скарби.

Якось уранці, коли хазяйка пішла з двору, до Мука підбігла одна з маленьких собачок (цю собачку пані Агавзі чомусь не любила, а карлик жалів і пестив її), ухопила Мука за його широкі шаровари і потягла за собою. Вона привела його до спальні пані Агавзі і зупинилась перед маленькими дверцятами, яких він раніше не помічав. Дверцята були прочинені. Собачка, а за нею і Мук, увійшли в якусь кімнатку. Мук оглядівся — і як же він зрадів, коли побачив, що це та сама кімната, яка так цікавила його!

В кімнаті було повно старого одягу і дивовижного старовинного посуду. Муку особливо сподобався один глечик — кришталевий, з химерними візерунками. Карлик узяв його в руки і почав крутити безліч людей, які поспішали в своїх справах. Насилу продираючись крізь натовп, Мук пішов у якусь тиху вуличку біля площі. Знайшовши там затишний куточок, він сів на лавочку і почав міркувати, де б йому добути хоч трохи грошей. Щоправда, в нього була чарівна паличка, але як довідатись, де саме закопано золото чи срібло? Звичайно, щоб урятуватись від голоду, він міг би показувати себе за гроші, але для цього він був надто гордий.

Раптом Мук згадав, що він уміє швидко бігати. «Може, мої туфлі почнуть заробляти на мене»,— подумав він і вирішив найнятися до короля в скороходи. Розпитавши людей, як пройти до королівського палацу, Мук за кілька хвилин був уже там.

Перед двірцевою брамою стояв вартовий. Довідавшись, що карлик хоче стати до короля на службу, він одвів його до наглядача за рабами. Мук низько вклонився наглядачеві й сказав:

— Пане наглядач, я вмію бігати швидше від усякого скорохода. Візьміть мене до короля в гінці.

Наглядач окинув його з ніг до голови зневажливим поглядом і сказав:

— У тебе ніжки тоненькі, як трісочки, і ти хочеш стати королівським скороходом! Ану, геть звідси! Я не для того тут поставлений наглядачем, щоб правити теревені з усяким блазнем.

— Пане наглядач,— сказав Маленький Мук,— давайте вашого найкращого бігуна, і ви побачите, що я пережену його.

Наглядачеві ці слова здалися такими смішними, що він розреготався.

— Ну, гаразд,— сказав він,— випробуємо тебе. Готуйся до змагання.

Він повів Мука на кухню і наказав добре його нагодувати, а сам пішов до короля і розповів йому про дивовижного карлика. Король був у гарному настрої. Він похвалив наглядача за те, що той не прогнав Мука, і звелів йому ввечері влаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Тоді король розповів своїм принцам і принцесам про цікаве видовище, а ті розказали своїм слугам, і новина швидко облетіла весь палац. Придворні з нетерпінням чекали вечора, і, коли посутеніло, всі, хто тільки міг, помчали на луг подивитися на хвалькуватого карлика.

Коли король з усіма синами й дочками посідали на свої місця, Маленький Мук вийшов насеред лугу і низько вклонився. З усіх боків почувся веселий регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у. своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довгих-предовгих туфлях. Але Маленького Мука цей сміх не збентежив. Він з гордовитим виглядом сперся на паличку і спокійно чекав супротивника.

Наглядач за рабами вибрав з-поміж королівських скороходів найкращого — адже Мук сам так просив! Той вийшов і став поряд з карликом, чекаючи сигналу. І коли нарешті принцеса Амарза махнула своїм шарфом, обидва бігуни зірвалися з місця і, як стріли, пущені з лука, полетіли вперед.

Спочатку скороход випередив Мука, але за хвилину вони зрівнялись, а ще за кілька хвилин скороход лишився далеко позаду. Маленький Мук давно вже стояв на призначеному місці, а скороход іще десь біг, щосили працюючи руками й ногами. Здивовані глядачі не вірили своїм очам. Вони сиділи мовчки, затамувавши подих. Король перший заплескав у долоні, і тоді всі заплескали, закричали:

— Хай живе Маленький Мук, переможець у змаганні!

Маленького Мука підвели до короля. Він упав на коліна і сказав:

— О всевладний королю! Я показав тобі лише незначну часточку моєї майстерності. Звели, щоб мені дали місце серед твоїх бігунів.

— Ні,— сказав король,— я призначаю тебе моїм особистим скороходом. Ти завжди будеш при мені і виконуватимеш мої доручення. А за твою службу ти матимеш щедру винагороду.

Маленький Мук дуже зрадів. Йому здалося, що ось, нарешті, він знайшов своє щастя і тепер житиме спокійно та безтурботно.

Король дуже полюбив Мука і давав йому найважливіші і найтаємніші доручення. Мук завжди виконував їх дбайливо і з дивовижною швидкістю. Але королівські слуги були дуже незадоволені тим, що якийсь карлик, що тільки й умів швидко бігати, позбавив їх королівської ласки. Вони всі змовилися проти Мука, щоб якнайшвидше позбутися його, та король і слухати нічого не хотів. Незабаром він призначив Мука своїм обер-лейбкур’єром.

Маленький Мук знав про всі підступи королівських слуг, але мститися не хотів. Він мав добре серце і хотів, щоб його всі любили. Та він не знав, як йому привернути до себе цих бундючних панів.

Раптом згадав він про свою паличку. «Якщо мені пощастить знайти скарб,— міркував він,— то вони перестануть ненавидіти мене». Маленький Мук уже не раз чув про те, що на цю країну колись давно напав ворог, і старий король, батько теперішнього, щоб урятувати свої скарби, закопав їх десь у землю, але помер, так і не розповівши синові своєї таємниці. Тепер Мук тільки про це й думав. Він цілими днями ходив по саду з паличкою в руках і розшукував золото старого короля.

Якось увечері він гуляв у віддаленому кутку саду, куди ще ніколи не заходив. Раптом паличка в його руках затремтіла і тричі стукнула об землю. Мук одразу збагнув, що це означає. Він витяг свій кинджал і зробив на деревах позначки. Тоді побіг до палацу, знайшов заступ і став чекати вечора.

Коли стемніло, Мук непомітно вислизнув з палацу, побіг до того місця, де паличка стукнула об землю, і почав копати. Заступ був дуже великий і важкий для маленьких рученят карлика, і за дві години Мук викопав яму завглибшки з які-небудь пів-аршина. Довго ще трудився Маленький Мук, поки нарешті його заступ ударився об щось тверде. Він почав копати ще швидше і незабаром побачив якусь залізну кришку. Мук скочив у яму і підняв кришку. Під нею стояв горщик, повний золотих. Мук хотів витягти горщика нагору, але не зміг — бракувало сили. Тоді він напхав у кишені й за пояс стільки золота, скільки міг донести, а решту дбайливо загорнув землею і пішов до палацу. Непомітно прослизнув він у свою кімнату, сховав золото в ліжко під перину і ліг спати.

На другий день Мук прокинувся і подумав: «Тепер усе зміниться, мої вороги мене полюблять і стануть моїми друзями». Бідолашний карлик, він ще не знав, що справжніх друзів не можна знайти за гроші! І от він почав роздавати золото направо й наліво, але слуги тільки ще дужче стали йому заздрити. Головний кухар Агулі сказав:

— Цей Мук — фальшивомонетчик!

Ахмет, наглядач за рабами, гадав інакше:

— Він видурив золото у короля.

А скарбник Архаз, найбільший ворог карлика, який уже давно час від часу запускав руку до королівської казни, впевнено сказав:

— Він обікрав короля!

Щоб довідатись напевне, звідки у карлика гроші, вони домовились між собою, як діяти.

Одного разу Корхуз, королівський виночерпій, прислуговуючи за столом, прибрав такого скривдженого, нещасного вигляду, що король мимоволі звернув на нього увагу.

— Що з тобою сьогодні, Корхузе? Чого ти такий смутний? — спитав він.

— Ох,— зітхнув хитрий Корхуз,— я смутний через те, що король позбавив мене своєї милості.

— Що це ти базікаєш, друже Корхуз?— сказав король.— Відколи це сонце моєї милості перестало сяяти над тобою?

— Відтоді, ваша величносте, як до вас поступив ваш оберлейб-кур’єр,— відповів Корхуз.— Ви обсипаєте його золотом, а нам, вашим вірним слугам, не даєте нічого.

І він розповів королю, що в Маленького Мука з’явилось багато грошей і він роздає їх наліво й направо.

Король дуже здивувався і звелів покликати до себе скарбника й наглядача за рабами. Змовники підтвердили все те, що сказав Корхуз, і натякнули на те, що карлик десь, певно, тягне з казни,— таке пояснення було дуже вигідне для скарбника. Тоді король звелів непомітно стежити за Маленьким Муком, щоб спіймати його на гарячому.

Як на те, саме в цей день у карлика вийшло все золото, і він вирішив поновити свої запаси. Коли смеркло, він узяв заступ і подався в сад до своєї схованки. Він не бачив, що назирці за ним ішла варта, яку вели Агулі, головний кухар, і Архаз, скарбник. І от, у ту саму хвилину, коли Мук наповнив золотом свій халатик і хотів уже йти додому, вартові напали на нього, зв’язали йому руки і повели до короля. Той дуже не любив, коли його турбували серед ночі. Він сердито подивився на горщик з грішми, заступ і Муків халатик із золотом, що їх поклали до його ніг. Тим часом скарбник доповів, що вони застукали карлика саме тоді, коли він закопував горщика із золотом.

— Це правда? — звернувся король до Мука.— Звідки в тебе стільки золота?

— Ваша величносте,— відповів карлик,— я ні в чому не винен. Я не закопував горщика в землю, а навпаки, відкопував його.

Усі присутні зареготали, а король ще дужче розлютився і закричав:

— Як, нещасний! Ти обікрав свого короля, а тепер хочеш його ще й ошукати! Скарбнику Архаз! Це правда, що тут, у горщику, якраз стільки золота, скільки не вистачає в моїй казні?

— У вашій казні, ваша величносте, не вистачає значно більше, і я ладен поклястися в тому, що це золото вкрадено з королівської скарбниці.

— Закувати карлика в кайдани і посадити його у вежу! — закричав король.— А ти, Архазе, візьми золото й поклади його назад у скарбницю.

Зраділий скарбник побіг виконувати наказ короля. Коли він пересипав золото з горщика, то на самому дні побачив записку і прочитав її. Там було написано:

«Ворог напав на мою країну,
тому я закопую тут частину моїх скарбів.
Хто знайде це золото і не віддасть його моєму синові,
хай знає, що на нього впаде прокляття короля.

Король Саді».

Хитрий і підступний скарбник розірвав папірець і вирішив нікому не казати про нього.

А тим часом Маленький Мук сидів у в’язниці й думав, як би йому врятуватись. Він знав, що за крадіжку королівських грошей його чекає смерть, але не хотів розказувати королю своєї таємниці. Він добре знав про те, що король відніме в нього і чарівну паличку, і туфлі. Туфлі ще були в Мука на ногах, але скористатися з них він не міг, бо його прикували до стіни такими короткими ланцюгами, що крутнутися на закаблуці не було змоги. Та коли на другий ранок карликові сказали, щоб він готувався до смерті, бідолаха вирішив, що краще жити без палички, ніж померти з нею в руках. Він попросив короля вислухати його сам на сам і про все йому розповів. Король спочатку не повірив, гадаючи, що Мук його обманює.

— Ваша величносте,— сказав тоді Мук,— обіцяйте мені пощаду, і я вам доведу, що кажу правду.

Король обіцяв помилувати його і звелів слугам непомітно закопати в саду кілька золотих монет, потім наказав Муку іти з паличкою і шукати. Тільки-но карлик підійшов до того місця, де було золото, паличка тричі стукнула об землю. Тоді король зрозумів, що Архаз обманув його, і послав скарбникові, як було заведено в тій країні, шовковий шнурок. Одержавши цей шнурок, злодій повинен був сам накласти на себе руки. А карликові король сказав:

— Я обіцяв подарувати тобі життя, і я дотримаю свого слова. Але мені здається, що в тебе є ще якась таємниця. Тому ти сидітимеш у башті доти, поки відкриєш, що саме допомагає тобі так швидко бігати.

Бідному Муку дуже не хотілось повертатися до в’язниці, і він розповів про свої чудові туфлі. Але про те, як зупинити туфлі, він промовчав. Король, бажаючи випробувати туфлі, узув їх і, щойно вийшов з палацу, помчав, мов шалений, по всьому саду. Через якийсь час він захотів спинитися, та — леле! — туфлі його не слухались, а Маленький Мук стояв і тільки посміювався. Йому було приємно хоч трохи помститися цьому жорстокому королю.

Нарешті король так знесилився, що майже непритомний впав на землю, очунявши, він підвівся і, страшенно розлючений, напався на Мука.

— Так ось ти як шануєш свого короля! — закричав він.— Я обіцяв тобі життя і волю, але коли ти за дванадцять годин не заберешся геть з моєї країни, то начувайся. Пощади не буде.

А туфлі й паличку король наказав однести до скарбниці і там сховати.

Бідному Муку не лишалося нічого іншого, як узяти ноги на плечі й піти геть з палацу. Сумно йшов він вулицями міста, проклинаючи свою долю, що привела його до короля. На щастя, країна та була маленька, і вже через вісім годин карлик дістався до її кордонів. Тепер він був у безпеці й вирішив перепочити. Зійшовши з дороги й заглибившись у густий ліс, він натрапив на затишний куточок: гіллясті фігові дерева та м’який моріжок біля прозорого ставка наче запрошували його відпочити. Маленький Мук ліг і скоро заснув.

Спав він довго, і коли прокинувся, то відчув, що дуже голодний. Підвівши голову, карлик побачив, що дерево, під яким він спав, рясно вкрите дозрілими соковитими фігами. Він виліз на дерево, зірвав собі кілька плодів і з’їв, смакуючи. Тепер йому захотілося пити, і він пішов до ставка. Нахилившись, Мук побачив у воді своє відображення і жахнувся: голова його була прикрашена величезними вухами, а ніс став довгий-предовгий і товстий. Він у розпачі схопився за вуха — і правда, вони були завбільшки з ослячі!

— Так мені й треба! — закричав бідолаха.— Я заслужив ці ослячі вуха за те, що, як справжній осел, розтоптав своє щастя ногами.

Маленький Мук довго ходив між деревами, поки знову зголоднів. У лісі нічого їстівного не було, і йому довелося знову повернутися до фігових дерев. З’ївши кілька фіг, бідолаха подумав, що тепер, напевне, його вуха стали ще довші, і він не зможе сховати їх від людей навіть під тюрбаном. Він підніс руки до голови і радісно скрикнув: замість довгих вух у нього знову були його власні. Він зараз же побіг до ставка і подивився на себе у воду. І ніс, і вуха були такі самі, як і колись. «Як же це могло трапитись?»,— подумав Мук І раптом усе зрозумів: від першого дерева дістав він ослячі вуха і довгий ніс, від другого вони зникли. Отже, йому знову неабияк пощастило. Він нарвав з обох дерев стільки фіг, скільки міг донести, і пішов у країну, яку недавно залишив. Прибувши до першого міста, Мук перемінив одяг, щоб його ніхто не впізнав, і пішов далі. За кілька годин він був уже біля королівського палацу.

Перед двірцевою брамою щоранку збиралися торговці зеленню, птицею та іншими припасами, чекаючи виходу головного кухаря. Маленький Мук насипав у кошик фіг з першого дерева і собі сів між торговцями. Була саме весна, і спілі ягоди вважалися ще великою рідкістю. Тож коли головний кухар з двома рабами почав вибирати припаси для королівського столу, він дуже зрадів, побачивши кошика з фігами.

— Ага, оце ласощі якраз для короля,— сказав він.— Скільки ти хочеш за весь кошик?

Маленький Мук не став дорожитись, і кошик перейшов до рук головного кухаря. Той звелів одному з рабів віднести фіги до палацу, а сам пішов далі між рядами. А Маленький Мук тим часом поспішив зникнути.

Король цього ранку був у гарному настрої. Він снідав з великим апетитом і при кожній страві похвалював головного кухаря за старанність і майстерність. А той лише посміювався і казав загадково:

— Стривайте, ваша величносте, це ще не все. Побачите, що далі буде. Недарма ж бо кажуть: кінець — ділу вінець.

Принцеси аж палали з цікавості і ніяк не могли відгадати, які ще ласощі приготував їм головний кухар. І коли нарешті на стіл подали таріль із спілими апетитними фігами, з усіх грудей вирвалося захоплене «ох!».

— Яка розкіш! — сказав король.— Агулі, ти заслуговуєш за це особливої нагороди.

Король був дуже жадібний до таких рідкісних ласощів, і тому взявся сам їх ділити. Принцам і принцесам він дав по дві фіги, фрейлінам, візирам та іншим придворним — по одній, а решту присунув собі і почав їсти.

— Тату,— закричала принцеса Амарза,— що з тобою сталося?

Усі придворні подивилися на короля і з жахом побачили, що в нього виросли довжелезні вуха, а ніс витягся і звис нижче підборіддя. Здивовані й перелякані, фрейліни і візири глянули одне на одного і побачили, що й вони не кращі: у кожного з них на голові й на обличчі з’явились такі самі прикраси.

— Лікаря, швидше лікаря!— закричав король, і в палаці знялася страшенна метушня. У місто побігли гінці скликати всіх лікарів, які тільки там були. Вони прийшли цілою юрбою і прописали всім пігулки та мікстури. Але ніякі ліки не допомагали — вуха й носи нізащо не хотіли вкорочуватись. Одному з принців спробували навіть відрізати вуха, але вони знову виросли.

А Маленький Мук, який переховувався весь час у потаємному місці, дізнався про те, що відбувалося в палаці, і вирішив, що пора діяти. За вторговані гроші він одразу ж купив собі одяг, який звичайно носять учені, надів його і підв’язав собі бороду з козячої вовни. Тепер його ніхто б не впізнав. Поклавши в мішечок фіг з другого дерева, Мук пішов до королівського палацу, де удав із себе приїжджого лікаря і запропонував свої послуги. Спочатку ніхто йому не повірив. Тоді Мук умовив одного з принців спробувати його ліків і дав йому одну фігу.

Принц з’їв — і відразу ж його вуха й ніс зробилися такі, які й були раніше. Тепер всі кинулися до Мука, просячи ліків. Та король випередив усіх. Він мовчки узяв карлика за руку і повів до своєї скарбниці.

— Ось тут усі мої багатства,— сказав він.— Вилікуй мене, і я нічого для тебе не пожалію.

Недалеко від порога Мук помітив свої туфлі й чарівну паличку. Він почав походжати по кімнаті, ніби милуючись скарбами, і непомітно наблизився до туфель. Не встиг король і оком змигнути, як карлик уже вскочив у туфлі й схопив паличку. Він зірвав із себе бороду, і король упізнав тоді маленького Мука, з яким так жорстоко повівся.

— Невдячний королю,— сказав Мук,— за віддану службу ти відплатив мені злом. То хай же ці довгі вуха залишаться тобі навіки на згадку про Маленького Мука.

Тоді карлик швидко крутнувся тричі на закаблуці, і не встиг король навіть рота розтулити, щоб покликати слуг, як Мук був уже далеко.

Відтоді Маленький Мук живе у нашому місці. Досвід зробив його мудрою людиною. Хоч вигляд у нього й досить кумедний, та Маленький Мук заслуговує пошану.

Отаке розповів мені мій батько. Я щиро покаявся в тому, що кривдив бідолашного маленького чоловічка, і дав обіцянку ніколи більше не чіпати його. Я розповів товаришам про дивовижні пригоди карлика, і відтоді жоден з нас уже не сміявся з нього. Ми дуже шанували його і так низько кланялись йому на вулиці, наче він був начальником міста чи головним суддею.

Запис Маленький Мук спершу з'явиться на Казкотека.