— Але треба запастися їжею на зиму, щоб потім не голодувати, — сказала кішка. — Не можна тобі, мишко, скрізь нишпорити, харчу шукати, а то ще, бува, потрапиш у пастку.

— Добра думка, — погодилась мишка.

Купили вони горщик смальцю. Але де його сховати? Думали вони, думали, а тоді кішка й каже:

— Сховаймо його в церкві. Кращого місця й не придумаєш, бо звідти його ніхто не вкраде. Поставмо горщик під вівтар і не чіпатимемо його, аж поки не буде вже чого їсти.

Як вони надумали, так і зробили, сховали горщик під вівтар у церкві. Та минуло небагато часу, як кішці захотілося смальцю. От вона й каже мишці:

— Послухай, мишко, моя сестра в перших запросила мене на хрестини. У неї народився синок, білий з рудими латками, і вона хоче, щоб я була хрещеною матір’ю. Пусти мене й побудь на господарстві сама.

— Добре, — каже мишка, — йди собі на здоров’я. А як тебе пригостять чимось смачним, то не забудь і про мене. Та й краплю винця я б залюбки покуштувала.

А насправді в кішки не було ніякої сестри в перших і ніхто її не просив на хрестини. Вона пішла простісінько до церкви, закралась під вівтар до горщика і злизала в ньому вершечок. Тоді погуляла по дахах у місті, полежала на сонечку і щоразу, коли згадувала горщик зі смальцем, задоволено погладжувала вуса. Вернулася вона додому аж увечері.

— О, нарешті ти прийшла, — сказала мишка. — Мабуть, у тебе був гарний день.

— Та нічогенький, — відповіла кішка.

— А як назвали дитину? — спитала мишка.

— Початочком, — сухо відповіла кішка.

— Початочком? — здивувалася мишка. — Яке дивне ім’я! І часто у вашому роду так називають дітей?

— Чого це воно дивне? — мовила кішка. — Ім’я як ім’я, не гірше, ніж Крихтохап, як звуть твого хрещеника.

Минуло кілька днів, і кішці знов закортіло смальцю. От вона й каже мишці:

— Зроби мені таку ласку, побудь іще раз сама на господарстві, бо мене знов запросили на хрестини. Народилася донька з білим нашийничком, то не можу ж я відмовитись.

Мишка погодилась, бо мала добре серце.

А кішка прокралася попід міськими мурами до церкви й вилизала смалець до половини.

— Найсмачніше те, чим не треба ні з ким ділитися, — сказала вона, дуже задоволена своїми походеньками.

Коли вона повернулась додому, мишка спитала її:

— І як назвали дитину?

— Серединкою, — відповіла кішка.

— Серединкою? Що ти кажеш! — здивувалася мишка. — Зроду не чула такого імені. Далебі, його й у святцях немає.

Скоро кішці знов закортіло поласувати смальцем.

— Треба мені знов іти на хрестини, — сказала вона мишці. — Цього разу народився синок, весь чорний, тільки з білими лапками. Таке трапляється раз на кілька років. Ти ж мене відпустиш?

— Я вже не знаю, що й думати про ці твої хрестини, — відповіла мишка. — Початочок! Серединка! Такі чудні імена.

— А це все тому, що ти сидиш цілими днями вдома, нікуди носа не потикаєш, от тобі й лізуть у голову всілякі химери, — сказала кішка.

Поки її не було, мишка прибрала в хаті й дала всьому лад. А ласа кішка тим часом вилизала смалець до дна.

— Аж як виїси все, тоді маєш спокій, — сказала вона сама до себе і прийшла додому аж уночі, наївшись донесхочу.

— Ну, і як назвали третю дитину? — знову спитала мишка.

— Так, що тобі, мабуть, знов не сподобається, — сказала кішка. — Спідком назвали.

— Спідком? — вигукнула мишка. — Ну, вже такого дивного імені я не тільки не чула, а й у жодній книжці не бачила. Спідок! Що воно має означати?

Вона похитала головою. Це ім’я не сходило їй з думки, поки вона й заснула.

Відтоді кішку ніхто більше не кликав на хрестини.

Та ось настала зима, і надворі вже не можна було знайти ніякої їжі. Тоді мишка згадала про їхні запаси, та й каже кішці:

— Ходім поласуємо тим смальцем, що ми сховали на зиму. Ото смачно буде!

— Авжеш, так смачно, наче ти виставила язика на мороз, — відповіла кішка.

Пішли вони до церкви. Гульк — а горщик порожній стоїть, наче в ньому й не було нічого.

— Ох, — мовила мишка, — тепер я бачу, що сталося, бачу, яка ти щира приятелька! Казала, що ходиш на хрестини, а сама все виїла: спершу вершечок, тоді серединку, тоді…

— Якщо ти ще скажеш хоч слово, — крикнула кішка, — то я й тебе з’їм!

Але те слово вже висіло в бідолашної мишки на язиці. І тільки-но вона вимовила його, як кішка скочила, схопила її і проковтнула.

Отаке буває на світі.

Запис Як кішка з мишкою приятелювали спершу з'явиться на Казкотека.

— Хазяїне, мій строк скінчився, я хочу вернутися додому, до матері. Заплатіть мені те, що я у вас заробив,

Хазяїн відповів:

— Ти служив мені вірно й чесно; яка була служба, така буде й плата.

І дав грудку золота завбільшки з Гансову голову.

Ганс вийняв з кишені хусточку, зав’язав у неї золото, завдав на плечі й рушив додому.

Ішов він отак нога за ногою, аж назустріч йому весело й хвацько їде вершник на баскому коні.

— Ох,— сказав голосно Ганс,— як же любо отак їздити! Сидить собі чоловік, наче в кріслі, не збиває ніг об каміння, черевики в нього цілісінькі, а проте їде вперед і знати нічого не знає.

Вершник почув ті слова, зупинився і гукнув:

— Агов, Гансе, чого це ти йдеш пішки?

— Бо мушу,— відповів Ганс,— треба занести додому оцю грудяку. Вона, правда, золота, але ж через неї я не можу голови підвести, не межу розігнутися, та й плечі ж як болять!

— Знаєш що,— каже вершник,— давай поміняємось. Я дам тобі коня, а ти віддай мені цю грудку.

— З дорогою душею, — відказав Ганс, — тільки знай, що вона важенна.

Вершник зіскочив з коня, взяв золото, допоміг Гансові сісти в сідло, дав йому повід, щоб міцно тримав у руках, і сказав:

— Коли захочеш їхати швидко, то цмокни язиком і гукни: «Вйо, вйо!»

Ганс був дуже радий, що сидить на коні й так легко їде вперед.

Трохи перегодом йому здалося, що він їде надто помалу, треба^ їхати швидко. Він прицмокнув язиком, гукнув: «Вйо, вйо!» — і кінь пішов учвал. Але Ганс і незчувся, як полетів шкереберть із сідла в придорожній рівчак. А кінь би втік, якби його не затримав один селянин, що йшов дорогою і гнав корову.

Ганс помалу прочумався, встав, сердитий-сердитий, і озвався до селянина:

— Ніякої тобі втіхи, коли їдеш, а надто на такій шкапі, як оця: то трусить, то скидає, недовго і в’язи скрутити. Щоб я ще коли сів на коня? Та нізащо в світі. Інша річ ваша корова. -Спокійненько собі йде, та ще й дає щодня молоко, масло, сир. Ех, чого б я тільки не дав, аби лиш мати таку корову.

— Що ж,— мовив селянин,— як вона тобі так до вподоби, то я можу поміняти корову на коня.

Ганс із великою радістю погодився. Тоді селянин скочив на коня і швидко поїхав геть.

Нога за ногою брів Ганс, поганяючи корову, а сам думав, як вигідно він помінявся. «Аби тільки мати шматок хліба, а він у мене завжди знайдеться, і їж собі масло, сир, скільки твоя воля. Захочеться пити — подоїш корову і пий молоко. Чого ж мені ще бажати?»

Він зупинився в одному заїзді та на радощах поїв геть усе, шо було в нього на обід і на вечерю, а за кілька мідяків, що мав при собі, купив півкухля пива. Тоді поволеньки почимчикував з коровою далі додому, до матері.

Що ближче до полудня, то дужче дошкуляла спека. Ганс із коровою саме йшли степом, а до найближчого затінку було ще з годину ходи.

Та ось сонце так припекло, що в Ганса від спраги аж у роті пересохло.

«Ну, цьому легко зарадити,— подумав він,— подою корову — і нап’юся молока».

Прив’язав корову до сухого дерева, а не маючи дійниці, став доїти у свою шкіряну шапку. Та хоч як він силкувався, а не надоїв і краплини. Та ще й доїв так невміло, що тільки мучив тварину. І врешті вона не стерпіла: так луснула його задньою ногою по голові, що він аж покотився і довго лежав без тями, неспроможний збагнути, куди це його занесло.

На щастя, трапився дорогою різник, що віз на візку підсвинка.

— Що тут скоїлось? — гукнув він і допоміг добрязі Гансові підвестися. Ганс розповів усе, що з ним сталося.

Різник подав йому свою баклагу й сказав:

— На ось, випий, підкріпися. Ця корова не дасть тобі молока, вона дуже стара й годиться хіба в плуг запрягати або на заріз.

— Ай-яй-яй! — зойкнув Ганс і почухав голову.— І хто б міг подумати! Воно, звісно, добре було б зарізати корову дома. Стільки м’яса! Але я не полюбляю яловичини, вона тверда. От інша річ, якби отакий підсвинок! Оце смак, то смак. А ковбаса яка!

— Слухай, Гансе,— мовив різник,— я залюбки проміняю тобі підсвинка на корову, коли тобі так подобається свинина.

— От спасибі вам за таку добрість! — сказав Ганс. Дав різникові корову, попросив його висадити підсвинка з візка, взявся за мотузку, на яку підсвинок був прив’язаний, і пішов далі, розмірковуючи про те, як йому щастить у всьому, чого він лиш забажає: навіть коли яка прикрість трапиться, то вмить усе виходить на добре.

Дорогою пристав до нього якийсь молодик, що ніс під пахвою прегарну білу гуску. Щоб скоротати час, Ганс почав розповідати, як йому щастить у всьому і як вигідно він мінявся.

Молодик розповів йому, що несе свою гуску на хрестини.

— Ось візьми,— мовив він, схопивши гуску за крила,— яка важенна, два місяці відгодовував! Як смаженої гусятинки скуштуєш, то смалець так і потече по шоках.

— Ого! — гукнув Ганс, зваживши гуску на руці.— Оце-то гуска! Але й мій підсвинок неабищо.

Тим часом молодик почав тривожно позирати на всі боки та крутити головою і нарешті сказав:

— Слухай-но, з твоїм підсвинком діло не зовсім чисте. Ось я щойно йшов через село, то чув там, що цієї ночі у старости вкрали підсвинка з хліва. Ой, боюсь я, чи це не той самий підсвинок у твоїх руках? Уже розіслано всюди людей, щоб шукати, і кепсько тобі доведеться, як тебе з ним упіймають. Добре, як відбудешся в’язницею.

Добряга Ганс дуже злякався.

— От лихо! — скрикнув він.— Поможи мені виплутатися з біди. Ти краще знаєш тутешню околицю, то візьми мою свиню і дай мені гуску.

— Воно страшненько,— відповідає молодик,— та я не хочу, щоб із моєї вини тебе спіткало нещастя.

Він узяв мотузку і хутенько звернув із підсвинком на путівець.

А добряга Ганс, здихавшись клопоту, пішов собі далі шляхом із гускою під пахвою.

— Коли поміркувати як слід,— сказав він сам собі,— то я не програв, а виграв. По-перше, буде смачна гусятина, далі — з гуски натопиться чимало смальцю, вистачить до хліба на чверть року, і, нарешті, з гарного білого пір’я мені вийде подушка, і як буде добре на ній спати! От зрадіє моя матуся!

В останньому селі, яке він проходив, на вулиці стояв точильник із своїм точилом. Колесо хурчало, а точильник приспівував:

Кручу точило, гострю ножі,
Коли свої, коли чужі!

Став Ганс і задивився. Нарешті озвався до точильника:

— Мабуть, вам добре живеться, коли ви такий веселий.

— Авжеж,— відповів той,— моє ремесло — це золоте дно. Справдешній точильник — це такий чоловік, що хоч би коли сягнув у кишеню, то завжди знайде там свіжий гріш. А де це ти купив таку прегарну гуску?

— Та я не купував її, а виміняв на підсвинка.

— А підсвинка?

— Виміняв на корову.

— А корову?

— Взяв за коня.

— А коня?

— Та була в мене грудка золота, завбільшки з мою голову, от я й віддав її за коня.

— А золото?

— Е, то був мій заробіток за сім років служби.

— І щастить же отак чоловікові, щоразу він уміє викрутитись,— сказав точильник.— Але справжнього щастя ти зазнаєш тільки тоді, коли встанеш уранці, а в тебе в кишені грошики бряжчать.

— А що для цього треба зробити? — спитав Ганс.

— Стати точильником, як я. Для цього небагато треба — лише точильний камінь, а решта саме знайдеться. В мене є один зайвий, щоправда, трохи пощерблений, але я зате й візьму за нього небагато — твою гуску. Хочеш?

— Ще й питаєш! — відповів Ганс.— Я тоді буду найщасливіший чоловік у світі. Хоч коли лапнеш за кишеню, а там є гроші, то про що ж мені ще турбуватися?

І віддав точильникові гуску, а сам узяв точильний камінь.

— На ще один,— сказав точильник, піднявши звичайний польовий камінь, що лежав біля нього,— це тобі на додачу. На ньому добре вирівнювати старі гвіздки. Бери його та добре гляди.

Ганс завдав на плечі дві каменюки й весело помандрував далі. Очі в нього аж блищали з радощів.

— Я, мабуть, у сорочці народився! — вигукнув він.— Чого тільки забажаю, все справджується, наче в казці.

Тим часом відчув він, що притомився: адже з самого ранку був на ногах. Та й голод дошкуляв, бо на радощах, коли так вигідно поміняв корову, він поїв усе, що в нього було; Отож він уже насилу плентався і щохвилини зупинявся перепочити. А ще й камені були страшенно важкі.

І йому не давала спокою думка, що добре було б звільнитися від цього тягаря. Він якось доповз до польової криниці й тут хотів відпочити, напитися свіжої водички. Але, щоб не пошкодити каменів, поклав їх не на землю, а на цямрини. Тоді нахилився до води, але якось необережно зачепив камені, і вони булькнули в криницю. Ганс, побачивши, як камені пішли на дно, схопився радий і веселий, бо ж так легко позбувся останньої мороки.

— Такого щасливця, як я,— вигукнув він,— немає більш на світі!

З легким серцем, вільний від будь-яких тягарів, рушив він у дорогу і незабаром прийшов додому, до своєї матері.

Запис Щасливий Ганс спершу з'явиться на Казкотека.

Як стало вечоріти, король зупинився і, озирнувшись на всі боки, побачив, що заблукав. І хоч як пильно шукав він дороги з лісу, та не знайшов.

Коли бачить — іде назустріч йому баба, стара-престара, аж голова в неї трясеться. То була відьма.

— Бабусенько,— звернувся король до неї,— чи не покажеш ти мені дороги, щоб вибратися з цього лісу?

— Чом ні, ваша королівська величносте,— відповіла баба,— можу, тільки з однією умовою. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не вийдете з цього лісу й помрете тут з голоду.

— А що ж це за умова? — спитав король.

— Є в мене донька,— мовила стара,— і така красуня, що й у світі кращої не знайти. Вона якраз годиться вам за дружину. Як зволите зробити її королевою, я вам покажу дорогу з лісу.

Король був такий наляканий, що погодився на ту умову. Стара повела його до своєї хижі, де біля припічка сиділа донька. Дівчина зустріла короля так, ніби давно його чекала. Король побачив, що вона таки справді дуже вродлива. А проте дівчина йому не сподобалась, і він не міг дивитися на неї без таємного жаху. Король посадив дівчину на коня, стара показала їм дорогу, і вони щасливо прибули до королівського палацу, де незабаром і справили пишне весілля.

Король був уже раз одружений, від першої дружини мав семеро дітей — шість хлопчиків і сьому дівчинку — й любив їх понад усе на світі. Отож, боячись, щоб мачуха не заподіяла їм якого лиха, він одвіз їх до відлюдного замку, схованого серед густого лісу. Замок стояв у такому потаємному місці, і шлях до нього так важко було знайти, що й сам король не втрапив би туди, якби одна чарівниця не подарувала йому клубок чарівної пряжі. Досить було кинути той клубок перед себе, як він сам розмотувався і показував дорогу.

Одначе король так часто навідувався до своїх любих діток, що королева нарешті звернула увагу на його від’їзди і зацікавилась, що ж він робить сам у лісі. Вона не пошкодувала грошей для своїх прислужників, і ті виказали їй таємницю й розповіли про клубок, що тільки й міг допровадити до лісового замку.

Відтоді вона не мала спокою, не могла собі місця знайти, поки не дошукалася, де король ховає той клубок. Тоді пошила маленькі сорочечки з білого шовку, а що від матері навчилася чаклунства, то позашивала в них чари. І коли одного разу король поїхав на лови, вона взяла ці сорочечки й пішла в ліс, а клубочок показував їй дорогу до замку. Діти, побачивши здалеку, що хтось іде, подумали, що то їхній любий татусь, зраділи й вибігли назустріч. А мачуха хутенько надягла на кожного сорочечку, і вони одразу обернулися в лебедів, знялися високо над лісом і полетіли.

Королева вернулася додому задоволена, що позбулася пасинків. Але дівчинка не вибігла з братами її зустрічати, і королева цього не знала.

Другого дня король пішов навідатись до своїх дітей, та не знайшов нікого, крім дочки.

— А де ж твої братики? — запитав він.

— Ах, любий таточку,— відповіла вона,— їх нема, вони полетіли й залишили мене саму,— і далі розповіла йому, що вона зі свого віконця бачила, як її брати полетіли над лісом лебедями, і показала йому те пір’ячко, що лебеді погубили, а вона позбирала. Зажурився король, але йому й на думку не спало, що то королева вчинила такий злочин, і, боячись, щоб не сталося такого лиха й з донькою, хотів забрати її з собою. Але дівчинка зі страху перед мачухою попросила батька, щоб ще хоч на цю ніч залишив її в лісовому замку.

Бідне дівча думало: «Недовго я тут буду, піду шукати своїх братів».

І коли настала ніч, королівна втекла і подалась просто в пущу.

Йшла вона, йшла цілу ніч і цілий день, поки здолала її втома. Коли гляне — перед нею хатинка. Вона ввійшла туди й бачить: стоять у комірчині шість ліжечок. Проте на жодне вона не посміла лягти, а залізла під одне і лягла там на тверду долівку, щоб переночувати. А коли стало заходити сонце, вона почула якийсь шурхіт і побачила, як у вікно влетіли шість лебедів. Вони посідали на землю, почали дмухати один на одного і дмухали доти, поки поздували геть усе пір’я, а їхня лебедина шкура спала з них, мов сорочка. Дівчина глянула на них, упізнала своїх братів, страшенно зраділа і вилізла з-під ліжка. Брати, побачивши її, пораділи й собі.

Але недовго тривала їхня радість.

— Тобі не можна лишатися тут,— сказали вони сестрі,— це розбійницьке кубло. Як розбійники повернуться й застануть тебе тут, то вб’ють.

— А хіба ви не зможете мене оборонити? — спитала сестричка.

— Ні ,— відповіли вони,— ми можемо щовечора скидати лебедину ШКУРУ й приймати людську подобу тільки на чверть години, а тоді знову мусимо лебедями стати.

Сестра заплакала й сказала:

— А чи не можу я вас якось розчаклувати?

— Ой, ні,— відповіли вони,— надто важко це зробити. Тобі треба цілих шість років не промовити й слова, не засміятися ні разу і за той час пошити для нас із айстр шість сорочок. А як ти зрониш хоч одне слово, то все піде намарне.

Поки брати це розповіли, минуло чверть години; вони знову перекинулися в лебедів і вилетіли у вікно.

А дівчина твердо вирішила врятувати братів, хоч би навіть довелося за це й головою накласти. Вона негайно покинула розбійницьку хатину, пішла в пущу, вилізла на дерево і там переночувала. Другого дня вранці вона вийшла з лісу, назбирала айстр, вилізла на дерево і почала шити. Говорити їй не було з ким, а сміятися вона не мала охоти. Отож вона тільки сиділа й шила. Так минуло чимало часу, і сталось, що король тієї країни поїхав на лови в ліс, і королівські ловчі натрапили на дерево, де сиділа дівчина. Вони гукнули до неї.

— Хто ти така?

Та вона нічого не відповідала.

— Спустися до нас,— мовили вони,— ми тобі нічого лихого не зробимо.

Вона тільки головою похитала.

Коли вони почали й далі допитуватися, вона кинула їм своє золоте намисто, думаючи, що вони цим задовольняться. Але вони не відчепилися від неї. Тоді вона кинула їм свій пояс, а як і це не допомогло — ще й підв’язки від панчіх, а потім поскидала все, що мала, зосталася у самій сорочці. Та мисливці й тепер не облишили дівчини, а полізли на дерево, зняли її й привели до короля. Король запитав:

— Хто ти така? Що ти робиш на дереві?

Але вона не відповіла. Він питав її всіма мовами, які тільки знав, та дівчина зоставалася німа, наче риба. Проте вона була така гарна, що зворушила його серце, і він палко її покохав.

Король угорнув дівчину в свій плащ, посадив на коня і привіз до палацу. Там звелів одягти її в розкішні шати, і її краса засяяла, як ясний день, але й тоді вона не зронила жодного слова. Король посадовив її за стіл поруч себе, і її скромність та лагідність так йому сподобалися, що він сказав:

— Одружуся тільки з нею і нікого в світі більш не хочу.

І за кілька днів по тому справді одружився з нею.

Але король мав лиху матір; вона була незадоволена цим шлюбом і зненавиділа молоду королеву. Вона сказала:

— Хто її знає, звідкіля ця дівка взялася. Хіба це королева, що й слова не вимовить? Вона не гідна бути королевою.

Минув рік, і, коли молода королева породила першу дитину, стара вночі вкрала немовлятко, намазала молодій губи кров’ю й сказала королю, що його дружина людожерка. Король не повірив матері й наказав, щоб ніхто не смів учинити ніякого зла дружині.

А королева ні на що не зважала, все сиділа та шила сорочки.

Коли вона знову народила дитя, підступна свекруха зробила те саме. Але король і цього разу не повірив материним словам, лише сказав:

— Вона така скромна й добра, що не могла цього вчинити. Якби вона могла говорити і виправдовуватись сама, то невинність її вийшла б на яв.

Та коли і втретє стара вкрала немовлятко й наговорила на королеву, що й словом не могла виправдатися, то король хоч-не-хоч мусив її віддати до суду. А судді присудили спалити її на вогні живою.

Настав день, коли мали виконати вирок, а того дня саме кінчалися шість років, протягом яких вона не сміла ні говорити, ні сміятись, бо тільки так могла врятувати своїх любих братів від злих чарів. П’ять сорочок були вже готові, лише в останньої бракувало лівого рукава.

Повели її на страту, а вона взяла сорочки на руку і, ставши вгорі на стосі дров, що їх мали ось-ось підпалити, глянула довкола себе й бачить — летять до неї шестеро лебедів. І зрозуміла, що рятунок близько, і серце її забилося з радощів.

Лебеді спустилися й сіли навколо неї, а вона швиденько накинула на них сорочки. Ту ж мить з усіх лебедів поспадала лебедина шкура, перед нею стали її брати в людській подобі, гарні, здорові. Тільки в найменшого не було лівої руки, а замість неї він мав на спині лебедине крило. Брати стали обійматися та цілуватися, а королева підійшла до короля, що стояв, мов громом уражений, і сказала:

— Любий чоловіче, тепер я можу говорити і скажу тобі всю правду.

І вона розповіла королю, як обманювала його стара мати, як вона вкрала в неї й сховала трійко дітей.

Король безтямно зрадів, коли діток привели до нього. Лиху свекруху спалили на вогні, а король і королева з шістьма її братами жили довгі роки у щасті й згоді.

Запис Шість лебедів спершу з'явиться на Казкотека.

— Ох, якби в нас була дитина!

А дитини все не було.

Та одного разу, як королева купалася в ставку, з води на берег вилізла жаба та й каже їй:

— Твоє бажання здійсниться. Не мине й року, як у тебе народиться донька.

Як сказала жаба, так і сталося. Королева народила дівчинку, таку гарну, що король не тямився з захвату і влаштував бучний бенкет. Він запросив на той бенкет не тільки родичів, приятелів і знайомих, а й чаклунок, щоб вони були прихильні до дитини.

Тих чаклунок у королівстві жило тринадцять. Але в замку було тільки дванадцять золотих тарілок, з яких вони мали їсти, тому одній чаклунці довелося залишитись удома.

Цілий день бенкетували гості, а наприкінці чаклунки обдарували дитину своїми чарами. Одна дала їй доброчесність, друга вроду, третя багатство і так далі — все, що тільки можна побажати людині. Та коли надійшла черга дванадцятої, раптом відчинилися двері й до зали вступила тринадцята чаклунка. Вона хотіла помститися за те, що її не запросили на бенкет. Навіть не привітавшись, вона гукнула на всю залу:

— Коли королівні мине п’ятнадцятий рік, вона вколеться веретеном і помре!

І, не сказавши більше ні слова, повернулася й пішла.

Всіх перелякали її слова. Тоді наперед виступила дванадцята чаклунка, яка ще не висловила дитині свого побажання. Вона не могла зняти лихого віщування тринадцятої, могла тільки трохи злагіднити його, тому сказала:

— Ні, не помре, лише западе в глибокий сон на сто років.

Король хотів уберегти від біди свою любу дитину, тому наказав спалити у своєму королівстві всі веретена.

Побажання чаклунок збувалися всі водночас, і дівчина росла така гарна, така слухняна, така лагідна й розумна, що кожному, хто її хоч раз бачив, припадала до серця.

Вийшло так, що того дня, коли дівчині минав п’ятнадцятий рік, короля й королеви не було вдома, і вона залишилася в замку сама. Вона вешталася по ньому, заходила в зали й покої, і нарешті їй заманулось піднятися на стару вежу. Вона побралась нагору вузькими крученими сходами, що довели її до невеличких дверей. У дверях стирчав іржавий ключ. Коли дівчина обернула ключа, двері розчахнулися, і вона побачила перед собою тісну комірчину. В комірчині сиділа якась стара жінка з веретеном і старанно пряла кужіль льону.

— Добрий день, матусю, — привіталася королівна. — Що ви робите?

— Пряду, — відповіла стара і кивнула їй головою.

— А що це так смішно крутиться у ваших руках? — спитала дівчина.

Вона взяла в старої веретено і спробувала сама прясти.

Та не встигла вона крутнути ним, як сповнилось віщування чаклунки — вона вкололася в палець.

А тільки-но вкололась, як відразу впала на ліжко, що стояло в комірчині, й поринула в глибокий сон.

І той сон огорнув цілий замок. Король і королева, що встигли повернутися додому і були саме в залі, запали в сон разом із усім своїм двором. Поснули коні в стайні, і собаки на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах. Навіть вогонь, що палахкотів у печі, раптом завмер і заснув. І печеня перестала кипіти, і куховар, що саме намірявся скубнути за чуба кухарчука, який зробив якусь шкоду, заснув із простягненою рукою. І вітер ущух, і на деревах коло замку більше не ворушився жоден листочок. А навкруги почав рости живопліт із шипшинових кущів, що з кожним роком вищав і нарешті затулив увесь замок. Не видно було, що там робиться всередині, живопліт затулив навіть прапор, що маяв колись на даху.

Та по королівству йшли чутки, що в замку спить глибоким сном прекрасна Шипшинка, бо саме так звали королівну.

Тому час від часу котрийсь королевич пробував подолати шипшиновий живопліт. Але нікому не вдавалось продертися крізь нього, бо колючки, немов живі руки, чіплялися за зухвальця, і він так і залишався висіти в кущах.

Минав час, і через багато років до того королівства знов заблукав якийсь королевич і почув від одного діда, що за шипшиновим живоплотом схований замок, у якому ось уже сто років спить глибоким сном прекрасна королівна на ім’я Шипшинка. А з нею сплять король і королева, і весь їхній двір. Той дід знав від свого діда, що вже багато королевичів пробували продертися крізь шипшиновий живопліт, але так і залишились висіти на його нещадних колючках.

І королевич сказав:

— Я не боюся нічого. Хочу пробратися до замку й побачити прекрасну Шипшинку.

Старий дід, що мав добре серце, почав його відраджувати, але королевич не послухався його.

А саме тоді минуло сто років і настав той день, коли Шипшинка мала прокинутись.

Підійшов королевич до шипшинового живоплоту і бачить: кущі густо вкриті чудовими квітами. І ті кущі почали самі перед ним розступатися, пропускали його вперед, а тоді сходились за ним, знов утворювали непролазний живопліт.

Так королевич добрався на подвір’я замку. Дивиться — а в стайні лежать поснулі коні, на подвір’ї сплять мисливські собаки, на даху сидять голуби і всі як один позасовували голівки під крила. Зайшов він до середини замку, а там на стінах сидять поснулі мухи, куховар у кухні й досі тримає руку так, немов хоче скубнути кухарчука, а посудниця сидить і спить над чорною куркою, яку мала патрати. В залі королевич побачив поснулих радників королівського двору, а біля трону лежали король з королевою. Він пішов далі. Скрізь було так тихо, що він чув свій власний подих.

Нарешті він піднявся на вежу й відчинив ті невеличкі двері, за якими в комірчині спала Шипшинка. Вона лежала на ліжку така гарна, що королевич як глянув на неї, то забув про все на світі. Дивився він на неї, дивився, а тоді нахиливсь і легенько поцілував її.

Тільки-но він торкнувся до Шипшинки устами, як вона розплющила очі й ласкаво глянула на нього. Вони разом зійшли до зали, а там уже прокинулись і король з королевою, і весь двір. Вони сиділи і тільки вражено поглядали одне на одне. Коні в стайні повставали й стріпувалися, собаки на подвір’ї потягалися після довгого лежання, голуби на даху повитягали з-під крил голівки, покрутили ними, тоді знялися й полетіли в поле, мухи почали лазити по стінах, вогонь у печі запалахкотів знов, печеня почала кипіти, куховар так скубнув кухарчука за чуба, що той аж крикнув з несподіванки, а посудниця заходилась патрати курку.

Невдовзі відгуляли бучне весілля королевича з Шипшинкою, і на цьому й казці кінець.

Запис Шипшинка спершу з'явиться на Казкотека.

І вирядився він до лісу. Дивиться, а там якийсь чоловік дерева з корінням вириває, наче ті соломинки. Солдат йому й каже:

— Хочеш стати мені товаришем і йти зі мною?

— Гаразд,— відповідає той чоловік,— ось тільки віднесу матері дрова.— І він узяв дерево, зв’язав ним, як перевеслом, п’ять дерев, підняв їх на плечі і поніс додому.

Коли він повернувся, солдат йому й каже:

— Ми з тобою удвох увесь світ обійдемо.

Рушили вони разом у мандри, йшли, йшли, і зустрівся їм на шляху мисливець: стояв він, приклавши рушницю до плеча, і цілився.

— Мисливцю, ти куди стріляти збираєшся? — питає його солдат.

А той йому й відповідає:

— За дві милі звідціля на гілці дуба сидить муха,— от я й хочу влупити їй у ліве око.

— О, коли так, то йди з нами,— каже солдат.— Якщо ми будемо втрьох, то весь світ обійдемо.

Мисливець погодився. Пішли вони далі утрьох. Йшли, йшли, і прийшли до семи вітряків. їхні крила швидко крутилися, а вітру не було, навіть листок на дереві ані шелесь. От солдат і каже:

— Не розумію, як крутяться оті вітряки — хоча б вітерець віяв.

Пройшли вони ще дві милі й побачили чоловіка на дереві: він притиснув пальцем одну ніздрю, а в другу дув.

— Гей, що ти там робиш? — питає солдат.

А чоловік і каже:

— Та он за дві милі звідси стоять сім вітряків, ну я й дму на них, а вони й крутяться.

— О, коли так, то йди з нами,—каже солдат.— Якщо будемо ми вчотирьох, то весь світ обійдемо.

Чоловік зліз із дерева і пішов із ними. А незабаром побачили вони ще одного чоловіка, і до кожної ноги в нього було прив’язано гирі.

Солдат і каже:

— Добрячі в тебе шпори.

— Я скороход, — відповів той, — а щоб не бігти дуже швидко, я й прив’язав оці гирі до ніг. А як зняти їх — то вже мене лови що вітра в полі.

— О, то ходімо з нами. Уп’ятьох ми весь світ обійдемо!

І пішов скороход разом з ними. Незабаром зустріли вони парубка, а в нього шапчина аж на потилиці — ледве на голові тримається. От солдат і каже до нього:

— Гарно, що й казати, гарно! Поправ шапку, а то як у того дурня.

— Неможна,— відповідає парубок.— Якщо надіти шапку як слід, то вдарить такий мороз, що птахи будуть замерзати на льоту і падати на землю.

— О, то ходімо з нами,— каже солдат.— Ушістьох ми весь світ обійдемо.

От прийшли всі шестеро до міста. А король саме оголосив про змагання. Той, хто побіжить навзаводи з його дочкою і переможе, стане її чоловіком, а хто програє, тому голову відрубають. Солдат пішов до короля та й каже:

— За мене побіжить товариш.

— Гаразд,— відповідає король.— Але якщо моя дочка його випередить, відрубають голови вам обом.

От солдат одв’язав гирі скороходові та й каже:

— Нумо, покажи, який ти прудкий

А було домовлено, що хто перший принесе воду з далекої криниці, той і буде переможцем. От взяли скороход і королівна кухлі та й побігли. Королівна ще й двох кроків не зробила, а скороход уже зник з очей. Прибіг він до криниці, набрав повен кухоль води і помчав назад. А тут, як на гріх, здолав його сон, поставив він кухоль, а сам ліг на землю й заснув. А під голови поклав собі кінський череп, щоб швидше прокинутися. А королівна в цей час не барилася. Прибігла вона до криниці і поспішила назад з водою. Побачила, що скороход лежить і спить, зраділа та й каже:

— Моя буде зверху.

Виплеснула воду з його кухля і помчала далі.

Так усе б і скінчилося, якби мисливець не спостеріг усе це з замкової башти. От він і каже:

— А все ж наша буде зверху.— Зарядив свою рушницю і вистрілив так влучно, що вибив кінський череп з-під голови скорохода, не заподіявши йому ніякої шкоди.

Прокинувся скороход, побачив, що кухоль його порожній і що королівна його випередила. Але не розгубився, кинувся знову до криниці, зачерпнув води і прибіг раніше від королівни.

— Хай йому грець,— сказав він,— оце тільки трохи й побігав!

І стало королеві прикро, а ще більше королівні, що якийсь простий солдат поведе її з дому. Але як позбутися його, а заодно і товаришів солдата? От король і каже до дочки:

— Не бійся, я вже придумав.

І звернувся він до них з такими словами:

— А зараз будемо веселитися.

І повів їх до кімнати,— підлога там була залізна, двері залізні, а на вікнах теж залізяччя. І був у тій кімнаті стіл, а на столі різні дорогі страви. Король і каже:

— Прошу! Пийте, гуляйте собі на здоров’я!

Тільки вони ввійшли, наказав король замкнути двері. Потім покликав кухаря, щоб він розпалив вогонь під кімнатою, аж поки залізо не розпечеться до червоного. Так кухар і вчинив.

А хлопці наїлися, напилися та й думають, що це їм від їжі так жарко. А коли спека стала нестерпною і захотілося їм вийти з кімнати, то побачили, що двері й вікна замкнуто.

Король захотів приготувати з нас печеню. Та це ще казала Настя, як удасться,— промовив той, на котрому була шапчина,— я нажену такого холоду, що буде, як узимку.— Він посунув свою шапчину на лоба — і вдарив такий мороз, що навіть вино у келихах позамерзало.

Минув деякий час; король сподівався, що хлопці вже загинули від спеки, і наказав одімкнути двері, щоб самому на них подивитися. Коли це бачить, а вони живі й здорові та ще й просяться вийти надвір погрітися.

Розгнівався король, почав лаяти на всі заставки кухаря та питати, чого він не виконав його наказу.

А кухар відповідає:

— Та я розклав таке багаття, що навіть чортам не снилося в пеклі.

Глянув король і побачив, що під залізною кімнатою аж палахкотить.

Отут і зрозумів король, що хлопців спекатися не легко.

І почав король знову думати та гадати. Покликав він солдата до себе та й каже:

— Хочеш, я дам тобі золота скільки завгодно, тільки відмовся від моєї дочки.

— О, я згоден, ваша величність,— відповідає той,— дайте мені золота стільки, скільки мій товариш зможе взяти.

Королю це сподобалося, але солдат каже далі:

— Тільки прийду я по золото через два тижні.

Тоді він скликав кравців з усього королівства, і мусили вони сидіти два тижні підряд і шити мішок. А коли пошили, то взяв його той дужий чоловік, що дерева з корінням вивертав, і пішов до короля. Злякався король і думає:

— Що це за силач, що тягне на плечах цілу купу полотна? Скільки ж він золота понесе?

І він звелів шістнадцятьом найдужчим людям королівства принести бочку золота. А силач укинув бочку в мішок і каже:

— Що ж ви принесли? Курям на сміх.

Тоді звелів король тягти сюди всю скарбницю. Дужий чоловік засунув її у мішок і все ж не наповнив.

— Давайте ще! — кричить він.— Побільше, а то носите крихти.

І зібрали тоді з усієї країни сім тисяч возів золота, і все воно зникло у величезному полотняному мішку, ще й чимало порожнього місця залишилося. Силач і каже:

— Ну що ж, візьму неповний мішок.

Узяв він його собі на плечі і пішов разом із своїми товаришами.

Побачив король, що одна людина забрала всі його скарби, розгнівався і наказав своїм слугам сісти на коней, наздогнати хлопців і відняти в них мішок. ї от незабаром наздоганяють хлопців вершники й кричать:

— Здавайтеся в полон, кидайте мішок з золотом на землю, а то всіх поб’ємо!

— Та що ви кажете? — сказав той, хто в ніздрю добре дути вмів.— Ач, які гарячі. А може, вітерець вас остудить?

Затиснув він одну ніздрю і дмухнув у другу, та просто на полки — і розсипалася кіннота, розлетілася в повітря над горами, над долинами на всі боки.

Один із вершників почав благати, волаючи, що він був на війні і поранений уже дев’ять разів. Тоді дмухач став дути тихіше, і верхівець щасливо спустився на землю.

— Ну, а тепер повертайся до короля,— сказав йому дмухач,— та скажи йому, нехай вишле кінноти побільше, я й ту розвію, розмету.

Почув король ці слова та й каже:

— Нехай вони йдуть геть. А то знову в халепу вскочимо.

І от принесли шестеро свої скарби додому, поділили між собою. І стали жити-поживати і горя не знати.

Запис Шестеро весь світ обійдуть спершу з'явиться на Казкотека.

Трапилося так, що невдовзі по тому в село завітав король, але ніхто не знав, що то він. І ось король почав розпитувати в людей про новини, а вони й кажуть йому:

— Цими днями в селі народився хлопчик у сорочці. А як дитина народиться в сорочці, то матиме щастя в житті. І ворожка наворожила хлопчикові, що в сімнадцять років він одружиться з королівною.

А в того короля було лихе серце. Почув він про те ворожіння й розсердився: щоб якийсь там злидар одружився з королівною! Пішов він до батьків дитини, прикинувся дуже добрим та й каже їм:

— Ви люди бідні, віддайте мені дитину на виховання.

Спершу батьки відмовлялися, але чужинець обіцяв їм великі гроші, і вони подумали собі: «Хлопчик народився щасливим, то йому біди і в чужих не буде». Тому вони врешті погодились і віддали чужинцеві дитину.

Король поклав хлопчика в коробку й повіз її з собою. А коли доїхав до глибокого місця на річці, кинув коробку у воду. «Отепер, — думає, — моя дочка врятована від небажаного жениха»;

Але коробка не потонула, а попливла, мов човник, і в неї не просякла жодна крапля води.

Так вона допливла до млина за дві милі від королівської столиці й застрягла там біля греблі. А на березі саме стояв мірошників наймит. Побачив він коробку й підтяг її гачком до берега, подумав, що знайшов великий скарб. Відкрив він коробку, а там лежить дитина, жива й здорова.

Що йому робити? Відніс він дитину своїм господарям. А в мірошника не було дітей. Побачили мірошник та його дружина хлопчика, зраділи та й кажуть:

— Це нам сам бог послав його.

Вони дбали про знайду, як про власного сина, і з нього виріс чесний, порядний хлопець.

Одного разу короля загнала негода до млина. Побачив він там хлопця та й питає мірошника, чи то його син.

— Ні, — відповів мірошник, — це знайда. Сімнадцять років тому його прибило до греблі в коробці, і наш наймит витяг його з води.

Зрозумів король, що це той Щасливець, якого він кинув у воду, та й каже мірошникові і його дружині:

— Мені треба послати листа королеві. Не могли б ви відпустити хлопця, щоб він його відніс? Я вам заплачу два золотих.

— Як ваша ласка, то хай несе, — відповіли мірошник та його дружина і звеліли хлопцеві готуватися в дорогу.

А король написав королеві ось що: «Як тільки до тебе з’явиться цей хлопець з листом, накажи його вбити й поховати. І зроби це до того, як я повернуся додому».

Хлопець узяв листа й вирушив у дорогу, але заблукав і ввечері опинився у великому лісі. Він побачив у темряві світло, пішов на нього й виблукав до якоїсь хатинки. Зайшов він у хатинку, а там біля вогню сидить стара жінка і більше нікого немає. Жінка злякалася, коли побачила його, та й питає:

— Звідки ти і куди йдеш?

— Я з млина, — відповів хлопець, — а йду до королеви, несу їй листа. Я заблукав у лісі й хотів би переночувати у вас.

— Бідолашний хлопче, — сказала жінка, — ти потрапив у хату розбійників, і як вони прийдуть додому, то вб’ють тебе.

— Я не боюся, — сказав хлопець, — що буде, те й буде. Я так стомився, що далі не подужаю йти.

Він ліг на лаву і зразу заснув.

Невдовзі прийшли розбійники й сердито запитали, що то за чужий хлопець лежить на лаві.

— Ох, та це якась невинна дитина, — відповіла стара. — Заблукав у лісі й попросився на ніч. Його послано до королеви з листом.

Розбійники взяли в хлопця з торби листа, розпечатали й побачили, що там був наказ негайно вбити посланця, як тільки він з’явиться до королеви.

Хоч які були жорстокі розбійники, а навіть їм стало шкода хлопця. Ватажок розбійників подер листа й замість нього написав другого, в якому наказував, коли хлопець з’явиться до столиці, негайно одружити його з королівною.

Проспав хлопець на лаві до ранку, а коли прокинувся, розбійники віддали йому листа й показали дорогу.

Отримала королева листа і зробила так, як там було написано: влаштувала бучне весілля й одружила королівну зі Щасливцем. А що він був гарний, ласкавий хлопець, то й королівні сподобався.

За якийсь час король повернувся до свого замку й побачив, що ворожіння справдилося і Щасливець таки одружився з його дочкою.

— Як це сталося? — спитав він. — Я ж наказував у листі зовсім інше зробити.

Тоді королева дала йому листа та й каже:

— На, сам прочитай, що в ньому написано.

Король прочитав листа й побачив, що його підмінено. Він спитав хлопця, як так сталося, чому він приніс не того листа, що був йому доручений.

— Я нічого не знаю, — відповів хлопець. — Може, його підмінили, як я спав у лісі.

Розсердився король та й каже:

— Це тобі так легко не минеться! Той, хто хоче мати за дружину мою дочку, повинен добути в пеклі три золоті волосини з голови в чорта. Якщо добудеш їх і принесеш мені, я віддам тобі свою дочку.

Король сподівався, що таким чином спекається назавжди Щасливця. Та хлопець відповів йому:

— Добре, добуду вам три волосини. Я не боюся чорта.

Він попрощався і вирушив у дорогу.

Ішов він, ішов і прийшов до великого міста. Коло міської брами стоїть сторож та й питає його:

— Що ти знаєш і якого ремесла вмієш?

— Я знаю все, — відповів Щасливець.

— То, може, скажеш нам, чому з нашого водограю на ринковому майдані, з якого завжди било вино, тепер навіть вода не тече? Ми тобі будемо дуже вдячні.

— Скажу, — відповів Щасливець. — Тільки почекайте, поки я вертатимусь назад.

Пішов він далі і прийшов до іншого міста. І знов сторож коло міської брами спитав його:

— Що ти знаєш і якого ремесла вмієш?

— Я знаю все, — відповів Щасливець.

— То, може, скажеш нам, чому дерево на майдані посеред міста, яке раніше родило золоті яблука, тепер навіть листочків не викидає?

— Скажу, — відповів Щасливець. — Тільки почекайте, поки я вертатимусь назад.

Пішов він далі і прийшов до великої річки, через яку треба було переїздити пороном. А поронник і питає його:

— Що ти знаєш і якого ремесла вмієш?

— Я знаю все, — відповів Щасливець.

— То, може, скажеш мені, чому я маю без кінця їздити туди й назад через річку і ніхто мене не змінить? Я буду тобі дуже вдячний.

— Скажу, — відповів Щасливець. — Тільки почекай, поки я вертатимусь назад.

Переїхав він через ріку і зразу знайшов війстя до пекла. Воно було чорне й закіптюжене. Чорта саме не було вдома, лише його ключниця сиділа біля вогню у великому зручному кріслі. Вигляд у неї був зовсім не лихий.

— Що тобі треба? — спитала вона Щасливця.

— Я хотів би дістати три золоті волосини з чортової голови, — відповів Щасливець. — Бо як не дістану, мені не віддадуть моєї дружини.

— Багато ти хочеш, — мовила ключниця. — Коли чорт повернеться додому і знайде тебе, буде тобі непереливки. Але мені шкода тебе, побачу, може, я допоможу тобі. — Вона обернула його в мурашку та й каже: — Сховайся в складках моєї спідниці, там тебе ніхто не зачепить.

— Це вже добре, — сказав Щасливець, — але я б хотів ще отримати відповідь на три запитання: чому з водограю, з якого завжди било вино, тепер навіть вода не тече, чому дерево, яке раніше родило золоті яблука, тепер навіть листочків не викидав і чому поронник мав без кінця їздити туди й назад через річку і його ніхто не змінить?

— Важкі запитання, — відповіла ключниця, — але сиди тихенько і слухай, що казатиме чорт, коли я висмикуватиму в нього з голови золоті волосини.

Увечері чорт повернувся додому і тільки-но зайшов до хати, як зразу помітив, що повітря нечисте.

— Я чую людський дух, — сказав він. — Десь тут людина побувала!

Він оглянув усі закутки, все перешукав, але нічого не знайшов.

Ключниця почала його лаяти:

— Тільки прибереш у хаті, якийсь лад даси, як ти все перекидаєш. Завжди тобі вчувається людський дух! Сідай краще вечеряти.

Повечеряв чорт, і його сон зморив. Він ліг біля крісла, поклав голову ключниці на коліна та й каже:

— Розчеши мене.

Тільки-но ключниця почала його чесати, як він зразу захропів і засвистів носом. Побачила ключниця, що чорт спить, знайшла золоту волосину, висмикнула її і поклала коло себе.

— Ачхи! Що ти робиш? — крикнув чорт.

— Та задрімала, тебе чешучи, і мені приснився дивний сон, — сказала ключниця. — От я й схопила тебе за чуба.

— А що тобі приснилося? — спитав чорт.

— Приснилося, що водограй на ринковому майдані, з якого завжди вино било, пересох і з нього навіть вода не тече. І чого б то?

— Еге! Де їм знати чого! — сказав чорт. — Під каменем у водограї кріт вирив нору. Коли вони її засиплять, вино битиме, як раніше.

Ключниця знов почала чесати його, і він скоро так захропів, що аж вікна задеренчали. Тоді вона висмикнула в нього з голови другу волосину.

Чорт прокинувся й сердито крикнув:

— Ой! Що ти там робиш?

— Не гнівайся, — сказала ключниця, — це я вві сні.

— Знов щось приснилося? — спитав чорт.

— Приснилося, що в якомусь королівстві росте дерево, яке раніше родило золоті яблука, а тепер навіть листочків не викине. І чого б то?

— Еге! Де їм знати чого! — сказав чорт. — Коріння того дерева гризе миша. Якщо вони вловлять її, дерево знов родитиме золоті яблука, а як миша й далі гризтиме коріння, то воно зовсім усохне. Але дай мені спокій зі своїми снами. Бо як ще раз збудиш, то дістанеш ляпаса.

Ключниця ласкаво заговорила до нього, знов почала чесати його, аж поки він заснув і захропів. Тоді вона знайшла третю золоту волосину й висмикнула її. Чорт схопився і вже хотів бити її, але вона ще раз умовила його. Та й каже:

— Хіба я винна, що мені таке погане сниться?

А чортові й цікаво, що вона знов розповість.

— Що ж тобі снилося? — питає він.

— Снився поронник, який жалівся, що має без кінця їздити туди й назад через річку й ніхто його не змінить. За що йому кара така?

— Дурний він! — сказав чорт. — Йому треба просто дати в руку стерно тому, хто прийде й попросить, щоб він перевіз його на другий бік. І тоді він звільниться.

Оскільки ключниця висмикнула вже з голови в чорта всі три золоті волосини й отримала відповідь на всі три запитання, вона дала чортові спокій, і він проспав до самого ранку.

Коли чорт знов пішов із дому, ключниця дістала зі складок спідниці Щасливця, що став мурашкою, і повернула йому людський вигляд.

— Ось тобі три золоті волосини, — сказала вона. — А чорт відповів на твої запитання, ти, мабуть, і сам чув.

— Так, — відповів Щасливець, — чув і запам’ятав.

— То тепер ти маєш усе, що хотів, і можеш собі йти своєю дорогою, — сказала стара.

Щасливець подякував їй за допомогу і пішов з пекла, радий, що йому так пощастило в усьому.

Прийшов він до річки, а поронник і каже йому:

— Ти мені обіцяв, як вертатимешся назад, дати відповідь на моє запитання.

— Спершу перевези мене, — мовив Щасливець, — а тоді я скажу тобі, як ти можеш звільнитися.

І коли вони досягли другого берега, він дав поронникові ту раду, що почув від чорта:

— Як до тебе ще хтось прийде й попросить, щоб ти перевіз його, дай йому в руки стерно.

Пішов він далі й дійшов до того міста, де було дерево, що родило колись золоті яблука. Сторож коло брами й каже йому:

— Ти мені обіцяв, як вертатимешся назад, дати відповідь на моє запитання.

І Щасливець дав йому ту пораду, що почув від чорта:

— Піймайте мишу, що гризе коріння вашого дерева. Тоді воно знов родитиме золоті яблука.

Сторож подякував йому і в нагороду дав два віслюки, навантажені золотом.

Нарешті Щасливець прийшов до міста, де пересох водограй, і сказав сторожеві те, що почув від чорта:

— У водограї під каменем кріт вирив нору. Засипте її, і з нього знов заб’є вино.

Сторож подякував йому і теж дав два віслюки, навантажені золотом.

Нарешті Щасливець прийшов додому до своєї дружини. Вона дуже зраділа, як побачила його й почула, як йому в усьому пощастило.

Щасливець віддав три золоті волосини з голови в чорта, які від нього вимагав король, а коли той побачив чотирьох віслюків, навантажених золотом, то зовсім подобрішав і сказав:

— Тепер усі умови виконані, і моя дочка належить тобі. Але скажи мені, любий зятю, де ти взяв стільки золота? Це ж величезні скарби!

— Я переїхав через річку й набрав собі його. Там ним весь берег устелений замість піску.

— І я теж можу набрати його? — спитав король, і очі його запалали жадобою.

— Скільки схочете, — відповів Щасливець. — Попросіть поронника, щоб перевіз вас на той берег, а там насипайте собі золота повні мішки.

Жадібний король квапливо зібрався в дорогу, приїхав до річки та й кличе поронника, щоб той його перевіз. Поронник підплив, узяв його на порон, а коли вони причалили до другого берега, дав йому в руки стерно, а сам зіскочив з порона. Довелося королю, на кару за його гріхи, перевозити людей через річку.

І якщо в нього ніхто не взяв стерна, він їх перевозить і досі.

Запис Чорт із трьома золотими волосинами спершу з'явиться на Казкотека.

Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка.

Одного разу мати каже до неї:

— Іди-но, доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка соку, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай,— бо ще впадеш та розіб’єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі? А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.

— Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш,— сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір’ю і пішла.

А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона

Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.

— Добридень, Червона Шапочко,— сказав вовк.

— Красно дякую, вовче, добридень і тобі.

— А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?

— До бабусі.

— А що ти несеш у фартушку?

— Пиріг і сік. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.

— А де ж твоя бабуся живе?

— Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де,— мовила Червона Шапочка.

А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.

Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже такі слова:

— Червона Шапочко, а подивись-но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!

Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: «А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся».

І вона побігла з дороги в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.

А вовк тим часом не гаявся — подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері.

— А хто там?

— Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і сік, відчини.

— Натисни клямку,— гукнула бабуся,— я слаба, нездужаю встати.

Вовк натиснув клямку, двері відчинились і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.

Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.

А Червона Шапочка все бігала за квітками. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. Дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: «Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!»

Дівчинка голосно гукнула:

— Доброго ранку!

Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, і чепець її насунувся аж на обличчя.

— Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?

— А щоб краще тебе чути!

— Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?

— Щоб тебе краще бачити!

— Ой, бабусю, а чого в тебе такі великі руки?

— Щоб краще тебе схопити!

— Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?

— Щоб краще тебе зжерти!

Тільки-но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.

Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.

А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:

«Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею».

Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко — а там лежить вовк.

— А, старий лиходію, то ось де ти! — сказав мисливець.— Давненько я тебе шукаю!

Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.

Розпоров трохи і бачить, щось там ясніє червоне — оксамитова шапочка! Розпоров ще далі—аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:

— Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!

А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся й хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.

Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому. Бабуся з’їла пиріг, випила соку, що принесла Червона Шапочка, і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: «Доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє».

А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею, і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповіла бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй «добридень», але так блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з’їв би її.

— Ну, то йди замкни добре двері,— сказала бабуся,— щоб часом він знову не прийшов.

Тільки-но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:

— Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога.

Та вони мовчать, дверей не відчиняють.

Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з’їсть.

Але бабуся здогадалася, що, в нього на думці.

А під стріхою стояв великий кам’яний кадіб. От бабуся й каже дитині:

— А вилий-но у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу.

Червона Шапочка доти носила воду, поки великий-великий кадіб став ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.

А дівчинка весело пішла додому, і дорогою більш ніхто її не зупиняв.

Запис Червона Шапочка спершу з'явиться на Казкотека.

— Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!

Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:

— Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.

Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:

— Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.

Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.

А кравчик одкраяв добрячу скибку хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:

— От дошию куртку, а тоді й поласую.

Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи,

А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.

— Мухи, мухи,— каже їм кравчик,— хто вас сюди просив? Ану летіть геть!

Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.

Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лусне по мухах. А тоді дивиться — аж сім мух убив.

— От який я дужий та хоробрий! — сказав він, сам собі дивуючись.— Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!

І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

— Та що місто,— міркував він далі,— хай знає про це весь світ!

Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить — пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.

Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить — сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.

Кравчик сміливо підходить до нього та й каже:

— Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати.

Велетень зневажливо подивився на кравчика та й каже:

— Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?

— Аякже! — відповідає кравчик і показує собі на пояс.— Ось прочитай, що я за один.

Велетень прочитав: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Він подумав, що кравчик здатен убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь в руку та як стисне — так з нього вода й потекла.

— А тепер ти спробуй,— сказав велетень.

— Оце й усе? — засміявся кравчик.— Це мені заіграшку.— Нишком він дістав з кишені^ грудку сиру та як стисне — аж сироватка потекла.

— Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? — весело питає кравчик.

Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.

— Ану,— каже,— і ти спробуй!

— Високо ти кидаєш,— похвалив кравчик,— але ж камінь усе-таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.

Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.

— Ну як? — запитав кравчик.

— Добре кидаєш,— погодився велетень,— а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.

І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:

— Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.

— Залюбки,— відповів малюк.— Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.

Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк — гілки заважають.

Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:

— Виїжджали три кравчики із воріт…

Довго ніс велетень того важкого дуба, а тоді втомився та й каже:

— Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба!

Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче і він ніс, і каже:

— Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти.

Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня.

От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки-но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:

— Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?

— Це я стрибнув через дерево,— одказує кравчик,— бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.

Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху.

Тоді велетень каже:

— Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру.

І пішли.

Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.

Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав тут і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.

Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень та як гепне по ліжку, аж проламав його. «Тепер уже,— подумав він,— я випустив юшку з цього стрибунця».

Рано-вранці зібрались велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч, веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.

А кравчик помандрував собі далі.

Ішов він, ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.

А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

— Диви,— казали вони,— який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.

Вони побігли до короля та й кажуть:

— Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.

Король зрадів.

— Ай справді,— каже,— покличте його сюди.

Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.

Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:

— Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.

Пішли вони гуртом до короля.

— Ми не хочемо служити разом з ним, — сказали вони. — Він нас переб’є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.

Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому.

Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.

Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже:

— В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможені цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і півкоролівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.

— Гаразд,— погодився кравчик.— Я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.

Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:

— Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями.

Метнувся він до лісу і роззирається довкола.

Коли бачить — два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.

Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.

А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:

— Ти чого б’єшся?

— Приснилося тобі, чи що? Я не б’юся.

Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.

— Це ж що таке? — гукнув другий.— Чого б’єшся камінцями?

— Я не б’юся,— сонно промовив перший.

Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк-так поснули.

А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.

— Це вже занадто! — скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювали один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.

Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:

— Діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.

— А вас часом не поранено? — злякано спитали вершники.

— Все гаразд,— відповів кравчик,— і волосинка не впала з голови.

Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись. Аж там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.

Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.

— Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства,— сказав кравчику,— спіймай у моїх лісах звіра-однорожця, він завдає нам великої шкоди.

— Гаразд,— відповів кравчик.— Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір-однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!

Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов у ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі.

Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.

— Стривай, стривай,— мовив кравчик,— хто спішить, той людей смішить.

Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.

— От тепер ти в моїх руках,— сказав кравчик.

Вийшов кравчик із-за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привів звіра до короля.

Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.

— Спіймай,— каже,— ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і півкоролівства.

— Залюбки спіймаю,— пообіцяв кравчик.— Це ж дитяча забавка.

На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.

Недовго й ходив кравчик по лісу, аж бачить — розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. Дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.

Отак лютий звір і впіймався.

Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.

Тепер уже король хоч-не-хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та півкоролівства.

Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.

Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:

— Хлопче, а поший-но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.

Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.

Батько заспокоїв її, а тоді й каже:

— Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги гарненько зв’яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.

Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.

— Хай спробують,— мовив кравчик.

Увечері ліг він спочивати.

Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:

— Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином. Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра-однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюсь і тих, що стоять під дверима!

Як почули слуги, то від страху їм аж у п’ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.

Отак і лишився кравчик на все життя королем.

Запис Хоробрий кравчик спершу з'явиться на Казкотека.

Якось покликав він їх до себе та й каже:

— Я вже старий і скоро помру, отож захотілося мені перед смертю подбати про вас. Грошей у мене немає, тому я залишаю в спадщину одному з вас півня, другому — косу, а третьому — кішку. Ці речі здаються на перший погляд нічого не вартими, але все залежить від того, чи зумієте ви розумно скористатися моїми дарунками. Якщо тільки ви знайдете такий край, де речі ці ще не відомі людям,— ви житимете в щасті й достатку.

Після батькової смерті старший син узяв свого півня і рушив з дому щастя-долі шукати. Але куди б він не приходив,— скрізь про півня вже знали. Підходячи до міст, він вже здалеку бачив, що півні сидять на вершечку веж. То були флюгери, вони весь час крутилися на вітрі. А по селах він чув, як кукурікають півні тут і там по дворах. Ніхто з людей не дивувався з його півника, і йому не вірилось, щоб цей півник міг коли-небудь принести йому щастя.

Та от нарешті йому пощастило: потрапив на острів, де люди ще нічого не чули про півнів і навіть не вміли як слід визначати час. Вони добре розрізняли, коли наставав ранок чи вечір, та коли хтось із них прокидався раптом серед ночі, то ніяк не міг догадатися, котра може бути година.

— Подивіться лишень,— сказав він їм,— який це чудесний птах! У нього червона, як рубін, корона на голові, а на ногах він носить шпори, як справжній лицар. Тричі на ніч у певний час він вас будитиме, а коли проспіває востаннє,— це означатиме, що скоро має сходити сонце. Якщо ж він заспіває серед білого дня, то так і знайте, що незабаром зміниться погода.

Жителям острова все це дуже сподобалось. Вони не спали всю ніч і захоплено слухали, як о другій, четвертій і шостій годині півень голосисто і дзвінко співав свою пісеньку. Вони спитали у старшого брата, чи не продається часом цей птах і скільки він за нього править.

— Та я хочу взяти за нього стільки золота, скільки зможе підняти осел,— відповів той.

— О, та це ж зовсім дешева ціна за такого птаха, — вигукнули вони всі в один голос і охоче дали йому те, що він просив.

Коли старший брат повернувся додому, брати його дуже здивувалися, що він дістав за півня так багато грошей. А другий брат сказав:

— Хочу й я пошукати собі щастя. Подивимось, може, й мені пощастить так само вигідно збути мою косу.

Довго він мандрував, і вже почав втрачати надію, бо скрізь йому назустріч попадалися селяни, і в кожного з них виблискувала на плечі така сама коса, як і в нього.

Аж ось нарешті поталанило і йому: він потрапив на такий острів, де люди ще не бачили коси. Коли в тих краях достигало жито, то на поля вивозили гармати і пострілами збивали його. Та це було дуже незручно: дехто просто промахувався, інші влучали замість стебла в колосся, зерно висипалося, і багато його пропадало, крім того, зчинявся страшенний шум.

Аж тут з’явився перед ними якийсь чоловік і став косити жито,— та так тихо й проворно, що люди тільки роти пороззявляли з подиву. Жителі острова почали просити, щоб він продав їм косу. Вони ладні були дати йому за цю чудесну річ, що б він не заправив.

— Дайте мені стільки золота, скільки може підняти кінь,— сказав середульший брат.

Тоді третій брат захотів пошукати й собі щастя-долі по світу і помандрував із дому з своєю кішкою.

Спершу й молодшому братові не щастило так само, як його братам. Скрізь, куди б він не потрапляв, зустрічалася йому сила-силенна котів.

Та зрештою і йому пощастило: одного чудесного дня він приплив на такий острів, де ще ніхто ніколи в своєму житті не бачив кота. Зате мишей там розвелася тьма-тьмуща! Вони спокійнісінько бігали по столах і лавах навіть тоді, коли господарі були вдома.

Люди голосно нарікали на лиху долю, і навіть сам король у своєму розкішному замку не знав, як врятуватися від цієї напасті. Миші пищали по всіх закутках і гризли геть усе, що тільки потрапляло їм на зуби.

І от тоді вирушила на полювання кішка. Минуло зовсім небагато часу, як вона вже очистила від мишей кілька зал.

Жителі острова почали просити короля, щоб він купив цю чудесну тварину для їхнього королівства.

Король охоче погодився вдовольнити їхнє прохання і дав третьому братові те, чого він зажадав: вони навантажили золотом мула, і третій брат повернувся додому з найбільшими скарбами.

А кішка в королівському замку стільки мишей переловила, що й не злічити.

Нарешті кішка втомилася і відчула спрагу. Тоді вона спинилася, задерла вгору мордочку та як занявчить:

— Няв, няв!

Король і всі його піддані, почувши цей дивний крик, страшенно перелякалися і кинулися з замка врозтіч — хто куди. Зібрав король своїх радників, щоб разом вирішити, що ж їм тепер робити. Довго вони думали й гадали і зрештою надумали послати до кішки гінця, який мав переказати їй, щоб вона негайно покинула замок, бо інакше вони будуть змушені вдатися до сили.

Радники сказали:

— Ми воліємо краще терпіти муки від мишей, ніж довіряти наше життя такому страховиську. До мишей ми принаймні вже звикли.

Маленький паж увійшов до замка і запитав у кішки, чи згодна вона добровільно покинути їх. Але кішці за цей час ще дужче захотілося пити, і вона озвалася так само, як і раніше:

— Няв, няв!

Пажу здалося, що вона каже: «Ні, ні!» — і він передав цю відповідь королю.

— Ну, що ж,— мовили на те королівські радники,— в такому разі ми вдамося до сили.

Навели гармати і почали стріляти по замку. Замок зайнявся полум’ям. Коли вогонь дійшов до зали, де сиділа кішка, вона спокійнісінько вистрибнула через вікно і втекла.

Та обложники перестали стріляти лише тоді, коли весь замок було зруйновано дощенту.

Запис Три щасливці спершу з'явиться на Казкотека.

– Любі діти, думав я, думав, кого посадити на королівський трон, і вирішив — той із вас буде королем, хто найледачіший.

Тоді старший сказав:

– Тату, коли так, то королівство моє, бо я такий ледачий, що як лежу і хочу спати, а мені впаде краплина дощу в око, то я й спати не буду, аби лиш не втиратися.

Другий сказав:

– Тату, королівство по праву належить мені, бо я такий ледачий, що як, буває, сиджу взимку вечірком біля вогню й гріюся, то краще п’яти попечу собі, ніж ворухну ногою, щоб відсунутись.

Третій сказав:

– Тату, королівство моє, бо я такий ледачий, що якби мене вішали і вже зашморг був на шиї, і мені б дали ножа в руки, щоб перерізати мотузку, то я б краще дозволив себе повісити, ніж ворухнув би рукою, щоб перерізати мотузку.

Як почув це батько, то сказав:

– Ти з усіх трьох найбільший ледар, отже, сину, ти й повинен стати королем.

Запис Три ледарі спершу з'явиться на Казкотека.