В Африці, на березі океану, в неглибокій і теплій лагуні Куросані, живе собі один бегемот. Живе він там самотою, але це не значить, діти, що так було завжди.

У давні-давні часи в лагуні жили акули. Це були лагідні й гостинні істоти. Отож, коли з лісу прийшли бегемоти, акули поступились їм рідною лагуною і попливли в океан. Там вони живуть і тепер. Ось чому, діти, я не вірю розповідям про підступність і жорстокість акул. Не все, що розповідають,— правда.

Ну, та годі про акул. Краще поговоримо про нашого бегемота.

Після того як усі його родичі померли, він лишився в лагуні один.

Бегемот жив там багато років, і кожен, хто приїздив до Куросані, в розташоване поблизу селище Мзімуні чи у велике місто Дар-ес-Салам, неодмінно питав:

— А де бегемот, де той кібоко, що живе самотою?

Річ у тім, що мовою суахілі «кібоко» — це і є бегемот. А що поблизу інших бегемотів не було, то так його і звали: Кібоко — себто бегемот.

ЯК ЛЮДИ ОБРАЗИЛИСЯ НА БЕГЕМОТА КІБОКО

Усе, діти, було б гаразд, якби Кібоко харчувався так само, як і акули,— рибою або їв те, що й чорні сороки, які полюбляють їздити верхи на слонах,— жуків або метеликів.

Та, на жаль, Кібоко не любив ані риби, ані жуків, ані метеликів, а щоночі полишав лагуну і йшов пастися на рисове поле й своїми коротенькими товстими ногами витоптував молоді зелені пагінці. Бегемот не знав, що люди Куросані докладають багато праці, щоб виплекати рис. Але незнання — не виправдання, як каже мудрий Марабу. Той самий Марабу, в якого лиса голова і який на кожен випадок має влучну приказку чи прислів’я.

І сталося так, що мешканці Куросані зненавиділи Кібоко. Отож, коли люди із Мзімуні чи з великого міста Дар-ес-Салама радили їм не дуже брати до серця капості Кібоко, вони відповідали:

— Кібоко витоптує не ваш рис. Ми вб’ємо Кібоко!

Ось-ось жорстокість мала взяти гору. І тоді занепокоєний Кібоко — він уже на той час дещо помітив і дещо почув — вирішив порадитися з Рибкою.

ЯК БЕГЕМОТ КІБОКО РОЗМОВЛЯВ З РИБКОЮ

Самотнє життя Кібоко дивувало морських мешканців, вони ж бо звикли триматися табунцями. Отож, коли бегемот покликав Рибку, вона охоче припливла до нього. Рибці давно кортіло хоч щось дізнатися про Кібоко та його родичів.

Вони зустрілися на тому місці, де солоні води океану змішуються з прісними водами річки, яка впадає в лагуну. Ніхто не заважав їм. І ось яка відбулася між ними розмова.

РИБКА. Не розумію, чого це всі тварини, які живуть на суші, мають вовну, а ви, бегемоти, її не маєте?

КІБОКО. Щоб відповісти на твоє запитання, треба розказати одну прадавню історію. Ти можеш вірити чи не вірити, але колись, ще до того як з’явилася людина із своїми човнами й будинками, бегемоти мали густу, гарну вовну. І жили вони не у воді, як тепер, а на суходолі. Слон, у якого вовна була ріденька і, можна сказати, зовсім непомітна, дуже заздрив бегемотам. Він змовився з Кроликом…

РИБКА. Це такий звір з довгими вухами?

КІБОКО. …І з довгим брехливим язиком. Отже, Кролик і Слон надумали звести бегемотів із світу. Кролик запросив їх на прогулянку до гарячого озера. І коли вони спокійнісінько походжали піщаним берегом та милувалися своєю густою вовною, прибіг Слон і поспихав їх усіх у воду.

РИБКА. Але ж вони не загинули!

КІБОКО. Так, бегемоти вибралися на берег, але вовна у них геть вилізла. Їм стало дуже соромно, і відтоді вони весь час живуть у воді, а на берег виходять тільки вночі, щоб попастися.

РИБКА. Якось один бегемот перекинув човна з рибалкою. Рибалка хотів упіймати мене на гачок. Я в боргу перед твоїми родичами.

КІБОКО. Ну от і допоможи мені порадою. Люди хочуть напасти на мене, бо я ночами їм їхній рис. Вони хочуть вбити мене. Що робити?

РИБКА. Не знаю, що й сказати. Я б могла порадити тобі не чіпати рису. Але ж я сама добре знаю, що таке голод. Моя думка: наберися терпцю і почекай, що буде.

Так сказала Рибка і, махнувши хвостом, зникла у солоній океанській воді, а бегемот Кібоко поплив прісною водою до своєї лагуни.

ДО КУРОСАНІ ПРИХОДЯТЬ ДІТИ

Бегемот повернувся до лагуни і побачив, що на її берегах мигтять білі сорочки і кофтинки, зелені спіднички й сині штанці школярів. Тут і там стояли сірі намети. Школярі з Дар-ес-Салама споруджували табір. І сталося так, що тільки-но вони напнули намети, як прибіг чоловік і сказав:

— Бегемотові Кібоко загрожує небезпека!

Чоловік розповів про рис, і тоді один хлопчик запропонував:

— Поставимо між водою і рисовим полем тин, і бегемот не зможе пройти до свого поля.

Усі школярі сказали:

— Поставимо тин!

Вони взялися до роботи і працювали цілий день. А коли тин було зведено, школярі вишикувалися в колону й пішли до табору, співаючи пісню:

Звірі савани в країні Танзанії —
Це велике багатство для всього світу.
Ми повинні зберегти звірів Танзанії.
Друзі тварин — приклад для всіх.

Школярі співали, а бегемот Кібоко сидів у воді, виткнувши вуха й ніздрі. Він тихенько дихав і слухав. Кібоко не знав, що весь цей галас зчинився через нього.

Ось чому, коли настала ніч, він, як завжди, виліз на берег, обминув огорожу й донесхочу напасся на рисовому полі. Рис був такий смачний, що задоволений Кібоко навіть потанцював на лану.

МІКУМІ

Вранці,— а це, діти, сталось саме вранці,— одна дівчинка прокинулася в таборі раніше за всіх і побігла на рисове поле подивитись, чи все там гаразд. Повернувшись, вона загукала:

— Вам гарно спалося?

— Авжеж гарно,— відповіли їй школярі.

— То біжіть погляньте на поле!

Всі побігли і зойкнули.

— Я знаю, що треба зробити,— сказала дівчинка.— Треба викопати яму, заманити в неї бегемота, зв’язати й відвезти до Мікумі.

І всі погодилися з дівчинкою, бо в заповіднику Мікумі є ставок бегемотів. Там добре ведеться не тільки бегемотам, але й слонам, левам, ба навіть лисому марабу і лихій слинявій гієні…

Тут, діти, моя розповідь наближається до кінця, бо яму вже викопано і всі діти, і всі рибалки та селяни Куросані чекають, коли до цієї пастки попаде Кібоко.

Невідомо, коли саме попаде він до пастки, але кажуть, що бегемоти неодмінно опиняються в ямі одного з п’яти-десяти днів, відколи яму вирили, прикрили зверху гілками та притрусили травою.

І тоді настане час переїзду. І всі мешканці Куросані зберуться попрощатися з Кібоко, бо хоч він і топтав рисові поля, але загалом був лагідний і нікому не чинив лиха. А люди із Мзімуні й великого міста Дар-ес-Салама вийдуть на дорогу, щоб і собі попрощатися з бегемотом. Вони стоятимуть обіч дороги і, коли під’їде машина з Кібоко, заведуть пісню. Це буде пісня із добре відомими всім словами:

Де ж цей бегемот?
Кібоко! Кібоко!

Але й старі слова гарні, якщо вони доречні.

Це буде свято, бо тоді можна буде сказати: «Люди врятували старого Кібоко. В Танзанії ще одна тварина у безпеці».

І всі будуть пишатися, бо ж пишатися можна не тільки великими перемогами свого народу у війні, а й його маленькими добрими ділами.

Запис Бегемот Кібоко спершу з'явиться на Казкотека.