Прийшов він до Нка близько шостої години ранку і сказав:

– Зроби мене несхожим на інших звірів, щоб я змінився вже сьогодні до п’ятої години дня.

Нка підскочив з піщаної мілині, на якій сидів, і крикнув:

– Забирайся геть!

Кенгуру був сірим, пухнастим і дуже пихатим. Потанцювавши на кам’яній скелі в самій середині Австралії, він пішов до більш могутнього бога Нкінгу.

Прийшов він до Нкінгу о восьмій годині ранку і сказав:

– Зроби мене несхожим на інших звірів і влаштуй так, щоб сьогодні ж до п’ятої години дня я прославився.

Нкінг вискочив зі свого барлогу під терном і крикнув:

– Забирайся геть!

Кенгуру був сірим, пухнастим і дуже пихатим. Потанцювавши на піщаній рівнині в самій середині Австралії, він пішов до самого могутнього бога Нконг.

Прийшов він до Нконг о десятій годині і сказав:

– Зроби мене несхожим на інших звірів, щоб я прославився і весь світ заговорив про мене до п’ятої години дня.

Нконг вискочив з маленького соляного озера, в якому купався, і крикнув:

– Гаразд!

Нконг покликав Дінго, жовтого пса Дінго, вічно голодного і брудного, і, вказуючи на кенгуру, сказав:

– Дінго! Прокинься, Дінго! Бачиш ти цього танцюриста? Він хоче прославитися, щоб про нього заговорив весь світ. Якщо він так ганяється за славою, то поганяй його!

Дінго, жовтий пес Дінго, підскочив і запитав:

– Кого? Цього кролика?

Дінго, жовтий пес Дінго, вічно голодний, скриплячи зубами, побіг за кенгуру, який утікав від нього щодуху.

Тут, милі мої, закінчується перша частина казки!

Кенгуру втікав через пустелю, біг по горах і долах, по полях і лісах, по колючках і купинах, біг, поки у нього не заболіли передні ноги.

Що поробиш!

За ним біг Дінго, жовтий пес Дінго, вічно голодний і скреготів зубами. Він не наздоганяв кенгуру і не відставав від нього, а все біг і біг.

Що поробиш!

Кенгуру, старий кенгуру, все біг і біг. Біг він під деревами, біг серед чагарників, біг по високій траві і по низькій траві, біг через тропіки Рака і Козерога, поки у нього не заболіли задні ноги.

Що поробиш!

Дінго, жовтий пес Дінго, як і раніше гнався за ним і ще сильніше скреготав зубами. Він не наздоганяв кенгуру, але і не відставав від нього, поки вони разом не підбігли до річки Вольгонг.

На річці не було ні моста, ні порома, і кенгуру не знав, як йому перебратися на другий берег. Він присів на задні лапи і став стрибати.

Що поробиш!

Стрибав він по камінню, стрибав він по піску, стрибав він по усіх пустелях Середньої Австралії, стрибав, як стрибають кенгуру.

Спочатку він стрибнув на один метр, потім – на три метра, потім – на п’ять метрів. Ноги його зміцніли і видовжилися. Йому ніколи було відпочити, ніколи було щось перекусити, хоча він цього дуже потребував.

Дінго, жовтий пес Дінго, розлютившись від голоду, гнався за ним як скажений і не міг надивуватися, чому старий кенгуру раптом застрибав.

А він стрибав, як коник, як гумовий м’ячик.

Що поробиш!

Він підібгав передні лапи і стрибав на одних задніх. Щоб не втратити рівноваги, він витягнув хвіст і все стрибав і стрибав по рівнині.

Що поробиш!

Дінго, втомлений пес Дінго, все більш і більш голодний і розлючений, біг, не розуміючи, коли ж кенгуру зупиниться.

В цей час Нконг вийшов зі свого соляного озера і сказав:

– Уже п’ята година.

Дінго, бідний пес Дінго, вічно голодний і брудний, сів, висунув язика і завив.

Сів також і кенгуру, старий кенгуру, розправив хвіст і вигукнув:

– Слава Богу, що це скінчилося!

Тоді Нконг, завжди надзвичайно важний, сказав йому:

– Чому ж ти не дякуєш жовтому псу Дінго? Чому ти досі не висловив йому подяки за все, що він для тебе зробив?

Кенгуру, змучений старий кенгуру, відповів:

– Я не розумію, за що. Він прогнав мене з тих місць, де я провів дитинство, він не дав мені поїсти, нарешті, він спотворив мої ноги.

Нконг заперечив:

– Якщо не помиляюся, ти просив мене зробити тебе несхожим на інших звірів, щоб всі заговорили про тебе. Це сталося, і зараз рівно п’ята година.

– Так, – сказав кенгуру, – краще б я не просив тебе. Я думав, що ти напустиш якісь чари, а ти просто посміявся наді мною.

– Посміявся! – крикнув Нконг з води, куди він знову вліз. – А ну, повтори ще раз! Я покличу Дінго і змушу його гнатися за тобою до тих пір, поки ти не залишишся зовсім без задніх ніг.

– Ні ні! – сказав кенгуру. – Прошу вибачення. Ноги все-таки – ноги, і без них не можна обійтися. Я хотів тільки пояснити, що з ранку нічого не їв і в животі у мене зовсім порожньо.

– І я теж, – вставив Дінго, жовтий пес Дінго. – Я зробив його несхожим на інших звірів і за це хотів би що-небудь отримати на чай.

Нконг відповів їм зі своєї соляної ванни:

– Завтра прийдете зі своїми проханнями, а тепер я буду купатися.

Старий кенгуру і жовтий пес Дінго залишилися один проти одного в самій середині Австралії, і кожен з них повторював:

– Це ти у всьому винен!

Запис Пригода старого кенгуру спершу з'явиться на Казкотека.

Другого дня, рівно ополудні, хтось постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою найстаршу сестру!

То був Сонце-король.

Почув це Янко, покликав свою найстаршу сестру й питає:

— Ти заміж, бува, не хочеш?

— Хочу,— відповіла сестра.

— Ну, тоді йди! — мовив Янко, узяв сестру й подав у вікно Сонцю-королю; той посадив її в сонячну карету й повіз до себе додому.

Коли настав вечір, хтось знову постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою середульшу сестру!

То був Вітер-король. Почув це Янко, покликав свою середульшу сестру і питає:

— Ти заміж, бува, не хочеш?

— Хочу,— відповіла сестра.

— Ну, тоді йди,— мовив Янко, узяв сестру й подав у вікно Вітрові-королю; той здійнявся разом з нею мало не під самі хмари й відніс до себе додому.

Вночі знов хтось постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою найменшу сестру!

То був Місяць-король.

Янко покликав свою найменшу сестру і, вже ні про що не питаючи, подав її у вікно Місяцеві-королю; той узяв принцесу за руку й по срібному мосту повів до себе додому.

Незабаром повернулися батьки, і Янко вийшов їм назустріч сам, без сестер. Король і королева запитали, де ж це сестри.

— А я їх усіх трьох заміж повіддавав,— відповів Янко.

— Ой лишенько,— забідкались король з королевою,— за кого ж ти їх повіддавав?

— Найстаршу — за Сонце-короля, середульшу — за Вітракороля, а найменшу — за Місяця-короля.

— Ну, коли ти повіддавав їх за таких королів, тоді все гаразд,— усміхнувся батько, задоволений синовим вчинком, а королева сумно зітхнула, бо їй було дуже прикро, що вона не справила дочкам весілля.

Трохи перегодя Янко каже батькові:

— Піду я, тату, своїх сестер провідати, подивлюся, де вони, як їм там живеться. До того ж, мені хочеться і світу трохи побачити.

— Ну що ж, іди і нехай тобі щастить,— сказав батько.

Мати теж не затримувала його, коли почула, що він хоче сестер провідати.

І вирушив наш Янко в дорогу: довго ходив він пустелями та густими лісами, аж поки нарешті вийшов у чисте поле, все вистелене людськими кістками.

«Що за нечиста сила так тут походила?» — подумав Янко, підійшовши до побоїща й піднявши людський череп.

— Нас порубала дужа панна, прекрасна Уляна,— мовив череп.

— І за що ж вона вас порубала?

— А за те, що наш король хотів здобути її силою, але не зміг. За це вона і всіх нас, і короля порубала.

Поклав Янко в траву череп і пішов далі. Приходить на друге поле — і бачить те саме, що й на першому: все воно вистелене людськими кістками.

Підняв він один із черепів і питає:

— Хто ж це вас усіх тут порубав?

— Дужа панна, прекрасна Уляна. А порубала вона нас за те, що наш король хотів силою її здобути, але не зміг,— відповів череп.

Поклав Янко і другого черепа в траву і пішов далі. Приходить на третє поле, а воно все мертвими тілами вкрите.

— Ой, хто ж це вас, люди добрі, повбивав? — вигукнув Янко, нахилившись до мертвого воїна.

— Порубала нас дужа панна, прекрасна Уляна,— відповів той.— А вчинила вона так через те, що наш король хотів силою здобути її, але не зміг.

— А де живе ця прекрасна Уляна? — запитав Янко.

— За он тією долиною, в мармуровому замку.

Пішов Янко далі, а коли долина, в якій лежало порубане військо, лишилася позаду, раптом побачив перед собою прекрасний мармуровий замок.

Увійшов він до замку, але ніде не зустрів ні душі. Дивиться — а на стіні меч висить, б’ється в піхвах, хоче вискочити.

— Ну, коли тобі не виситься на стіні, ходи до мене,— сказав Янко.

Узяв він цього важкого меча, махнув ним над головою, потім почепив собі на пояс, а на його місце повісив свій меч.

Тільки-но він устиг вкласти новий меч у піхви, як до зали раптом увійшла прекрасна Уляна. Вклонилися вони одне одному, і прекрасна Уляна питає:

— Чого ти сюди прийшов?

— Я прийшов з тобою битися,— відповів Янко.

— Невже ти й справді такий сміливий, що наважуєшся стати зі мною на двобій?

— Атож, сміливий,— відповів Янко і показав на свій меч.

— Ну, коли ти такий сміливий, то давай поміряємося силою! — вигукнула дужа панна й, підбігши до стіни, вихопила із піхов меч, навіть не помітивши, що його підмінили.

Янко теж витяг меча і, коли панна кинулась на нього, він тільки махнув ним і вибив зброю їй з руки. Меч відлетів далеко від стіни.

— Ну, тепер я вже бачу, що ти сильніший, ніж я,— сказала прекрасна Уляна.— Залишайся в мене, будемо жити разом.

Янко негайно пристав на це, бо дуже йому прекрасна Уляна сподобалась.

Взяла Уляна Янка за руку і провела через дванадцять покоїв, кожен з яких був гарніший за попередній, а потім пригостила найкращими наїдками й напитками.

Так прожили вони кілька днів у щасті й радості, і Янко зовсім забув, що пішов із дому провідати своїх сестер, забув геть про все біля прекрасної Уляни. І ось одного дня вона йому каже:

— Милий мій Янку, доведеться мені на якийсь час покинути тебе, але я постараюсь якнайшвидше назад вернутись. Ось тобі ключ від дванадцяти покоїв, розважайся, як умієш, і тільки тринадцятого покою не відчиняй, бо і тебе, і мене спіткає велике лихо.

Сказавши це, прекрасна Уляна покинула Янка і поїхала з замку.

Залишився Янко в замку сам, як тіло без душі. Смутний і похмурий, ходив він із покою до покою день, ходив другий, а на третій день йому все набридло. І раптом він згадав про тринадцятий покій: «Цікаво, що там може бути?»

Не довго думаючи, узяв він ключ і відімкнув двері тринадцятого покою. Дивиться — а там сидить вогняний змій, трьома обручами до стіни прикутий.

— Що ти тут робиш? — запитав його Янко.

— Хіба не бачиш, що я прикутий?

— А хто тебе тут прикував?

— Я все розкажу тобі, тільки зглянься наді мною й принеси спершу глек вина з останньої бочки; мене мучить страшенна спрага,— попросив змій.

Пішов добрий Янко до пивниці й приніс йому глек вина. Тільки-но змій випив вино, з нього спав один обруч.

— Дарую тобі одне життя,— сказав він Янкові й попросив принести ще один глек вина.

Янко приніс, і, коли змій випив другий глек, із нього спав другий обруч.

— Дарую тобі два життя,— сказав змій.— А тепер принеси мені ще один глек вина, і я все тобі розкажу.

Якби Янко був знав, що станеться після цього, він нізащо не приніс би змієві вина, але він навіть гадки не мав, що йому може загрожувати якась небезпека, і приніс третій глек вина.

Коли змій утретє випив вина, з нього спав і третій обруч. Тієї ж миті розчинилися двері — й до покою увійшла прекрасна Уляна. Змій несамовито зареготав, схопив Уляну і, поки Янко отямився, сів із нею на крилатого коня, який прибіг із стайні на його посвист, і щез із замку.

Янко аж почорнів із журби. Трохи не плачучи, картаючи себе за те, що так легковажно дав змієві ошукати себе, він покинув замок і подався до свого зятя, Сонця-короля, сподіваючись довідатися в нього щось про прекрасну наречену.

Довго йшов він, аж поки нарешті прийшов до Сонця-короля. Прийшов, а того немає вдома. Королева, Янкова сестра, зустріла його з великою радістю і зразу ж почала розпитувати про батька-матір, і, поки вони так любо собі гомоніли, додому повернулося Сонце.

— Що це я чую? Здається, тут людським духом пахне. Кого ти тут ховаєш? — запитало воно.

— Та це ж мій братик,— відповіла сестра.

— Ну, якщо це твій братик, то для мене він зять,— сказав Сонце-король і радо привітався з Янком; сестра подала їм на стіл смачну вечерю, й, вечеряючи, Янко запитав зятя, чи не чув він, бува, що-небудь про прекрасну Уляну.

Сонце-король не чув про неї нічого, але сказав, що, можливо, другий брат, Місяць-король, щось про неї знає, тож нехай він піде до нього.

Янко, не гаючись, заквапився до другого зятя, Місяця-короля, хоч сестра й просила його ще трохи погостювати в неї.

Прийшов він до Місяця-короля, а той саме на небо виходити збирається. Та коли побачив зятя, трохи затримався, щоб привітатися з ним. Сестра кинулась обнімати його, не дає й слова мовити; але зрештою він усе ж таки відповів на всі її запитання і, обернувшись до зятя, поцікавився, чи не знає той, де шукати його прекрасну Уляну.

— Ні, я й справді ніде не бачив її, але, мабуть, брат Вітер знає, де вона, бо він у кожний куток залітає. Ходімо зі мною, може, ти ще застанеш його вдома.

Янко похапцем перекусив і разом із зятем подався в дорогу.

Ідуть вони, йдуть і раптом зустрічають Вітра-короля, який саме повертався додому трохи перепочити. Всі троє привіталися, Місяць-король далі собі по небу покотив, а Янко почав зятеві Вітру про своє горе розказувати й питати, чи не знає той чого-небудь про прекрасну Уляну.

— Звичайно, знаю,— відповів Вітер-король.— Вогняний змій тримає її у своєму Вогняному дворі, тяжко працювати примушує, в окропі прати приневолює. Я кожен день дмухаю їй на цю воду, щоб хоч трохи остудити.

Янко подякував зятеві й запитав, як до Вогняного двору дістатися.

— Ходи до мене додому, трохи відпочинеш, підкріпишся з дороги, а потім я дам тобі доброго коня, який миттю тебе туди віднесе,— сказав йому Вітер-король.

Пішов Янко з зятем, побачився з третьою сестрою, порадів з її щастя, трохи погостював, а тоді сів на коня, якого дав йому зять, і, подякувавши їм обом та довірившись коневі, помчав уперед.

Не встиг Янко й зогледітись, як кінь приніс його до змієвого двору, дивиться, а прекрасна Уляна стоїть над коритом і пере в окропі білизну.

Скрикнув Янко від радості, скочив з коня, підхопив прекрасну Уляну і, знову стрибнувши в сідло, помчав з нею геть від Вогняного двору.

Але що він міг удіяти, коли зміїв крилатий кінь був бистріший за вітер!

А змій саме відпочивав після ситного обіду. Раптом чує — ірже його крилатий кінь і б’є копитом об землю.

— Чого тобі? — гримнув на нього змій.— Чи сіно твоє не таке, як золото, а вода — не як вино?

— І сіно моє — як золото, і вода — як вино, але красуня Уляна утекла від тебе! — відповів кінь.

Підхопився враз змій, наче ним із пращі вистрелили, але крилатий кінь заспокоїв його:

— Годинку поспи, годинку люльку покури, ми все одно їх наздоженемо!

Змій заспокоївся, годинку спав, годинку люльку курив, а потім сів на крилатого коня, кінь здійнявся з ним у повітря, і вони миттю наздогнали Янка.

Відібрав змій у нього прекрасну Уляну й каже:

— Я міг би тебе розірвати на шматки, але я подарував тобі життя за те, що ти допоміг мені з неволі визволитися. Та якщо ти ще раз з’явишся у моєму дворі, вдруге я тебе вже не помилую.

Поки Янко встиг йому щось відповісти, він разом з Уляною зник з очей.

Повернувся Янко до зятів і став поради просити.

— Дорогий мій зятю,— мовив Вітер-король,— якщо ти хочеш у змія відібрати прекрасну Уляну, то мусиш дістати ще прудкішого коня, ніж у змія, інакше всі твої зусилля будуть марні.

— Ох,— зітхнув Янко,— де ж мені взяти такого коня? Мабуть, зміїв кінь найпрудкіший у світі!

— Зовсім ні,— відповів Вітер-король,— у злої відьми-чаклунки, яка живе за морем, є кінь ще прудкіший.

— А чи можна його дістати? — вигукнув Янко.

— Звичайно, можна, тільки треба піти до тієї відьми, найнятися до неї на службу і виконувати все, що вона від тебе вимагатиме. Нелегко доведеться тобі в неї, бо багатьох славних хлопців вона вже занапастила.

— Занапастила чи ні, а я все ж таки наймуся,— рішуче сказав Янко.

Побачили зяті, що Янко твердо стоїть на своєму, й дали йому кожен по маленькій паличці: Сонце-король дав йому золоту, Місяць-король — срібну, а Вітер-король — порожнисту всередині.

— Коли тобі потрібна буде наша допомога,— сказали вони,— увіткни паличку в землю, й один із нас відразу ж з’явиться до тебе.

Янко подякував їм і хотів негайно вирушити в дорогу, але Вітер-король затримав його:

— Дорогий зятю, пішки туди не дійдеш і за рік; а за цей час прекрасна Уляна без тебе зовсім пропаде. Сідай мені на крила, і я миттю тебе туди віднесу!

Янко з радістю погодився, і Вітер-король незабаром переніс його через гори-доли, через моря і опустив неподалік од відьминого двору. Стара відьма саме стояла на подвір’ї, коли Янко відчинив ворота.

— Що тобі тут треба? — вигукнула вона.

— Я прийшов до вас найнятись на роботу,— відповів Янко.

— На роботу? А ти коней пасти вмієш? — запитала стара, змірявши його з голови до п’ят лютим поглядом.

— Чого ж не вміти, звичайно, вмію,— відказав Янко.

— Ну, коли вмієш, то залишайся, пастимеш трьох гарних скакунів. Якщо напасеш їх, то за три дні одержиш у винагороду все, що тільки забажаєш. Але якщо вони від тебе втечуть, то позбудешся голови,— сказала відьма.

Янко не злякавсь і залишився.

Другого дня вранці відьма вивела у двір трьох гарних коней. Це були її дочки. Янко погнав їх на пасовище. Іде собі слідом за кіньми й думає: «Не така це вже й тяжка робота — трьох коней напасти». Та тільки-но він пригнав коней на луг, як вони раптом перекинулися в голубів і фрррр! — усі троє здійнялися в повітря!

«Ну й коні ж у цієї відьми, щоб їх чортяка вхопив!» — подумки вилаявся Янко, сумно дивлячись на голубів, які кружляли вже аж під хмарами. Раптом він згадав про своїх зятів і мерщій увіткнув у землю порожнисту паличку; тієї ж миті до нього прилетів Вітер-король.

— Чого ти мене кликав, Янку?

— Та хай їй грець, тій бабі! Звеліла мені пасти коней, я пригнав їх на пашу, а вони враз перекинулися голубами, і он глянь, аж куди залетіли!

— Зараз я тобі поверну їх на землю,— сказав Вітер-король і, простягши Янкові вуздечки, додав: — Тільки-но вони сядуть на луг, накинь на них вуздечки — й вони знову стануть кіньми. Після цього ти спокійно зможеш відвести їх додому.

Сказав і зник. А за хвилину знялася страшна буря, почав вітер голубів шарпати на всі боки, а потім підхопив їх і кинув униз, Янкові до ніг. Той швидко накинув на них вуздечки. Голуби тієї ж миті знов стали кіньми й не відходили вже від нього ні на крок. А коли настав час додому повертатися, Янко привів їх за вуздечки аж у двір і передав відьмі; вуздечки він, звичайно, познімав і залишив собі. Здивувалася відьма, що Янко зумів привести коней додому, але не сказала ні слова.

Другого дня вранці вона знов вивела у двір трьох коней і звеліла йому їх гнати на пасовисько.

— Гляди ж мені, щоб вони нікуди не втекли, а то позбудешся голови,— нагадала чаклунка.

Погнав Янко коней на луг, пильнуючи за кожним їхнім кроком. Але тільки-но вони прийшли на пасовисько, як тут же розбіглися хто куди, перекинулися у качок і полетіли на озеро. Янко, не гаючи ні хвилини, увіткнув у землю срібну паличку, й перед ним миттю з’явився Місяць-король.

— Чого ти мене кликав, Янку? — запитав він.

— А щоб її грім побив, ту бабу! — вигукнув Янко.— Наказала вона мені коней пасти, а коли я привів їх на пасовище, поглянь, що з ними зробилося! — І показав на озеро.

— Не журись, я тобі їх зараз виведу на сушу,— відповів Місяць-король.

Він пішов до озера, опустив у нього білу хустинку, і вона увібрала в себе всю воду. Качки опинилися на суші, і Янко, підбігши, накинув на них вуздечки. Тієї ж миті вони обернулися знов на коней і вже не відходили від Янка ні на крок. Янко увечері повернувся з ними додому. .Цього разу відьма здивувалася ще дужче, коли побачила, що він знов усіх трьох коней у двір привів, але не сказала ні слова, дала Янкові повечеряти, вдаючи, ніби цілком задоволена ним.

Третього дня вранці стара знову вивела у двір коней і звеліла Янкові гнати їх пасти. І погнав їх Янко на пасовище, нетерпеливо чекаючи, що ж воно буде сьогодні. Не встигли коні на луг прийти, як відразу ж обернулися на високі й могутні сосни. Янко не став довго думати, а ввіткнув у землю золоту паличку, і тієї ж миті біля нього опинився Сонце-король.

— Чого ти мене кликав, Янку? — запитав він.

— Та от звеліла мені відьма, хай їй всячина, коней пасти, а вони, тільки-но я їх сюди привів, перекинулися раптом у сосни. Поглянь, які вони високі та могутні, що мені з ними робити?

— Не журися, зараз я тобі допоможу,— сказав Сонц-екороль.— А коли повернешся до відьми, вона тебе запитає, що ти бажаєш одержати за свою службу. То ти не проси нічого іншого, а тільки того коня, що на смітнику лежить.

Сказавши це, Сонце-король кинув на сосни пекуче проміння, що з них аж обгоріла глиця посипалася і почала лускати кора. Не витримавши такої спеки, сосни знов обернулися на коней. Янко мерщій накинув на них вуздечки і повів додому.

Відьма аж засичала від люті. Проте не подала і знаку, мовивши:

— Ти добре попрацював, і я хочу тобі за це віддячити. Кажи, чого ти бажаєш?

— Дайте мені он того худого коня, що на смітнику лежить.

— Ну й дурень же ти! Нащо тобі ця коростява шкапа? Та на її попону кури сім років гидили. Краще я дам тобі гарного коня з золотою збруєю!

— Ні, з мене вистачить і того, що лежить на смітнику. Дайте мені цю шкапу, і більше я від вас нічого не хотітиму,— відповів Янко.

— Ну що ж, бери, але, перш ніж поїхати звідси, тобі доведеться ще трьох кобил подоїти,— сказала відьма і люто блимнула на Янка.

— А чого ж, можна й подоїти, не така це вже й велика робота,— відповів він.

Відьма усміхнулася й привела із смітника коня. А ця худа шкапа Янкові й каже:

— Янку, Янку, молодий принце, я бачу, ти хлопець тямущий, якщо мене вибрав. Коли ти подоїш кобил, відьма звелить тобі в їхньому молоці скупатися, так ти спершу мене гукни, без мене в купіль не лізь.

Не минуло й хвилини, як відьма вивела у двір трьох кобил, поставила біля великого кадоба й звеліла Янкові подоїти їх, а молоко вилити в кадіб. Янко виконав її наказ. Тоді відьма загадала йому в цьому молоці викупатися.

— Ну що ж, купатися, то й купатися, тільки нехай моя шкапа поруч постоїть — я хочу після купелі відразу ж на неї сісти,— попросив Янко.

— Гаразд, клич її! — погодилась відьма й значуще усміхнулася.

— Гей, конику мій із смітника, ходи до мене! — покликав Янко свого коня, і той, спотикаючись, немовби ноги його зовсім не тримали, наблизився до Янка і став біля кадоба. Тількино Янко стрибнув у кадіб, як молоко відразу ж заклекотіло й почало кипіти. Не виліз би Янко з нього живий, коли б не кінь. Нахилив кінь свою голову до кадоба і вмить утягнув у себе весь жар. Молоко захолонуло, і Янко, гарно викупавшись, став іще вродливіший, ніж був.

Відьма гадала, що Янко звариться в молоці, а коли побачила, що він виходить із купелі ще вродливіший, ніж був, то завмерла з подиву.

«Якщо Янко такий гарний вийшов із купелі, то я теж викупаюся, стану красунею і візьму Янка собі за чоловіка»,— вирішила вона і мерщій плигнула в молоко.

Але кінь тієї ж миті опустив голову в кадіб і весь жар, який перед цим втяг у себе, випустив назад у молоко. Молоко заклекотіло, закипіло, і відьма в ньому зварилася, а Янко, швидко стрибнувши на коня, помчав із двору.

Коли вони під’їхали до потоку, кінь раптом зупинився і каже Янкові:

— Злізь і як слід вимий мене.

Янко негайно зіскочив з коня й заходився мити його в потоці, скинувши перед цим попону, на яку сім років гидили кури. Коли кінь вийшов із потоку, Янко аж скрикнув від радості, такий з нього був гарний скакун: шерсть виблискувала, як золото, а коли він стріпнув гривою, то довкола його голови аж наче ясні блискавиці засяяли. Не кінь, а красень, до того ж крилатий.

— А тепер випери ще попону! — звелів Янкові кінь.

Янко намочив у потоці попону, а коли витяг її, то побачив,

що вся вона із парчі, та ще й оздоблена коштовними самоцвітами.

— Ну, а тепер сідай на мене і міцно тримайся за гриву! — сказав крилатий кінь, коли Янко накинув на нього попону.

Янко з радістю стрибнув на крилатого коня, кінь відштовхнувся від землі, аж іскри сипонули з-під копит, і здійнявся угору, швидше од вітру полетів до Вогняного двору.

А там прекрасна Уляна прала в окропі білизну, і вітерець час від часу дмухав, щоб хоч трохи остудити його. Раптом Уляна побачила, що на подвір’я опускається крилатий кінь, а на ньому сидить Янко.

— Ходи, моя красуне, я визволю тебе. Тепер ця потвора вже не наздожене нас,— сказав Янко, коли крилатий кінь опустився на землю.

Але Уляна все ще вагалася.

— Ой, ні, змій нас знов наздожене й розірве тебе на шматки; тікай, любий мій, поки він не почув, що ти тут, а мене залиш.

Та Янко, не слухаючи її, скочив з коня, обняв свою Уляну, посадив до себе в сідло, і тієї ж миті вони зникли з двору.

Раптом зміїв кінь заіржав, та так гучно, що аж луна прокотилась подвір’ям, і так стукнув копитом, що під ним аж земля загула.

— Чого тобі, коню мій? — закричав змій.— Чи сіно твоє не таке, як золото, чи вода — не як вино?

— І сіно моє — як золото, і вода — як вино, тільки прекрасну Уляну Янко-принц украв,— відповів крилатий кінь.

— Ет, не біда, я ще годинку посплю, годинку люльку покурю, ми їх однаково здоженемо! — вигукнув вогняний змій.

— Ні, не доведеться тобі більше ні спати, ні люльку курити! Ми не здоженемо, бо їх несе на собі мій менший брат, а він ще прудкіший, ніж я! — відповів крилатий кінь.

Підхопився тоді змій, сів на крилатого коня й кинувся наздоганяти втікачів, яких уже й слід прохолов. Зміїв кінь зібрав усю свою силу і, наче вітер, полетів за братом. Летить, летить і вже бачить його, от-от наздожене. Змій аж кипить із люті, раз по раз підострожує коня, щоб він летів ще швидше, і думає про те, яку ж то він страшну смерть заподіє Янкові і прекрасній Уляні. Але раптом менший брат кричить старшому:

— Не женися брат за братом, кінь за конем! Скинь із себе цю потвору і ходи з нами!

Почув це старший брат, труснув собою, і змій полетів сторч головою в безодню. Красуня Уляна пересіла на вільного коня, і коні-брати понесли закоханих просто до замку Янкового батька.

Старий король уже давно звелів на знак жалоби увесь замок чорним сукном обтягти. Він і королева не сподівалися більше побачити свого сина живим. І раптом їхній Янко разом із прекрасною нареченою на крилатих конях до замку під’їжджають!

У всьому королівстві настала неймовірна радість. Чорне сукно із замку негайно зірвали, а натомість обтягли його червоним, справили бучне весілля, а потім старий король посадив на трон Янка, і той зажив із своєю Уляною у щасті й злагоді.

Запис Сонце, Місяць, Вітер і прекрасна Уляна спершу з'явиться на Казкотека.

Зібрав він свої речі й пішов. Дорогою йому зустрілися Розум і Мудрість. І відтоді, кажуть люди, хлопець став такий мудрий, такий розумний, неначеб усі школи на світі закінчив. За що б він не брався, все в нього виходило на славу.

Добувся Радош до міста. Раптом бачить, на одній з вулиць — ювелірна майстерня, а в ній працює багато підмайстрів. Їхня робота йому дуже сподобалась, і вирішив він, що не шукатиме ніякої служби, а вивчиться на золотаря. Ні хвилини не вагаючись, зайшов до майстерні й попросив, щоб майстер узяв його до себе в науку.

— Гаразд, я візьму тебе,— каже майстер,— але для учня ти вже трохи застарий, поки вивчишся, тобі буде під тридцять. Згоден на таку умову?

— Згоден,— відказує Радош.— От тільки грошей у мене нема ні шеляга, щоб заплатити вам за науку. Але ви будете мною задоволені, я до роботи не лінивий.

— Що ж, залишайся,— мовив майстер і показав парубкові місце, куди покласти речі й де він спатиме.

Радош відразу ж узявся до діла. Інші підмайстри спершу сміялися з його незграбності, але незабаром перестали, бо в Радоша все, за що б він не взявся, виходило до ладу, й те, чого інші вчилися протягом кількох років, він долав за лічені дні. А коли минуло два тижні, хлопець робив уже такі гарні персні, сережки й браслети, що на них любо було глянути.

— Не знаю, що й думати про Радоша,— сказав майстер своїй дружині,— або цей хлопець ще раніше вивчився нашого ремесла, або він народився під щасливою зіркою.

— Ні, цього не може бути, щоб він тебе обдурив, Радош — парубок правдивий,— заступилася майстриха за учня, який і їй припав до вподоби.

А через місяць Радош закінчив науку, сам став майстром, і хазяїн його дуже любив.

Якось пішли вони прогулятися містом. А місто це було велике, королівська столиця. Раптом бачать: на брамі палацу людський череп висить. Радош запитав у майстра, що це означає, і майстер почав йому розповідати:

— У нашого короля є дочка, писаної вроди. Але з дванадцяти років вона не говорить, і ніхто не знає, чи це хвороба, чи просто, може, примха така. Скільки в неї вже побувало і лікарів, і всяких учених мужів, проте жоден так і не зміг вернути їй мову. Вона читає, їздить верхи, гуляє, до роботи здібна, але весь час мовчить. Три роки тому в палаці з’явилася мудра віщунка і сказала королю, що принцеса Лібена зачарована і що ці чари матимуть над нею владу доти, доки не з’явиться юнак, який змусить її заговорити. Король пообіцяв, що тому, хто поверне його дочці дар мови, він оддасть її за дружину, байдуже, чи це буде чоловік значний, чи простий. Багато люду побувало вже в королівському палаці й усіляко набридало принцесі, але ніхто не зарадив біді. Король на всіх страшенно розлютився, а принцеса — ще більше: вона заховалася в своїх покоях і не хотіла з них навіть виходити.

І тоді король віддав наказ: той, хто прийде до нього в палац і заявить, що хоче принцесу вилікувати, але не зуміє зробити цього за три дні, поплатиться життям.

Охочих ризикувати своєю головою довго не було. Та от одного дня до замку приїхав молодий, дуже гарний на вроду панич. Король дозволив йому спробувати вилікувати принцесу. Кажуть, три дні стояв він навколішках перед Лібеною і благав, щоб вона промовила до нього бодай словечко, але дівчина й не ворухнулася. А на четвертий день паничеві стяли голову й для остороги іншим настромили на шпичак брами. Відтоді охочих лікувати принцесу наче язиком злизало.

Радоша це дуже здивувало. А ще йому стало жаль нещасної принцеси…

Якось до майстерні прийшов королівський придворний і замовив для принцеси оздоби. Вони мали бути найгарнішими в світі і з найкоштовнішого каменю. Майстер пообіцяв, але коли придворний пішов, почухав потилицю, не знаючи, як вийти із становища і кому довірити цю роботу.

— Чого ви, майстре, такі засмучені? — спитав його Радош.

І тоді майстер розповів йому про свій клопіт.

— Не журіться,— сказав хлопець,— я візьмуся за цю роботу і сподіваюся, що король буде мною задоволений.

— А ти певен, Радоше, що впораєшся з роботою, за яку я й сам не наважуюсь братися? Як я можу дати тобі стільки золота й самоцвітів? А раптом ти все зіпсуєш?

— Добре, тоді дайте мені щось для проби, і якщо це вам сподобається, я працюватиму далі.

Майстер погодився, дав йому золота й самоцвітів, і Радош негайно взявся до роботи.

Як же здивувався старий золотар, коли хлопець приніс йому готовий перстень. На таке в майстерні ще ніхто ні разу не спромігся. Зрадів майстер, дав Радошеві золота й самоцвітів і звелів виготовити решту замовлених речей. Радош працював не покладаючи рук, а коли замовлення було готове, зробив із срібла скриньку і, склавши туди всі оздоби, відніс майстрові.

Глянув майстер на коштовності, обняв Радоша і сказав:

— Відсьогодні ти справжній майстер, парубче, і я більше тобі не хазяїн, бо ти перевершив у майстерності навіть мене.

Це була робота неабиякого хисту. І важко було навіть сказати, що Радошеві вдалося краще — королівська діадема чи тоненький ланцюжок, коштовні сережки чи браслети.

— Як мені тобі за це віддячити, парубче? — спитав майстер, не тямлячи себе від радості.

— Нічого мені од вас не треба, дозвольте тільки, щоб я сам відніс це королю.

Майстер охоче погодився, і Радош пішов до королівського замку. Тільки-но він доповів, що приніс замовлені коштовності для принцеси, його відразу ж пропустили до короля. Низько вклонився Радош королю і простяг срібну скриньку. Король підняв кришку, й обличчя його засяяло. Якусь хвилину він замилувано дивився на коштовності, а тоді привітно запитав:

— Скажи мені, парубче, чиїх це рук робота?

— Моїх, ваша королівська величність! — відповів Радош.

— О, тоді ти прекрасний майстер! Яку милість я можу тобі виявити? Проси,— сказав король, трохи не плачучи з радості.

— Найласкавіший королю! Я чув, що кожному, хто хоче спробувати повернути дар мови принцесі, дозволяють пройти до неї в покої. Я теж хотів би спробувати щастя, отож прошу вашу королівську милість, щоб мене пропустили до вашої доньки.

— Ти, звісно, можеш піти до неї й спробувати її вилікувати, але мені буде дуже прикро, якщо в тебе нічого не вийде, адже ти добре знаєш, що тебе потім чекає.

— Знаю, найласкавіший королю, і я мужньо прийму смерть, якщо не зможу вилікувати принцесу.

Тоді король покликав придворного, звелів відвести Радоша до покою принцеси й залишити там, але подав йому таємний знак підслухувати під дверима, що хлопець робитиме.

Придворний повів Радоша через незліченні покої, і нарешті вони опинилися в залі, де було наче в раю: квіти, дерева, шпалери, золото, срібло, килими — всього удосталь. І все це було залите м’яким сонячним світлом, яке падало крізь візерунчасті вікна й кидало мережані тіні на білу мармурову підлогу. Залу розділяли навпіл важкі завіси. Придворний легенько розсунув їх і рукою подав Радошеві знак, щоб заходив.

Це була маленька кімнатка, так затишно й так гарно умебльована, що в кожного, хто сюди заходив, аж на серці світліло. Та найбільшою її оздобою була принцеса Лібена. Вона сиділа біля вікна й гаптувала золотом. На її чарівному личку не здригнувся жоден м’яз, коли увійшов Радош. Дівчина й не глянула в його бік — здавалось, вона була така ж безживна, як той портрет, що в золотій рамці висів на стіні й зображав її малою дитиною. Радош уклонився принцесі, потім став перед її портретом і промовив:

— Дай мені, прекрасний портрете, відповідь на нелегке запитання, на яке в цьому замку ніхто не може відповісти. Скульптор вирізьбив діву, кравець пошив на неї сукню, а балакун дав їй мову. Кому тепер належить ця діва?

— А кому б вона мала належати, як не балакуну, котрий дав їй мову? — відповіла принцеса й знову мовчки схилилася над шитвом.

Радош уклонився і вийшов із світлиці. Але заздрісний придворний доповів королю, що принцеса не відповіла хлопцеві ні слова. Отож Радош мусив лишитися в замку ще на один день.

Майстер не знав, що й думати, коли слуга приніс йому гроші за оздоби і переказав, що підмайстер повернеться тільки післязавтра.

Другого дня Радоша знов привели до принцесиного покою, і, як і напередодні, він став перед портретом.

— Прекрасний портрете, дай мені відповідь на нелегке запитання, на яке в цьому замку ніхто не може відповісти. Скульптор вирізьбив діву, кравець пошив на неї сукню, балакун дав їй мову, і тепер кожен із них, хоче взяти її собі. Скажи: кому вона належить? — запитав він.

— Я ж тобі ще вчора сказала, що вона належить балакунові,— знову відповіла принцеса.

Придворний, який усе те чув під дверима, не хотів, щоб Радош став королем, і знову збрехав своєму володареві, що принцеса не промовила й слова. Радоша ще на день затримали в замку. Але цього разу король сам вирішив піти підслухати під дверима.

Радош увійшов до світлиці й знову звернувся до портрета:

— Прекрасний портрете, дай мені відповідь на нелегке запитання, на яке в цьому замку ніхто не може відповісти. Скульптор вирізьбив діву, кравець пошив на неї сукню, а балакун дав їй мову. Кому вона тепер належить?

— Я вже двічі відповіла тобі, що балакунові. Хіба тобі цього мало? — сказала Лібена і встала з-за столика.

Тієї ж миті до світлиці вбіг король і, ридаючи, обняв доньку. А потім узяв Радоша за руку і сказав:

— О юначе, ти повернув мені щастя батька, повернув усі радощі життя, стань моїм сином і королем! Я визнаю, що ти мудріший за інших.

— Найласкавіший мій володарю,— відповів Радош,— як я можу стати королем, коли я низького роду й не знаю, як поводитися в королівському дворі, а прекрасна принцеса навряд чи забажає, щоб я став її чоловіком?

— Своєю мудрістю ти визволив мене від злих чарів, і я нікого іншого не хочу за чоловіка, тільки тебе,— сказала Лібена й подала Радошеві руку.

По місту миттю рознеслася радісна звістка, що принцеса заговорила і що вилікував її простий підмайстер золотаря. Старий майстер поспішив до замку, аби на власні очі пересвідчитися, чи це правда, і, коли Радош із радістю відрекомендував його королю як свого доброго вчителя, старий подякував долі, що вона послала йому такого учня.

Невдовзі в замку справили весілля. Принцеса пишалася в коштовностях, які своїми руками зробив її наречений.

Радош правив державою мудро, як жоден із його попередників, і народ щодня молив за нього Бога. Лібена народила йому кількох синів, і кожен замолоду навчався якогось ремесла, й ніхто з них не одержав жодного титулу без заслуги. А от чи й їм зустрілися в житті Мудрість і Розум, нам невідомо, отож говорити про це не будемо.

Запис Мудрий золотар спершу з'явиться на Казкотека.

— Славетні майстри! Я звелів покликати вас для того, аби кожен намалював мій портрет. Але я не хочу, щоб ви прикрашали мене. Мені швидше сподобається, коли на портреті я буду навіть гірший, ніж у житті.

— Навіщо тобі, наш ласкавий володарю, додавати краси? Ми будемо раді, якщо наш пензель зобразить тебе таким, який ти є насправді,— відповіли художники і з запалом узялися до роботи.

Невдовзі в парадній залі було виставлено кілька портретів короля, і він разом зі своїми радниками прийшов їх оглянути, щоб вибрати серед них найкращий і послати принцесі.

— Я гадаю, ласкавий володарю,— мовив один із придворних,— що ви набагато вродливіші, ніж вас зображено на цих портретах. Жоден з них, здається мені, не відтворює краси вашої величності.

— А я й не хочу, аби схожість була цілковита. Думаю, принцеса не розчарується, коли виявиться, що в житті я гарніший, ніж на портреті.

Сказавши це, король вибрав той портрет, який подобався йому найменше, звелів узяти його в золоту, оздоблену коштовним камінням раму і послав своїх найзначніших придворних з великим почтом та дарунками до батька прекрасної принцеси просити її руки.

Немає слів, щоб описати, з яким нетерпінням чекав король, поки вони повернуться. Але обличчя в посланців були такі засмучені, що Мирослав зрозумів — утішних новин чекати від них марно.

— Ласкавий наш володарю! — мовили посланці, ставши перед очі свого короля.— Нам завдано нечуваної образи, і ми боїмося навіть казати це вашій милості.

— Кажіть усе, як є, нічого не приховуйте.

— Король люб’язно й гостинно прийняв нас, і весь двір зрадів, що ваша королівська величність хоче взяти за дружину принцесу Красомилу. Другого дня ми пішли вклонитися принцесі; нікому ніколи не було ще дозволено торкнутися її руки, отож і ми могли тільки поцілувати край її одежі. Гордовито глянула вона на портрет вашої величності і, повернувши його назад, мовила: «Король, зображений тут, не достойний навіть зав’язувати шнурки на моїх черевиках». Гаряча хвиля гніву залила нас, але старий король попросив, щоб ми нічого не казали вашій величності, мовляв, він і сам не раз терпить образи від своєї вередливої дочки, але сподівається, що все якось уладнається і принцеса зрештою дасть згоду на шлюб. Та нам здалося, що така гордячка недостойна вас, і ми воліли покинути палац.

— Ви вчинили мудро, і я вашою поведінкою цілком задоволений. А про все інше я подбаю сам,— відповів король, почервонівши від гніву.

Він довго думав, що тепер робити, і нарешті зметикував, як йому повестися далі. Він покликав свого давнього вірного радника й тільки йому одному довірив те, що задумав. Радник його намір схвалив.

Другого дня в замку загуло, мов у вулику,— це король ладнався в дорогу; керувати країною він доручив своїм радникам, а замок — управителеві. На третій день король поїхав. На кордоні своїх володінь він одіслав назад дружину з усім спорядженням і, взявши з собою одежі та грошей, сам-один пішов далі.

Був гарний весняний день, і принцеса Красомила сиділа в саду. Безперечно, вона була гарна, як богиня Лада[1], а серце її було, мов та штучна троянда без запаху. І все ж таки в глибині її душі панували хороші почуття, бо вона часто плакала над нещастям бідарів і подавала їм щедру милостиню; проте близько підійти до неї не смів жоден жебрак, щоб ненароком не торкнутися її своєю брудною рукою.

Багато вельмож пробувало домогтися її руки, але вона всіма нехтувала. Її мрії витали на орлиних крилах і прагнули злетіти аж до самого сонця. Старий король часто докоряв їй і погрожував, що доля покарає її за надмірну пиху. Але вона йому на це відповідала: «Мій жених має переважити всіх красою, розумом і шляхетністю, інакше я ніколи не погоджуся стати його дружиною».

І ось одного разу, коли принцеса гуляла в саду, до неї підходить батько й каже:

— Дочко моя, я взяв на службу юнака і призначив його старшим садівником. Але мені здається, що він надто вчений для цього: він однаково добре тямить у садівництві, у грамоті й музиці; я просто-таки здивувався його освіченості й з радістю взяв його до свого двору. Такого вченого мужа в нас ще не було. Що ти на це скажеш?

— Я нічого не можу сказати, бо я його ще не бачила. Але гадаю, що ви, тату, вчинили правильно: така людина при дворі — скарб. Якщо він і справді обізнаний з музикою, як ви кажете, до того ж шляхетно вихований, то міг би навчити мене гри на арфі; я досі не можу забути мого покійного вчителя. Пришліть до мене цього чужинця.

Король радо погодився, а принцеса пішла до своїх літніх апартаментів, куди незабаром увійшов Мирослав.

— Мій вам низький уклін, ласкава пані. Чекаю ваших наказів,— мовив він і, схиливши голову до її ніг, поцілував край дорогої одежі; при цьому він подивився на неї так поштиво, що горда принцеса зашарілася й зупинила свій погляд на троянді, яку щойно зірвала в саду.

— Як вас звати? — запитала вона привітним голосом.

— Мирослав,— відповів юнак.

— Батько сказав мені, Мирославе, що ви розумієтесь на музиці, а я давно вже шукаю вчителя, який навчив би мене грати на арфі. Я була б вам вельми вдячна, якби ви зайняли місце мого покійного учителя.

— Якщо моїх скромних знань вистачить для того, щоб я зміг зайняти це місце, то я вважатиму себе безмежно щасливим.

— Про все інше з вами поговорить король,— відповіла принцеса й легким жестом руки дала чужинцеві зрозуміти, що він може йти.

Довго ще стояла Красомила, не знаючи, що з нею діється: в голові бриніли якісь ніжні голоси, немов чарівні звуки музики, а на серці стало тепло, наче в арештанта, коли після довгої темної ночі йому вперше усміхнеться сонце і кожен куточок його душі виповниться золотим світлом. Раптом почулися чиїсь кроки, і Красомила отямилась від своїх думок. Це ввійшов король.

— Ну що,— запитав він,— ти взяла Мирослава за вчителя?

— Так, я йому це запропонувала, але коли розпочати урок, ще не вирішила.

— Коли хочеш. Що ж до мене, то його ім’я нагадало мені про короля Мирослава, і я щодень потерпаю, що він не подарує заподіяної йому образи й оголосить мені війну. Ох, дочко, дочко, ти зробила велику помилку.

— Не картайте мене, тату! Я була б глибоко нещасна, якби погодилася стати дружиною того короля, отож не шкодую, що відмовила йому.

Король замислився і пішов, нахмуривши брови.

Другого дня почалися уроки.

Мирослав виявився прекрасним учителем, Красомила — старанною ученицею, і льодяна кора, якою пиха вкривала її серце, з кожним днем танула дедалі більше. Її служниці часто шепотілися: «Що це сталося з нашою принцесою? Жодна людина не сміла раніше торкнутися її руки, а тепер, коли цей Мирослав на прощання цілує кінчики її пальців, вона нітрохи не гнівається».

Любов перемогла горду принцесу. Вже чимало часу минуло відтоді, як король узяв Мирослава до свого двору; всі його любили, але найбільше Красомила, хоч іноді вона й намагалася приховати це від самої себе. Вона щоранку приходила в сад, гордовито віталася із садівником і сідала на лавочці або в запашній альтанці, яку для неї Мирослав звелів збудувати за одну ніч. Вона не могла не подякувати йому за цей вияв уваги. З кількох слів зав’язувалася розмова: принцесі було про що його запитати й що розказати. Що ж до навчання, то справа тут стояла так: іноді, коли на неї находив поганий настрій, слуга змушений був відсилати вчителя, мовляв, у принцеси сьогодні немає бажання вчитися. Та за хвилину настрій її мінявся, і слуга знов мусив бігти кликати Мирослава. Часто-густо, щоб розвіяти його зажуру, вона давала йому поцілувати свою руку, а такої честі з її боку не удостоювалися навіть найшляхетніші пани.

Якось надвечір принцеса сиділа біля відчиненого вікна, грала на арфі і співала; поруч неї сидів Мирослав і не спускав очей з її обличчя, залитого промінням призахідного сонця. Раптом вона замовкла й простягла арфу вчителеві.

— Якщо ваша величність дозволить, я заспіваю вам тепер свою пісню,— сказав Мирослав, і Красомила на знак згоди кивнула головою.

Він заспівав. Ох, що то був за спів! Красомилі то здавалося, що вона чує передзвін срібних дзвіночків, то що до неї долинає спів солов’я. Сонце сіло за високу гору; останній його промінь зазирнув у вікно й за одну мить розтопив кригу, яка досі так міцно сковувала серце гордої принцеси. Тихо схилила вона свою голову Мирославу на груди, і гаряча сльоза впала йому на руки.

Та Мирослав, мовби не помічаючи цього, сказав:

— Це була моя прощальна пісня, ласкава королівно! Завтра я мушу покинути вашу країну.

— Що ти говориш, Мирославе? Ти не смієш мене покинути, ні, не смієш! — тремтячим голосом вигукнула Красомила і схопила Мирослава за руку.

В цю мить відчинилися двері, й до кімнати зайшов старий король.

— Так ось кого ти полюбила? — холодно запитав він схвильовану дочку.

— Так, тату, я люблю його,— відповіла Красомила й гордо випросталася.

— А чи знаєш ти, що йому бракує однієї з тих чеснот, які ти хотіла бачити в свого майбутнього чоловіка?

— Так, я знаю, що Мирослав не знатного роду, але все одно люблю його і любила б навіть тоді, якби він був іще нижчого походження.

— Гаразд. Нехай тоді він негайно стане твоїм чоловіком, але більше ти в моєму замку не залишишся й на хвилину. Я не бажаю, щоб ти й далі накликала ганьбу на мою сиву голову.

— О ласкавий королю! — озвався нарешті Мирослав і схилився перед королем на одне коліно.— Я не можу дозволити, щоб принцеса була через мене нещасна. Я піду звідси, і хай усе буде забуто.

Та король і слухати нічого не хотів. Незабаром він привів свого духівника, і Красомила, горда принцеса, стала дружиною «вбогого» Мирослава. І от по якомусь часі вона вже стояла в простенькому одязі за ворітьми замку, гірко прощаючись у думці з батьком, який так жорстоко повівся з нею і вигнав з дому, ніби бідну наймичку. Та невдовзі вона підбадьорилася, взяла чоловіка за руку і сіла з ним на воза, який довіз їх аж до самого кордону королівства. Далі вони пішли вже пішки.

— Люба моя дружинонько,— звернувся Мирослав до Красомили,— що ж ми тепер будемо робити? Хоч у мене в місті є брат, який живе при королівському дворі й допоможе мені влаштуватися на службу, але до того часу нам усе одно навряд чи вдасться уникнути нужди.

— Та трохи грошей у нас іще є, а потім я наймуся до людей і постараюсь полегшити твої турботи,— втішала Красомила чоловіка, хоч у самої на серці було неспокійно.

У найближчому містечку Мирослав знову найняв воза, щоб дружина, яка не звикла ходити пішки, не натомила своїх ніг.

Приїхавши до столиці королівства, Мирослав підшукав невеличку кімнатку, і вони з Красомилою поселилися там. Щоб хоч якось прохарчуватися, молодята продавали се, те із своєї одежини, аж поки черга дійшла й до одного-єдиного персня, що був у Красомили на пальці.

— А тепер,— сказав на другий день Мирослав,— я піду шукати тобі роботу, а собі службу.

Він пішов, а ополудні повернувся з маленьким клуночком. Розв’язав його, вийняв м’яке полотно і трохи фруктів.

— Поглянь, серденько, я приніс тобі роботу, за яку добре заплатять, якщо ти зумієш її виконати; а ось ці фрукти мені дав мій брат. Ох, люба моя дружинонько, як я міг тебе, королівську дочку, приректи на таке животіння! Ти звикла купатися в розкошах, а тепер мусиш тяжко працювати і терпіти нужду.

— Навіщо ти себе так картаєш? — відповіла Красомила, і очі її усміхнулися.— Адже я сама цього хотіла. Твоя любов буде мені за все винагородою.

Вона з радістю взяла м’яке, тонке полотно, з запалом заходилася шити. Шила старанно, не знаючи спочинку ні вдень ні вночі, і залишала роботу тільки тоді, коли треба було приготувати чоловікові щось поїсти.

Нарешті роботу було закінчено, Красомила наділа на голову простий біленький чепчик і пішла з Мирославом, щоб здати роботу замовникові. Вони зупинилися біля великого гарного будинку, і слуга повів Красомилу через низку розкішних покоїв аж до найдальшої кімнати. Серце її стислося від страху, коли служниця почала оглядати роботу і, до чогось прискіпавшись, хотіла заплатити менше обіцяного. Щоки в Красомили палали, і сльози вже от-от ладні були бризнути з очей, коли раптом відчинилися двері й до кімнати увійшла поважна дама. Вона запитала в служниці, про що суперечка, і, глянувши на роботу, звеліла заплатити швачці все, що належить. Красомила з вдячністю вклонилася їй і заквапилася геть із багатого дому. Мирославові вона не сказала ні слова про те, як із нею тут повелися, але подумала, що, мабуть, і її служниці так само кривдили убогих швачок та інших робітниць.

Днів десь за два Мирослав знову запропонував їй роботу, тільки вже служницею в однієї шляхетної дами, яка обіцяла добре заплатити. Красомила зраділа, пов’язала голову хусткою і пішла на службу. Пані оглянула її з голови до п’ят, а тоді запитала, що вона вміє робити, і, коли Красомила відповіла, звеліла їй зостатися на два дні для випробування.

Ох, які то були тяжкі дні! Тепер Красомила побачила, як важко доводиться служницям у вередливих шляхетних паній, як зневажливо ті з ними поводяться. Як на неї кричали і як її лаяли, якщо бодай один волосок вибивався в пані із зачіски або де-небудь морщилася, облягаючи стан, сукня! Не змогла Красомила цього всього витримати й через два дні повернулася додому.

— Знаєш, які в нас новини, жіночко? — сказав Мирослав через кілька днів, прийшовши додому з ясним від радості обличчям.— Наш король привіз собі молоду дружину, і завтра в замку відбудеться великий бенкет, на якому він покаже її своїм підданим. Кажуть, король хоче найняти багато куховарок і кухарів, і всі вони за цей день одержать по кілька дукатів. Ти ж у мене непогана куховарка. Роботи, я думаю, там буде небагато, то чи не пішла б ти в замок куховарити?

— Звичайно, піду. Адже стільки грошей за один день заробити в іншому місці не так легко,— відповіла Красомила.

Рано-вранці вона одяглася, пов’язала голову хусткою і пішла з чоловіком до королівського палацу.

— Я тим часом теж спробую пошукати собі якусь роботу, а ввечері зайду по тебе,— сказав Мирослав, виходячи з королівської кухні, куди привів свою дружину.

Красомилі сподобалася робота, яку їй загадав на цілий день старий кухар, і вона не звертала жодної уваги на те, що діялося в замку. Все йшло якнайкраще, вже почали з’їжджатися гості, й карети прибували одна за одною. Красомила саме була вибігла по щось у коридор, як раптом назустріч їй пан, весь у золоті і сріблі, так що через блиск коштовностей його самого не можна було й роздивитися.

— Будь ласка,— звернувся він басовитим голосом до Красомили,— покличте кого-небудь! У мене розв’язався шнурок.

Красомила зиркнула на нього крадькома і, здогадавшись по одежі, що це сам король, нахилилася і почала зав’язувати йому черевик. Король подякував їй і пішов. А незабаром прибіг королівський слуга й запитав, де та куховарка, що зав’язала королеві черевика, їй, мовляв, велено негайно з’явитися до старшої покоївки. Красомила вчинила, як їй було наказано.

Входить вона до покоївки, а та дуже шанобливо їй уклоняється і просить Красомилу пройти до суміжної кімнати.

Красомила зачудовано роздивлялася по розкішних покоях, де все нагадувало їй батьківський дім. Це були покої королеви, і Красомила подумала, що тут, мабуть, житиме молода королева, але чого її сюди покликали, цього вона ще не знала. Так вона дійшла аж до гардеробної, де на стільцях лежали дорогі сукні, а на столах — коштовні оздоби.

— Тут ви можете вибрати собі сукню й оздоби до неї; я допоможу вам одягтися. Наш король хоче за ту люб’язність, яку ви йому виявили, запросити вас на танець,— сказала їй старша покоївка.

— Ой, що ви! — збентежилася Красомила.— Що скаже мій чоловік?.. Я повинна танцювати з королем і надіти цю сукню? Ні, ні, я цього не зроблю!

— Навіть якщо про це попрошу тебе я? — почувся раптом за плечима в неї голос.

Красомила обернулася, побачила перед собою короля і впізнала у ньому свого Мирослава!

Спершу вона злякалася того, що побачила, а тоді запитала з гіркістю:

— Навіщо ти все це зробив і чому так зі мною повівся?

— Ти, мабуть, пам’ятаєш, з якою погордою відіслала додому моїх посланців разом із моїм портретом? Я тоді заприсягся, що покараю твою пиху. Твій батько благословив мене на це, а твоя любов була мені підтримкою! Та сам я не став би тебе так довго випробовувати, якби цього не захотів твій батько; я карався разом із тобою.

Раптом відчинилися двері, до кімнати увійшов старий король, і всі троє щиро обнялися.

— Дочко моя, хоч це випробування й було гірким, але повір мені, воно піде на користь тобі і твоїм дітям! — сказав Красомилин батько.

У цю хвилину зайшли придворні й, побачивши нову королеву в дорогій, розшитій золотом сукні та королівській діадемі, були вражені її красою, бо не пиха й погорда відбивалися тепер на її обличчі, а привітність і доброта.

Гордо повів Мирослав свою кохану дружину до зали, де зібралися гості, і всі з радістю привітали молоду королеву.

Запис Покарана пиха спершу з'явиться на Казкотека.

— Котрий із них усе-таки старший, а котрий молодший? — запитав він у дружини.

Та подумала, що чоловік хоче знати, котрого із синів зробити наслідником, і підсунула йому свого мазунчика. Король любив синів однаково, але, коли вони вступили в юнацьку пору, старший раптом довідався, що на трон збираються посадовити його брата, і так стало йому від цього кривдно, що він вирішив будь-що піти світ за очі.

Якось поскаржився він своєму конику.

І коник відповів йому людським голосом:

— Якщо тобі осоружний рідний дім, іди в світ, але без батьківського дозволу не смій і кроку ступити. І послухайся ще однієї моєї поради: не бери нікого з собою й не сідлай іншого коня, тільки мене,— я принесу тобі щастя.

Принц здивувався, що кінь розмовляє людським голосом, і запитав його, як це розуміти.

Та коник йому відповів:

— Не питай мене про це. Я хочу бути твоїм захисником і порадником, якщо ти мене у всьому слухатимешся.

Принц пообіцяв коникові, що у всьому слухатиметься його порад, і пішов до замку — просити в батька дозволу. Вислухав його король і нізащо не хотів відпускати сина з дому, але мати була не від того, щоб він пішов. Принц не відступався від свого наміру й нарешті домігся і батькового дозволу.

Негайно почали готувати в дорогу слуг, коня і почет. Але принц від усього цього відмовився й сказав батькові:

— Ні до чого мені такий почет, стільки коней і людей — я візьму трохи грошей і поїду один на своєму конику в світ щастя шукати. Самому мені буде легше й простіше.

І знов довелося йому батька упрохувати, щоб той дозволив. Нарешті все було готове, коник стояв осідланий біля брами, а принц прощався нагорі з батьками й братом. Усі гірко плакали, в останню хвилину навіть матері стало жаль, що вона дозволила синові вирушити в світ, і вона суворо наказала йому або через рік повернутися додому, або хоча б подати про себе вісточку.

За якусь годину принц був уже далеко від столиці. Коник мчав клусом чистим полем. Хтось може подумати, що сімнадцятирічний кінь не такий уже й жвавий. Але цей кінь був незвичайний: шерсть на ньому була як оксамит, ноги — як струни, а сам бистрий, як сарна.

Їхали вони довго, а принц усе ще не знав, куди несе його коник. Раптом бачить удалині вежі гарного міста. Тут коник звернув із дороги й помчав через поле до високої скелі, що стриміла неподалік від гарного ліска. Прибігши до скелі, коник ударив у неї копитом — скеля розступилася, і вони в’їхали до печери. Це була велика гарна стайня.

— А тепер залиш мене тут,— сказав коник принцу,— а сам іди до міста, до королівського палацу. Та будь обережний — не кажи ані слова. Якщо тобі щось буде треба, приходь сюди до скелі, тричі стукни — і скеля відчиниться.

Принц подумав: «Мій коник мудрий і знає, що й до чого»,— взяв свою одежу, пішов до стольного града, який був недалеко від скелі, й попросив доповісти про себе королеві. Побачив король, що юнак німий, зглянувся над його молодістю й залишив у себе на службі. А невдовзі збагнув, що може на нього покластися: у всьому палацовому господарстві юнак легко давав собі раду, все бачив, про все дбав. А якщо королеві потрібен був писар, стараннішого за нього годі було й знайти. Усі його полюбили, а що він був німий і на всі запитання відповідав тільки «Баяя», це прізвисько прилипло до нього — інакше тепер його ніхто й не називав.

У короля було три дочки — одна гарніша одної. Найстаршу звали Здобена, середульшу — Будінка, а наймолодшу — Славена. З ними Баяя бавив кожну вільну часину, а іноді йому дозволяли побути з ними й цілий день. Він-бо був німий, до того ж смаглий, аж чорний, одне око зав’язане, тож хіба міг король подумати, що він сподобається котрійсь із принцес? Але принцеси його любили й всюди брали з собою. Він сплітав для них вінки, приносив букети, сукав золоті нитки, малював птахів і різні візерунки. Та найохочіше прислуговував він наймолодшій, старався для дівчини як міг, і сестри з неї глузували. Але Славена була сама доброта і на сестер не сердилася.

Приходить якось уранці Баяя до королівської їдальні й бачить, що король сидить у глибокій зажурі. Питає на мигах, що так печалить його душу.

Сумно глянув на нього король і відказує:

— Навіщо питаєш про це, любий мій хлопче? Хіба ти не знаєш, яке лихо нам загрожує і які тяжкі дні настали для мене?

Баяя похитав головою, мовляв, він уперше про це чує, й на обличчі в нього відбився щирий переляк.

І тоді король усе йому розказав:

— Гаразд, послухай, хоч ти й нічим нам не зарадиш. Кілька років тому до нас прилетіли три дракони: один із дев’ятьма головами, другий — з вісімнадцятьма, а третій — з двадцятьма сімома. І настала в моєму місті така скрута, аж волосся ворушилося. Люди всі поховалися, потерпаючи за своє життя. Незабаром ні в кого не залишилося жодної худобини — все довелося віддати цим почварам, аби тільки вони не накинулися на місто. І все ж вони тоді пожерли багатьох людей. Негоден далі дивитися на це лихо, я звелів привести в замок чарівницю, щоб вона порадила, як цих потвор із країни вигнати. Чарівниця сказала, що є тільки одна рада — пообіцяти їм своїх трьох дочок, які саме розцвіли, мов ті троянди. Я подумав, що якось відкручусь, коли виманю драконів із країни, і погодився на таку нечувану жертву. Королева не знесла цього горя й померла. Дракони забралися геть, і всі ті роки про них не було ні слуху ні духу. Аж ось учора ввечері прибігає переляканий пастух і каже, що дракони знов повернулися на ту саму скелю, де сиділи раніше, й страхітливо ревуть. Я, нещасний батько, мушу завтра віддати їм найстаршу дочку, якщо хочу врятувати своє королівство, післязавтра — середульшу, а відтак і третю. Після того я стану жебраком,— забідкався сердешний король і, не тямлячись із горя, почав рвати на собі волосся.

Посмутнілий Баяя пішов до принцес. Дивиться, а вони всі три сидять у чорних сукнях, лиця як із білого мармуру і плачуть жалібно-прежалібно, що їм доведеться своє молоде життя так жорстоко скінчити. Почав їх Баяя утішати, натякати, що неодмінно знайдеться той лицар, який їх урятує. Та сердешні не чули його голосу й не переставали лити сльози. Великий сум і паніка охопили місто, бо всі дуже любили королівську родину. Усі будинки у місті, як і в замку, було завішано чорним крепом.

Баяя потай вибрався з міста і подався через поле до скелі, де в печері був його коник. Постукав тричі — скеля розступилася, і він зайшов досередини. Погладив блискучу коникову гриву, поцілував його білу зірку й каже:

— Любий конику! Я прийшов до тебе за порадою, і, якщо ти мені допоможеш, я буду безмежно щасливий.— І розповів коникові про все, що сталося в замку.

— Я знаю,— відповів коник,— і я тебе на те й привіз сюди, щоб ти допоміг принцесам. Приходь до мене завтра рано-вранці, і я тобі скажу, що треба робити.

Зраділий Баяя побіг назад до замку. Якби його хтось у цю хвилину побачив, то міг би йому закинути, що він такий веселий, але, на щастя, він нікому не навернувся на очі. Цілий день не виходив він із принцесиних покоїв, намагаючись придумати, чим би їх розвеселити, але нічого так і не придумав. Другого дня він іще до світанку був біля скелі. Коник привітався з ним і каже:

— А тепер відсунь з-під мого жолоба камінь і витягни те, що там лежить.

Баяя охоче послухався і витяг з ями, яка була під каменем, велику скриню. Коник звелів йому відімкнути її, і Баяя дістав звідти троє прекрасних убрань, меч і кінську збрую. Одне вбрання було червоне, гаптоване сріблом і діамантами, обладунок — із блискучої сталі, а до нього — блискучий шолом із червоним султаном. Друге — все біле, гаптоване золотом, обладунок і шолом — із золота, а султан — білий. Третє — блакитне, вишите сріблом, самоцвітами і перлами, а до нього — білий шолом із синім султаном. До всіх трьох убрань був один меч, піхви якого сяяли коштовними каменями; збруя теж виблискувала самоцвітами.

— Усе це твоє. Спершу вберися в червоне.

Баяя переодягся, оперезався мечем, на коня надів коштовну збрую.

— Нічого не бійся і з мене не спішуйсь. Рубай хоробро ту почвару й звірся на свій меч,— наказав йому коник, виїжджаючи з ним зі скелі.

А в замку тим часом настала хвилина сумного прощання, і людські юрби проводжали з міста нещасну Здобену Неподалік від страшного місця принцеса злізла з коня і, побачивши драконячу скелю, впала непритомна на землю. І тут усі аж охнули, побачивши, що до них мчить кінь, а на ньому лицар із червоно-білим султаном. Під’їхавши до них, він звелів усім розступитись, відвести звідси принцесу, а його залишити самого. Можна собі тільки уявити, як радо всі виконали цей наказ! Але принцеса не забажала нікуди йти — вона хотіла подивитися, чим усе це скінчиться.

Як тільки коник із лицарем зійшов на першу гору, скеля з гуркотом розкрилася і дев’ятиголовий дракон виліз назовні, озираючись, де його здобич. Баяя приострожив коня, вихопив меч й одним ударом зітнув йому три голови. Дракон звивався, вивергав вогонь і кидався навсібіч, отрута так і бризкала з роззявлених пащ. Але лицар не зважав на це й рубав мечем доти, аж доки постинав усі дев’ять голів; решту докінчив коник копитами.

Коли дракон спустив останній дух, лицар повернув коня й помчав туди, звідки з’явився. Здобена кілька хвилин із подивом дивилася йому вслід, а потім, схаменувшись, що батько жде її не діждеться, з усім своїм почтом повернулася до замку. Хто годен змалювати батьківську радість, коли він побачив свою дочку живою? Хто годен змалювати радість сестер, що, можливо, і їх урятує хоробрий лицар? Незабаром прибіг Баяя і став показувати на мигах, мовляв, Господь і їм пошле рятівника. Хоч принцеси й тремтіли зі страху, чекаючи завтрашнього дня, однак вони трохи повеселішали й жваво гомоніли з Баяя.

Другого дня повели до драконячої гори Будінку. З нею повторилося все те, що було з її старшою сестрою. Тільки-но прибули на місце, як бачать: скаче лицар із білим султаном на шоломі, вступає в сутичку з вісімнадцятиголовим драконом і рубає його мечем доти, аж поки почвара спускає дух. Скінчивши свою справу, лицар повернув коня і, як і минулого разу, помчав геть. Коли принцеса повернулася до замку, всі почали шкодувати, що не можуть віддячити хороброму лицареві.

— Я знаю, сестриці,— сказала Славена,— що ви лицаря не запрошували. Я впаду перед ним навколішки і доти проситиму, щоб він поїхав зі мною, аж поки він мене послухається.

— Чого смієшся, Баяя? — запитала Здобена, побачивши усміхнене обличчя німого.

Але Баяя тільки застрибав по кімнаті, даючи їм зрозуміти, що радіє майбутній зустрічі з хоробрим лицарем.

— Дурнику, його ж тут іще нема,— зітхнула Здобена.

На третій день повезли до драконячої скелі Славену. Цього разу поїхав з нею сам король. Серце бідолашної дівчини тремтіло зі страху, бо вона знала: якщо не приїде хоробрий рятівник, її віддадуть драконові. Та в цю мить пролунав радісний крик, що лицар їде.

Баяя здолав і третього дракона, хоч сам він і його кінь аж падали з утоми. Тут до нього підбігли король зі Славеною і стали просити, щоб він поїхав з ними до замку, але він нізащо не хотів. Тоді Славена впала перед ним навколішки і, схопившись за край його одежі, так зворушливо, так люб’язно просила, що в принца тьохнуло серце. Але тут коник рвонув з місця, і лицар щез.

Посмутніла Славена, що не може віддячити своєму рятівникові, й повернулася разом із батьком додому. Сестри в замку чекали, що вони привезуть із собою хороброго лицаря, але їхня надія знову не збулася.

Щастя королівської родини тривало недовго — прийшло нове лихо: королеві оголосив війну його сусід. Король дуже злякався, бо знав, що сусід набагато сильніший за нього. Він понаписував листи князям і великим панам, і гінці помчали у всі боки скликати їх на раду. Поз’їздилися до королівського двору князі й пани, і король поділився з ними своєю бідою й попросив допомоги, пообіцявши в винагороду своїх дочок. Хто ж, скажіть, годен устояти перед такою винагородою? Князі й пани пообіцяли, що в визначений день прибудуть разом зі своїм військом, і роз’їхалися додому. Усі стали готуватися до битви, а король забажав сам повести своє військо на бойовище. Напередодні походу відбулася пишна учта, потім король попрощався з заплаканими дочками, наказав Баяя наглядати за порядком у замку, й під звуки сурм військо вирушило на війну.

Баяя виконував королівський наказ, пильно наглядав за господарством у замку, але найбільшою його турботою було не відмовляти в розвагах принцесам, щоб вони не сумували. І раптом він став удавати з себе недужого. Знехтувавши лікарем, який хотів йому допомогти, подався сам збирати цілюще зілля,-— мовляв, воно швидше поставить його на ноги, ніж будь-які ліки. Принцеси подумали, що він звихнувся з розуму, і відпустили його. Але насправді наш Баяя пішов не трави збирати — єдине, що могло його вилікувати, то це ясні очі прекрасної Славени, тож він чимдуж поспішив до свого коника порадитись, чи не треба королеві допомогти ворога здолати. Коник радо його привітав, звелів надягти біле вбрання й оперезатися мечем, бо вони вирушають на бойовище. Баяя зрадів і щиро розцілував за це свого друга.

Багато днів триває вже війна, королівське військо рідіє, неспроможне здолати сильного ворога. Нарешті король вирішив: треба дати своєму супротивникові остаточний бій — і або пан, або пропав! Цілу ніч він віддавав необхідні накази, а вранці вирядив гінців до дочок із заповітом, що їм робити, якщо він програє битву. Коли настав ранок, королівське військо здалося на волю божу й вишикувалося лавами. За хвилину заграли сурми, забряжчала зброя, засвистіли стріли, широкою долиною розлігся крик, іржання коней. Нараз у гущу ворога врізався верхівець у білому вбранні й золотому шоломі з білим султаном. Він сидів на маленькому конику й, стискаючи в руці величезного меча, люто разив ним ворога. Це додало відваги королівському війську, й вояки стали поряд із хоробрим героєм. Незабаром ворог почав відступати, а коли білий лицар убив ворожого отамана, військо розбіглося, наче отара без чабана. Але в цій битві білого лицаря було поранено в ногу, і кров заливала його біле вбрання. Побачив це король, зіскочив з коня, розірвав свій плащ і, перев’язавши лицареві криваву рану, став просити, аби той зайшов до королівського шатра. Але лицар подякував, стиснув острогами коня і щез. Король з досади трохи не плакав, що лицар учетверте уник його товариства.

З величезними трофеями повернувся звитяжець додому. Радісно зустріли його жителі столиці, в замку дали бучний бенкет на честь перемоги над ворогом.

— Ну, мій управителю! — звернувся король до Баяя.— Як ти тут порядкував, поки я воював?

Баяя кивнув — мовляв, добре, але принцеси пирснули сміхом, а Славена мовила:

— Мушу поскаржитись, тату, на вашого управителя — він дуже неслухняний. Коли він занедужав, наш лікар хотів дати йому ліків, але він сказав, що сам піде назбирати собі трав. Пішов і повернувся аж через два дні кульгавий, ще недужіший, ніж до цього.

Король обернувся до Баяя, але той тільки усміхнувся й крутнувся на п’яті, мовби показуючи цим, що в нього вже нічого не болить.

Почули принцеси, що їхній рятівник допоміг і батькові в бою, й нізащо не захотіли йти заміж за князів, здогадуючись, що хоробрий лицар неодмінно приїде по котрусь із них. Звичайно, вони не знали, який він на вроду, бо не бачили героя навіч, але кожна уявляла його собі ангелом.

Король замислився: як же йому тепер бути з винагородою? Адже всі князі допомагали йому, скільки ставало снаги, і всі в битві хоробро змагалися з ворогом. Кому ж із них віддати своїх дочок? Думав, думав і нарешті придумав, як йому усіх задовольнити. Вийшов він до князів і каже:

— Любі друзі! Тим із вас, хто допоможе мені здолати ворога, я пообіцяв віддати за дружин своїх дочок. Ви всі мені вірно служили, і через те я хочу вчинити справедливо, нікого не скривдити. Станьте всі в ряд, а мої дочки скинуть з балкона по золотому яблучку. До кого те яблучко докотиться, той і стане чоловіком принцеси. Чи задоволені ви моїм рішенням?

Усі схвально загули.

Король повідомив своє рішення принцесам, і ті теж хоч-нехоч погодилися, щоб не осоромити батька. Усі три пишно вбралися, кожна взяла по золотому яблучку і вийшла на балкон, під яким вишикувалися в ряд князі. У юрбу цікавих, що стояли біля женихів, утерся й Баяя. Першою кинула яблуко Здобена. Котилося воно, котилося й стало акурат біля ніг німого. Але Баяя відступив убік, і яблуко покотилося до одного з красенів-князів; той з радістю підняв його й вийшов з ряду. Тепер настала черга Будінки. Вона кинула своє яблуко, і воно теж підкотилося до ніг Баяя; але німий знову відступив убік, і всім здалося, буцім яблуко котиться прямо до другого красенякнязя; той хутко підняв його й з любов’ю глянув на балкон, де стояла прегарна принцеса. Третьою кинула яблуко Славена. Цього разу Баяя не став від нього відхилятись, а радо підняв його, побіг нагору і, вклякши перед Славеною, поцілував їй руку. Та Славена висмикнула руку й, гірко плачучи, що мусить іти за німого, втекла до своїх покоїв. Король сердився, князі ремствували, але нічого не поробиш: що сталося, те сталося. Після цього в замку влаштували бенкет, а потім лицарський турнір, під час якого винагороди мала роздавати одна з наречених. Сидить Славена за столом, горем прибита, й слова не вимовить. Жениха Баяя ніде не видно, і король подумав, що він з образи кудись утік. Усі жаліли сердешну Славену і, щоб хоч трохи її розважити, попросили, аби саме вона вручала призи лицарям-переможцям.

Славена спершу не хотіла, але потім погодилася. Усе панство вже повсідалося вздовж бар’єрів, суперники вже розпочали поєдинок, як раптом оповісник оголосив, що під брамою стоїть лицар на маленькому конику й просить, аби йому теж дозволили взяти участь у турнірі. Король кивнув: мовляв, хай спробує. І тут на плац виїжджає лицар у синьому вбранні, розшитому сріблом, а на срібному шоломі — білий з синім султан. Принцеси трохи не скрикнули, побачивши свого хороброго рятівника. Лицар уклонився глядачам і почав битися з князями; усіх, скільки їх було, він легко здолав і став єдиним переможцем. Славена підійшла до нього з золотою стрічкою. Лицар схилив перед нею коліна, і вона наділа йому на шию стрічку, яку сама вишила. Руки в неї тремтіли, щоки палали. Бідолашна не знала, чи це сонце так її пече, чи, може, вогненний погляд прекрасного лицаря. Вона опустила очі й раптом почула його солодку мову:

— Прекрасна наречено, ще сьогодні ти станеш моєю дружиною.

Король і обидві князівські наречені зійшли вниз, щоб затримати лицаря і за все йому віддячити. Але він на скаку поцілував Славені руку й щез. Славена замислилася над словами, які він прошепотів їй на вухо. Бенкет тривав далі, і тільки Славена сиділа сама в своїх покоях — їй не хотілося виходити до гостей.

Тим часом зійшов місяць, і коник востаннє приніс від скелі до замку свого пана. Баяя спішився, поцілував його в шию й зірку, і коник тієї ж миті щез у нього з очей.

Славена вже гадала, що лицар не приїде, та двері нараз відчинилися, і служниця сказала, що Баяя хоче з нею поговорити. Славена нічого не відповіла, тільки ще нижче схилила свою зажурену голову. І раптом хтось бере її за руку, вона підводить очі й бачить перед собою прекрасного лицаря — свого рятівника.

— Ти сердишся на свого жениха, що ховаєшся від нього? — питає Баяя.

— Навіщо ти про це питаєш, коли знаєш, що не ти мій жених? — відказує Славена.

— Я, принцесо, твій жених: перед тобою стоїть німий Баяя, який дарував тобі букети, врятував від смерті тебе й твоїх сестер, допоміг твоєму батькові виграти війну. Я твій жених!

Про те, що Славена на нього не розсердилася, кожен легко може здогадатися.

Незабаром розчахнулися двері бенкетної зали, в них увійшла Славена з лицарем у білому вбранні та золотому шоломі й відрекомендувала його батькові як свого жениха — німого Баяя! Батько невимовно зрадів, гості здивувалися, а сестри скоса позирали на Славену. Тільки тепер у замку почалися справжні веселощі, за здоров’я заручених гості пили аж до ранку.

Після весілля Баяя вирішив провідати зі Славеною своїх батьків. Як же злякався він, коли побачив, що все місто обтягнуте чорним крепом. Питає, що сталося, і йому відповідають, що помер молодий король.

Заквапився Баяя до замку, щоб утішити в горі своїх батьків, а вони вже і його вважали небіжчиком, бо давно не мали від нього жодної вісточки.

З приїздом Баяя до замку знову повернулася радість, чорний креп зняли, а натомість усе обтягли червоним. Баяя сів на трон у своєму королівстві й аж до смерті жив у щасті та радості зі своєю дружиною.

Запис Принц Баяя спершу з'явиться на Казкотека.

Одного разу Йоза сказав батькові:

— Любий тату, хоч я вже й так багато чого вмію, та мені ще хочеться дечого навчитися; тож дозвольте піти у світ на людей подивитися.

— Що ж, іди, коли хочеш.

І Йоза подався в дорогу. На третій день він дійшов до межі й сів перепочити, а що мав у кишені ще й шматок хліба, то почав підкріплятися. Раптом біля його ніг з’явилося безліч мурахів, і всі лізуть до нього, наче просять хліба. Але парубок сердито струсив їх із себе й не дав навіть крихти.

— Стривай, стривай, ми тобі теж не допоможемо,— образились на нього мурахи.

Та Йоза не звернув на них ніякої уваги й пішов далі.

Іде день, іде другий, на третій дійшов до зеленого лугу, дивиться — а там двоє чортів б’ються.

— Ходи поможеш мені, Йозо! — крикнув один чорт.

Але парубок відвернувся й невдоволено сказав:

— Яке мені до вас діло — хоч повбивайте один одного на смерть, мені байдужісінько!

— Іди, йди,— крикнули йому навздогін чорти,— ми тобі теж не допоможемо!

Та він навіть не озирнувся і пішов далі.

Незабаром прийшов до озера, дивиться — біля берега лежить великий короп, кидається в багнюці, а до води дістатись не може.

— Прошу тебе, Йозо, вкинь мене в озеро,— попросив короп, коли парубок підійшов до нього.

— Та відчепіться ви всі від мене й дайте мені спокій! — невдоволено буркнув Йоза і лишив коропа в болоті.

— Постривай, я тобі теж не допоможу! — крикнув йому навздогін короп.

Але Йоза тільки засміявся у відповідь і пішов далі.

Довго ходив він по світу, та так і не знайшов собі якогось діла — йому скрізь не щастило. Довелося з порожніми руками додому вертатися.

— Щось дуже швидко ти повернувся, Йозо,— сказав Янек, побачивши брата.— Та й додому нібито нічого не несеш.

— А ти сам піди, побачимо, що ти принесеш,— відрубав Йоза.— Може, хоч трохи тобі, дурневі, розуму додасться.

— І піду, чого б не піти? — відповів серйозно Янек.

Йому було дуже боляче, що Йоза мав його за дурня, він хотів довести, що в нього теж є голова на плечах, і сказав про це батькові.

— Що це тобі, Янеку, в голову збрело? — здивувався старий Марек.— Навіщо тобі по світу швендяти? Лишайся краще вдома і навчися якого-небудь ремесла. Чи ти, може, думаєш, що в чужих краях печені голуби самі тобі в рот падатимуть?

— Я такого не думаю, але не хочу, щоб брат мене й далі мав за дурня,— відповів ображений Янек.

— Ну що ж, іди, якщо інакше не можеш, але все ж таки навчися чого-небудь від людей.

І наш Янек почав збиратися в дорогу.

А напередодні увечері, перед тим, як він мав вирушити з дому, взяв його батько за руку й повів до льоху за хатою. Коли вони спустилися вниз, швець відкотив із кутка камінь і витяг маленьку пляшечку, повну якоїсь рідини.

— Слухай, Янеку,— сказав він синові,— цю водичку дав мені один дуже вчений чоловік, якого я з біди вирятував. Він сказав, що це ліки від усякої недуги. Хто вип’є п’ятнадцять крапель, той зразу ж видужує. Мені вона не знадобилася і простояла тут багато років. Твоєму братові я не відкрив цієї таємниці через те, що він однаково нікому не захотів би помогти. Але тобі я охоче довірю — може, ця пляшечка принесе тобі щастя. Тільки бережи її!

Янек сховав пляшечку в кишеню, і вони піднялися нагору.

Другого дня хлопець попрощався із своїм добрим батьком та злим братом і подався тією самою дорогою, якою недавно йшов Йоза. І випало йому прийти на ту саму межу, де раніше відпочивав його брат. Сівши, Янек дістав із кишені шматок хліба й почав полуднувати. Раптом з усіх боків чорною хмарою обсипали його мурахи.

— Ох, ви мої бідненькі! Мабуть, теж хочете їсти? Нікому вас нагодувати? Зачекайте, зараз я з вами поділюся, чим маю.

І Янек покришив мурахам цілий шматок хліба й висипав на землю. Мурахи почали збирати крихти і їсти. А Янек, перепочивши трохи, подався далі.

— Коли будеш у скруті, ми тобі теж допоможемо! — гукнули йому навздогін мурахи.

Другого дня Янек вийшов на зелений луг. Дивиться, а там двоє чортів б’ються.

«Подуріли, чи що? Чого це вони гамселять один одного? — здивувався хлопець.— Треба їх розборонити».

Він кинувся до чортів і справді їх розборонив.

— Коли тобі, Янеку, буде від нас щось треба, ти приходь, ми тобі охоче допоможемо,— сказали йому на прощання чорти.

— От і гаразд,— відповів Янек і пішов далі своєю дорогою.

На третій день дістався він до озера. Бачить, а в багнюці величезний короп борсається і ніяк до води дістатись не може.

— Так, сердего, й задихнутися можна,— сказав йому добрий Янек і, піднявши коропа з багнюки, пустив у озеро.— Пливи собі тепер, куди хочеш.

— Якщо тобі знадобиться моя допомога, ти тільки гукни мене,— сказав короп, вистромивши на прощання з води голову.

— Гаразд, гаразд, мені не коштувало ніяких зусиль порятувати тебе.

Пішов Янек із берега озера і незабаром опинився у великому місті. Зазирнув до шинку, питає, що нового.

— Та нічого особливого, тільки от нашій принцесі стає гірше й гірше.

— А вона що, занедужала? — поцікавився Янек.

— О, та ви, мабуть, чужинець, що нічого не знаєте. Принцеса наша хворіє вже багато років, але останнім часом їй дуже погіршало, і ніхто не може їй нічим допомогти; король оголосив, що віддасть її за дружину тому, хто поставить її на ноги.

— А вона хоч гарна?

— По-моєму, як картинка, хоч і нездужає,— відповів шинкар.— Єдина її вада — надмірна гордість.

«Ну, цьому можна зарадити»,— подумав Янек, розплатився з шинкарем і пішов просто до короля.

З’явившись до палацу, він звелів доповісти, що прийшов лікар. Король негайно наказав покликати Янека до себе й радо привітав. Янек попросив, щоб його відвели до принцеси, і король охоче задовольнив це бажання. Янек про все розпитав дівчину, ніби й справді щось тямив у медицині, а сам намагався якомога довше затриматися біля неї, бо дуже вже вона йому припала до вподоби; потім вийняв пляшечку і дав їй кілька крапель чудодійної води. А прощаючись, пообіцяв, що завтра знов прийде подивитись, як вона себе почуває. Зі страху його цілу ніч не брав сон — він потерпав, щоб хворій від тих ліків не погіршало.

Другого дня рано-вранці Янек з’явився до палацу й неабияк зрадів, почувши, що принцесі стало набагато краще. Він ще дав їй випити крапель. На третій день принцеса зовсім видужала і стала його нареченою. Янек почувався від щастя на сьомому небі. А принцеса засумувала, бо парубок їй геть не сподобався. Хоч Янек був і гарний, але у своїй потертій одежині скидався поряд з нею на справжнього простака. До того ж він іще захотів у цьому самому вбранні й до шлюбу йти. Це боляче образило горду принцесу, але нічого не вдієш: так звелів батько, і вона бачила, що мусить скоритися своїй долі. Але перед тим, як дати свою згоду на шлюб із Янеком, поставила йому умову, сподіваючись, що хоч так здихається небажаного нареченого. Вона сказала Янекові, що доти не піде за нього заміж, доки він виконає три її бажання. Янек з любові до неї ладен був на все й пообіцяв виконати кожну її забаганку. Тоді вона звеліла йому добути з морського дна перлину, та таку велику й гарну, якої ще досі ніхто не бачив, і визначила строк — сім днів і сім ночей. Янек неабияк засмутився, почувши це.

«Як же я можу спуститися в морську глибину, коли я не риба? — подумав він і раптом згадав про коропа: — Той же обіцяв допомогти мені, коли я щось у нього попрошу; спробу ю-но піти до нього».

Попрощався Янек із нареченою, попрощався з королем, який лаяв дочку, що вона так знущається із свого рятівника. Але Янек заступився за принцесу і сказав, що залюбки виконає всі її бажання, а сам у душі вирішив провчити цю гордячку. Потім пішов до озера.

Дорога туди була парубкові добре знайома, і він легко дістався до озера, сів на березі й задивився на чисту гладінь. Тисячі рибок плавали у воді, але великого коропа ніде не було видно, а як покликати його, Янек не знав.

«А, хай буде, що буде»,— подумав він і почав голосно гукати:

— Коропе, коропе, це я прийшов просити у тебе допомоги!

Не встигла ще луна згаснути від його голосу, як озеро легко захвилювалося, і до Янека тихо підплив короп. Він був риб’ячим королем, отож його супроводжували тисячі рибок — його придворні.

— Чого тобі, добрий Янеку? — запитав короп.

І тут Янек розповів йому про своє горе.

— О, це не так і страшно, я тобі зараз допоможу, зажди хвилинку,— сказав короп і зник.

Минуло небагато часу, і він вернувся, виплюнувши Янеку до ніг небаченої краси перлину.

— Ось тобі найгарніша перлина, яку я тільки міг знайти на дні морському,— сказав короп.— Візьми її й віднеси своїй принцесі.

Янек схопив коштовну перлину й заквапився до палацу. Йшов день і ніч, щоб тільки встигнути вчасно повернутися, і таки встиг. Але по дорозі придумав, як покарати горду принцесу. Він знав одну рослину, яка фарбувала в зелений колір, відшукав її в лісі і, розтерши, намазав собі нею волосся.

На сьомий день уранці, коли парубок з’явився з коштовною перлиною до принцеси, кожен, кому він трапився дорогою, подумав, що це водяник. А принцеса аж завмерла зі страху, коли побачила зеленочубого жениха, який приніс їй перлину!

— Хто тобі так бридко чуба пофарбував? — запитала вона Янека.

— Та це мене так русалки вимастили, коли я в них із моря коштовну перлину вкрав. Але то нічого, сподіваюсь, тепер я тобі сподобаюся? Адже я виконав твоє бажання!

Але якщо Янек не подобався їй раніше, то тепер він не сподобався їй і поготів, і вона почала думати, куди б його послати вдруге, щоб він не зміг принести те, що вона загадає, і здихатися його. Нарешті придумала, що пошле його в пекло.

— А тепер,— сказала вона, принеси мені з пекла золоту троянду, і щоб вона була така прекрасна, як жива.

Це теж було нелегке завдання, та, на щастя, Янек згадав про чортів, яким допоміг помиритися на лузі.

Король знов страшенно розсердився, що донька так мучить і принижує нещасного нареченого, а себе виставляє на людський осуд, але Янек і цього разу заспокоїв його.

Другого дня він подався в дорогу, щоб за сім днів і ночей устигнути повернутися з пекла. Однак найгірше було те, що він не мав анінайменшого уявлення, куди йти.

Думав, думав, а тоді пішов на луг, де билися чорти; а прийшовши на місце, роззирнувся на всі боки й закрокував тією дорогою, якою вони пішли помирені. Іде день, і ніч і нарешті, поминувши густий ліс, дістався до високої гори. Дивиться, а в горі — залізні ворота. Довго стукав він у них, але ніхто йому не відчиняв; нарешті якийсь хрипкий голос питає, хто це там так завзято стукає і що йому, біс би його взяв, треба в пеклі.

Зрадів Янек, що дістався нарешті до пекла, й сказав, що він за один.

За хвилину вийшов чорт і відчинив йому ворота; він упізнав Янека, а Янек — його. Розповів йому Янек, чого він сюди прийшов, і чорт пообіцяв принести троянду.

— Тобі тільки доведеться трохи почекати, Янеку, поки я в пана Люципера ключі від скарбниці випрошу, й тоді ти зможеш вибрати собі те, що сам забажаєш.

Янек зрадів і почав чекати. Не минуло й хвилини, як чорт примчав із ключами й потяг Янека до скарбниці. Довелося їм безліч дверей поминути, поки вони дісталися на місце. А коли чорт відчинив останні двері, Янек зупинився мов укопаний. Тут стояло стільки бочок із золотом, сріблом та іншими коштовностями, що якби навіть на одне місце знесли скарби з усього світу, то їх однаково було б менше, ніж у Люциперовій скарбниці. Янек стояв приголомшений і не знав, що йому взяти, аж поки раптом помітив між іншими коштовностями золоту троянду. Тільки тепер згадав він, чого прийшов сюди. Узяв Янек цю троянду, до якої чорт додав йому ще різних коштовностей, а тоді заквапився геть із пекла, щоб вчасно додому вернутися; і справді — на сьому ніч він без найменших пригод щасливісінько дістався до королівського палацу.

Янек вирішив і цього разу вдатися до хитрощів — він приготував собі чорної мазі і вранці, коли настав час нести троянду нареченій, намастив нею собі обличчя. Принцеса скрикнула з переляку, що це сам чорт по неї прийшов. Але Янек заспокоїв її і підніс золоту троянду.

Принцеса, звичайно, зраділа цьому дивові, але засмутилася ще дужче, що їй доведеться за цього чорного парубка заміж іти.

— Скажи мені, будь ласка, чого це в тебе так почорніло обличчя? — запитала вона в Янека з неприхованим острахом.

— А це коли я ніс троянду з пекла, чорти кинулися за мною, щоб відібрати її, але я все ж таки швидко втік від них нагору. Тоді чорти зі злості дмухнули мені в обличчя пекельним полум’ям, от воно все й почорніло. Але я цим не дуже-то й журюся, бо напевно знаю, що такого, люба панно, ти мене ще дужче покохаєш.

Король від усього серця жалів Янека й суворо заборонив дочці посилати його ще кудись і тим наражати на небезпеку.

Але принцеса придумала для нього останнє випробування. Увечері її слуги принесли Янекові мішок попелу й мішок маку, висипали все це на підлогу в його кімнаті й гаразд перемішали. А незабаром і сама наречена прийшла і звеліла, щоб він до ранку все це перебрав і назад у мішки склав, якщо хоче, аби вона стала його дружиною.

Коли принцеса пішла, Янек зовсім упав у відчай, не знає, що й робити. Яка жорстокість! Хіба зможе він це до ранку перебрати? І раптом він згадав про мурахів. Але як їх покликати? Адже до ранку весь мак має бути відділений від попелу. Дивиться сумно на підлогу, дивиться й раптом бачить, що купа починає ворушитися. Придивився парубок краще — а це тисячі роботящих мурахів самі прийшли йому на допомогу!

Почали мурахи з попелу мак вибирати й зносити його на одну купку; коли ж почало світати, маку була вже велика купа, а вранці — цілий мішок. І попелу теж стільки.

Янек щиро подякував мурахам за допомогу, і вони повернулися на свою межу.

А рано-вранці прийшла принцеса подивитися, чи багато Янек устиг перебрати маку й попелу. Як же вона здивувалася, коли побачила, що весь мак відділено від попелу! Тепер уже їй не залишалося ніякого виходу, і вона, хоч як це їй було прикро, змирилася зі своєю долею.

Батько на радощах звелів негайно готуватися до весілля. А в ті часи весілля гуляли бучні й пишні. Але Янек не почувався зовсім щасливим, він-бо знав, що принцеса його не любить, і це його дуже засмучувало. Може, він їй і сподобався б, якби пристойно вбрався, та йому цього не хотілося — він жадав покарати принцесу за її гордість і пиху, отож залишився в тому, в чому був.

Напередодні весілля з’явився він до нареченої і каже їй:

— Мила моя наречено, я виконав усі твої забаганки, і ти мала б мене все ж таки полюбити. Але я не ображаюся, бо бачу, що я й справді досить-таки бридкий. Як я вже сказав, усі твої забаганки я виконав, отож тепер і ти виконай одне моє прохання. Не годиться, щоб я в своїй старій одежі вінчався з такою прекрасною й ошатно вбраною королівською дочкою; тому завтра ти теж надягнеш просту селянську сукню без ніяких коштовних оздоб. Може, тебе й покарано моєю бридкою зовнішністю саме за твою безмежну гордість.

Розміркувавши гаразд над цими словами, принцеса переконалася, що він має рацію: вона й справді досі була надто горда й завдала великої кривди нещасному парубкові. Крім того, вона не могла не зважити на його досить скромне прохання. Задоволений пішов Янек від принцеси, в душі пробачивши їй усе.

На другий день гуляли весілля; всі були ошатно й гарно вбрані, і тільки молодий та молода скидалися на жебраків: молодий був у своїй потертій одежині, з розкошланою зеленок» чуприною та з чорним обличчям, а молода — в простій сірій сукні, схожа на вбогу служницю. Всі довкола раділи, що нарешті покарано її надмірну пиху.

І тільки добрий серцем Янек журився за столом, бачачи, яка сумна сидить біля нього молода. Він, звичайно, хотів її ще трохи помучити, але серце його розм’якло від її жалісного вигляду, і йому хотілося, щоб очі в молодої повеселіли. Тоді він пішов до свого покою й звелів принести вбрання, яке йому прислав на весілля король.

Коли Янек вимив своє волосся й обличчя, а також надів розкішне вбрання, то став такий гарний, що перша-ліпша принцеса, хоч би яка вродлива й багата вона була, могла б у нього закохатися. Пишно вбраний, пішов він до принцеси, яка сиділа в своєму покої.

Побачивши його, вона здивувалася, звідки до неї прийшов такий вродливий юнак, і вже хотіла запитати, хто він і що йому тут треба, але слова раптом завмерли в неї на устах, коли Янек заговорив і вона впізнала в ньому свого зеленочубого нареченого. Довелося їй на вимогу свого судженого теж у весільне вбрання перевдягатися, й пішли вони обоє до бенкетної зали. Радісними вигуками привітали гості таку гарну пару.

Весільний бенкет тривав цілих вісім днів. А через вісім днів молодий король зібрався і поїхав по свого батька.

У старого Марека аж молоток із рук випав, коли біля його вбогої хатини зупинилася карета, запряжена четвериком, а в тій кареті сидів пишно вбраний молодий пан. А коли цей пан вискочив із карети і, ввійшовши до кімнати, обняв старого Марека, той так і скам’янів від радості. Тільки тепер старий упізнав у ньому свого улюбленого сина Янека. В цей час до кімнати увійшов також брат Йоза, який не хотів вірити власним очам, що перед ним стоїть дурний Янек.

А через кілька днів Янек назавжди попрощався із своїм рідним домом, забрав із собою батька й брата і повернувся з ними до палацу.

Коли старий король помер, Янек став у країні повновладним господарем і правив довгі роки з любов’ю та справедливістю.

Запис Про Йозу і Янека спершу з'явиться на Казкотека.

— Ви знаєте, діти, що іншого багатства, крім цієї хатини, кота, півня і коси, в мене немає. В хаті живіть усі втрьох. Не сваріться, живіть дружно, і Господь не залишить вас без своєї опіки! — По цих словах старий віддав Богові душу.

Сини поховали батька й поділили спадщину. Мартін узяв собі косу, Матей — півня, а Міхал — кота.

— Любі мої брати,— мовив якось Мартін,—- дома всім трьом сидіти нема чого, бо повмираємо з голоду. Залишайтесь на господарстві вдвох, якось проживете, а я піду з косою в світ — щастя пошукаю.

Брати жили в злагоді, що один сказав — з ним погоджувалися решта, тож перечити йому не стали.

Узяв Мартін косу й пішов у світ. Ходив, ходив, але роботи ніде не було. Нарешті забрів він до однієї країни, де жили ще дуже дурні люди. Під самісіньким містом зустрічає він чоловіка, і той питає, що це він несе.

— Косу несу,— відказує Мартін.

— А що це таке й навіщо воно?

— Траву косити.

— Траву підкушувати? О, тоді це чудова річ, бо ми траву висмикуємо руками, а це, скажу я вам, дуже важка справа. Чи не завернули б ви до нашого короля? Він вам за цього кусія добре заплатить.

— А чого ж — заверну.

Чоловік не гаючись повів його до короля. Король дуже здивувався, побачивши такий знадіб, і негайно домовився з Мартіном, що той вирушить на королівські луки траву підкушувати.

Іде Мартін на луки, а за ним — юрба роззяв. Мартін, не гвіздком у тім’я битий, застромив косу в землю посеред луки, звелів одному зі слуг принести обід на двох, а тоді прогнав з луки всіх роззяв. Ополудні слуги приносять йому обід на двох і неабияк дивуються, що вже лежить стільки покосів.

— А ваш кусій теж обідатиме? — питають вони Мартіна.

— Як працює, то й їсти повинен. Та ви йдіть собі з Богом, залиште нас самих.

Слуги пішли, а Мартін весь обід ум’яв сам.

«Ловко я придумав з обідом: якби принесли тільки на одного, я зостався б голодний».

Так він повторював день крізь день, аж поки скосив усі луки. Упоравшись із роботою, закинув косу на плече й гайда до короля по платню.

— Отже, твій кусій сам траву підкушує? — запитав король.

— Сам, ваша королівська милосте! — відповів плутяга.

— А ти не залишив би його нам за тисячу золотих?

— Він, звичайно, вартий більше, але я таки віддам його вам за цю суму,— відповів косар, зняв косу з плеча і, згрібши гроші, побрався додому.

Король наказав поставити косу в окремий покій, щоб з нею нічого не сталося.

Минув рік, трава на луках виросла знову, й настала пора косовиці. І тут король наказав слугам винести кусія на луки. Ті з неабиякою помпою винесли косу на луки, встромили в землю й повернулися до замку, переконані, що кусій не любить, коли на нього дивляться. Опівдні слуги примчали з обідом — їм кортіло чимскоріше побачити, чи багато трави вже скошено. Дивляться, а коса стоїть там, де вони її вранці встромили. Здивувалися слуги, поставили об’д поряд з нею, а самі повернулися до замку — доповісти про все своєму володареві.

«Гм, що за притичина? Чому ж кусій не хоче працювати? Торік, коли з ним був той чоловік, він за півдня попідкушував стільки трави на моїх луках»,— подумав король, хитаючи головою.

Але ввечері слуга знову доповів йому, що коса ні до трави, ні до обіду навіть не доторкнулася.

— Мабуть, вона зачаклована,— мовив король,— дайте їй двадцять буків, а якщо й після цього не кусатиме, ми її закопаємо.

За найвищим велінням принесли на луку лаву, поклали на неї косу, й екзекутор усипав їй двадцять київ. Після кожного удару коса підстрибувала на лаві й била по носі то того, то іншого гаву.

— Він її зачаклував! — кричали ті.— Закопайте її!

Так і зробили: косу закопали в землю, а траву, як і раніше, висмикували руками.

Для братів тим часом настали добрі часи, добрим словом згадували вони батька за те, що той залишив їм таку прибуткову спадщину. Час минав, гроші почали вичерпуватись, от Матей і каже братам:

— Тепер я піду зі своїм півнем у світ — може, й мені пощастить так вигідно його збути, як Мартінові косу.

— Тільки йди якомога далі, де ще не перевелися дурні люди, бо в Чехії їх уже небагато,— порадив йому Мартін.

Узяв Матей свій спадок і подався в дорогу. Ішов, ішов і нарешті прибився до незнайомого міста. Зустрічає під його мурами якогось пана.

— Що це ти несеш, друзяко? — питає пан.

— Півня несу,— відказує Матей.

— У нас тут таких птахів нема. А яка з нього користь?

— Цей птах прикликає день.

— Ну й дивоглядія! А нам щоразу доводиться випроваджувати день за отой пагорб, уранці знову йти його зустрічати, а це для нас велика незручність. Якщо цей твій птах і справді здатен прикликати день, король заплатить тобі за нього тисячі золотих.

— Та ви й самі зможете в цьому легко пересвідчитись,— сказав Матей і пішов із паном до короля.

— Ласкавий королю, в цього чоловіка є птах-кликун, який день прикликає, а коли він іде спати, день теж облягається на спочинок.

— Якщо це так, як ти кажеш, я не пошкодую ніяких грошей, щоб у тебе його купити.

— Ласкавий королю, ви зможете в цьому дуже скоро пересвідчитися.

Півня посадили в золоту клітку; нове житло йому сподобалося, і він швидко в ньому освоївся. А незабаром і день відійшов, хоч його ніхто й не відпроваджував. Король зрадів і з нетерпіням став чекати ранку. Опівночі всі встали, щоб не проґавити, як півень прикликатиме день. Вибило першу — нічого, вибило другу — півень закукурікав, і всі перелякалися, зачувши такий дивний спів. Вибило третю,— півень закукурікав знову і не вмовкав аж до четвертої, поки надворі зовсім розвиднілось.

Коли король побачив, що півень і справді день прикликав, він звелів видати Матеєві зі скарбниці п’ять тисяч золотих і щедро його пригостити. Матей згріб гроші, ситно попоїв, напився, а відтак подякував королеві і побрався додому.

Брати радісно зустріли його, і їм знову якийсь час добре велося. Та що грошей вони не ощадили, то золоті розкотилися в них дуже швидко. Коли їх залишилося вже зовсім мало, Міхал і каже:

— А тепер, брати, піду я в світ — своє щастя пошукаю. Може, і я одержу за кота стільки ж, як і ви.

Брати порадили йому йти якнайдалі, де ще не перевелися недалекі розумом люди,— в Чехії, мовляв, за кота ніхто не дасть йому ані шеляга. Засунув Міхал кота в мішок та й пішов. Довго ходив він, аж поки нарешті прийшов в одну країну, де люди розмовляли незрозумілою для нього мовою. Та поки дійшов до столиці, усе-таки вивчив кілька слів і міг сяк-так порозумітися. Здибав під містом одного пана, і той поцікавився, що це він несе у мішку.

— Кота,— відповів Міхал і показав йому свій скарб.

— Чудний якийсь звір. А яка з нього користь?

— Він ловить мишей. Хоч би скільки їх було в домі — геть усіх переловить.

— Заховай-но мерщій свого ловця в мішок, і ходімо до короля. В замку у нас стільки мишей, що вони трохи по столу не бігають. Наш король ладен віддати що завгодно тому, хто зуміє їх із замку вигнати.

— Цій справі дуже легко зарадити,— відповів Міхал, засунув кота в мішок і почимчикував за паном.

Приходять вони до короля, пан і каже:

— Ласкавий королю, у цього чоловіка є кіт-ловець. Це такий звір, який ловить мишей, і, якщо ваша милість накаже, він його продасть.

— Якщо це правда, я охоче його куплю.

— Ласкавий королю, ви тільки скажіть, де тут у вас найбільше мишей,— і ви на власні очі пересвідчитесь, як мій котик уміє їх душити.

Міхала негайно завели до комори, де мишей було стільки, що нікуди було й ногу поставити. Розв’язав Міхал свого мішка, кіт притьмом вискочив і заходився полювати на мишей.

Король невимовно зрадів і негайно наказав заплатити Міхалові десять тисяч золотих. Міхал аж підстрибнув з радості, одержавши таку кругленьку суму, і весело заквапився додому.

Минуло два дні, і король замислився: кого жертиме цей ловець, коли мишей не стане? Цього не знав ніхто, а Міхалів уже й слід запав. І тоді король звелів послати навздогін йому гінця на найбистрішому коні.

А Міхал тим часом спокійнісінько прошкував тією самою дорогою, яка привела його до міста. На четвертий день раптом бачить, що його здоганяє вершник і ще звіддалік йому гукає. Міхал зупинився. Вершник під’їхав і почав напівнімецькою-напівчеською мовою про щось його питати, але про що саме, Міхал ніяк не може второпати. І тоді, щоб якось йому допомогти, він питає по-німецькому:

— Was?[1]

Та, почувши це слово, вершник раптом повернув свого коня й помчав геть, наче на крилах вітру. Міхал подумав, що цей чоловік, мабуть, звихнувся, і спокійнісінько побрався далі.

Весь запорошений, змилений, повернувся вершник до замку й, зіскочивши з коня, мерщій побіг до короля.

— Ласкавий королю, сумна новина: як тільки кіт переловить усіх мишей, нам усім буде гаплик! — доповів він.

— Хто це тобі сказав? — питає його переляканий король.

— Той чоловік, який продав нам кота. Наздогнав я його на дорозі й питаю: «Кого цей звір жертиме, коли переловить усіх мишей?» А він мені й відказує: «Вас!»

Король негайно скликав велику раду, і всі стали думати, що робити з котом. Після довгих суперечок ухвалили: замкнути кота в коморі й приставити подвійну варту, щоб він не зміг звідти втекти.

Тієї ж хвилини найголовніший генерал одержав наказ поставити чотирьох найдужчих і найхоробріших вояків стерегти комору. Цілий день і цілу ніч на кожному розі комори стояв вартівник і вмирав зі страху щоразу, як тільки зсередини долинав найменший шерех. На другу ніч настала тиша — кіт переловив усіх мишей. Уранці, коли з комори не долинуло ані звуку, вартівник, який стояв ближче до вікна, подумав: «Що це може означати?» Набравшись сміливості, він зазирнув до комори. І — о лишенько! Кіт саме сидів на підвіконні, та, уздрівши бороду й кудлату шапку, перелякався, вибив шибку — і тільки його й бачили. Другий вартівник, зачувши крик, прибіг подивитись, що тут таке, й раптом побачив: його товариш лежить догори бородою. Він мерщій кинувся до замку кричати:

— Кепські справи, ласкавий королю, дуже кепські! Цей лютий мишолов вибрався з комори й загриз мого товариша, який стояв біля вікна. Один тільки Бог знає, де він тепер бігає і скількох людей уже задушив. Лихо нам!

Усі притьмом почали замикати будинки й ховатися, хто де міг, а король звелів полкові найхоробріших вояків надіти найміцніші обладунки й вирушити на кота. Королівський наказ було негайно виконано, але хоч за котом військо гналося аж цілих три дні, його ніде не було й сліду.

А брати тим часом жили в мирі та злагоді, але господарювали вже ощадніше, ніж перед цим, бо знали: тепер їм уже ні на кого надіятись. І часто, зібравшись разом, сміялися з дурнів.

Запис Про кота, півня і косу спершу з'явиться на Казкотека.

— Якби Господь послав нам хоч одне дитя, я мав би на старість утіху та й своє майно було б кому залишити. А так не знаю, для кого стараюся.

Учув його молитви Господь, і жінка невдовзі народила сина.

Хлопцеві виповнилося лише три дні, а мати вже не може наситити його груддю, доводиться догодовувати кашею. Син з’їсть дві-три миски і все одно плаче з голоду. Сердешна жінка не знала вже, що їй і робити. Відкраяла з відчаю скибку хліба й дала хлоп’яті. Хліб йому дуже сподобався, й за мить від скибки не лишилося й крихти.

Відтоді стали давати йому все, що самі їли, і хлопець ріс здоровий, як дубок. Скільки з’їдять батько-мати, стільки убгає й він. Через те назвали його Ненажерою, і це ім’я так опісля назавжди й прилипло до нього.

День від дня він підростав, і день від дня в батьковій коморі меншало запасів. Мати, було, цілий день нічого іншого не робить, тільки стоїть біля печі й варить для Ненажери.

Зажурилися старі, а батько часто бідкався:

— Цього хлопця, жінко, нам Господь за кару послав. Якщо він ще трохи поживе з нами, то нам не залишиться нічого іншого, як піти з торбами.

— А навіщо ти тримаєш його вдома? Давай пошлемо його на заробітки,— хлопець дужий, може хоч дуби з корінням виривати. Хай збирається! — притакнула жінка чоловікові.

Коли Ненажері виповнилося дванадцять років, на зріст він уже був як батько, а вирвати з землі ялицю з корінням було для нього за іграшки. І зібрали його батьки в дорогу. Іде Ненажера й роздивляється, де багатий двір,— до вбогого не хоче — боїться, що там його погано годуватимуть. Раптом бачить: стоїть млин, а на призьбі — сам мельник. Ненажера бадьоро попростував туди.

— Доброго здоров’я, господарю,— привітався Ненажера з мельником.

— Дай Боже й тобі! Хто ти й куди ідеш? — питає мельник сільського юнака.

— Прийшов узнати, чи не треба вам робітника. Але скажу вам наперед: я їм за десятьох і працюю теж за десятьох.

— Ну, їжі в нас, хвалити Бога, вистачає, а якщо працюватимеш за десятьох, я харчів не шкодуватиму,— засміявся у відповідь мельник.

Ненажера залишився в мельника. Був саме ранок, і мельник звелів новому робітникові запрягти коней і взяти необхідний інструмент — мовляв, поїде з ним до лісу. А дружині загадав наварити їсти на сімох. Відтак підійшов до воза, дивиться, а там ні сокири, ні жердки, ні пилки.

Питає Ненажеру, чому той нічого не бере.

— Їдьмо, господарю, ваш інструмент для мене залегкий.

Мельник не знав, що й думати, але все-таки сів на воза, і вони поїхали до лісу. І тут у нього очі з подиву на лоба полізли: Ненажера схопив дерево, висмикнув його, як соломинку, обламав гілля й кинув на воза, наче дрючок. Мельникові це дуже сподобалося, і він вирішив не відпускати такого пахолка.

Приїхали додому. Ненажера поскидав колоди й сів обідати. Мельничиха дивиться: де ж семеро робітників? А коли побачила одного пахолка, спитала про це чоловіка. Той тільки тепер їй розповів, якого найняв робітника. Мельничиха нічого на те не сказала й подала Ненажері першому обід. Ненажера миттю строщив, що було наварено на сімох, і господар його питає:

— Ну як, наївся?

— Та наче задушив у пузі комара, але апетит іще такий, що з’їв би й бика,— відповів Ненажера й озирнувся на піч, де стояла миска з коржами, лежала хлібина і паштет.

— Ну, як не наївся, з’їж он коржі, господиня ще напече.— І мельник показав на миску з коржами.

Ненажера не примусив двічі себе просити, миттю схопив миску, й за хвилину від коржів не лишилося й запаху. Ум’яв він і хлібину з паштетом. Тільки після того сказав, що попоїв.

Мельничиха аж руками сплеснула; якби її на те воля, вона негайно прогнала б із двору цього облопу, та мельник наполіг на своєму — мовляв, той працює за десятьох, тож і їсти має за десятьох. Мельник був у своєму домі господарем і не дозволяв собі перечити. Дружина зрештою змушена була йому скоритися. Та незабаром вона знову завела своєї,— ясна річ, помалу-малу та обережно. І хоч мельник був задоволений Ненажерою й нізащо не хотів з ним розлучатися, жінчине ремствування та підбурювання челяді так йому набридли, що він розгнівався і відмовив Ненажері у службі.

Подякував йому Ненажера за все й пішов далі. Але на душі в нього все-таки було неприємно, бо в мельника йому жилося непогано. Іде він і каже сам собі:

— Куди ж тепер податись, щоб мені досита наїстися?

— Ходи до мене, будеш ситий по саму зав’язку,— раптом озвався хтось у нього за спиною.

Ненажера озирнувся й побачив… чорта!

— Хто ти такий? — питає він з цікавістю, бо ніколи не чув, який собою чорт, отож не впізнав його.

— Я — чорт. Якщо ти мене не боїшся, ходи до мене на службу. Роботи в мене небагато, а плата — щедра.

— До тебе чи до когось іншого — все одно. А щодо роботи, то я її не боюся, аби лиш добре попоїсти, і платою вдовольнюся, яку сам мені даси.

Як тільки чорт почув Ненажерину згоду піти на службу до пекла, він швидко завдав його собі на плечі, здійнявся з ним угору й опустив його в центрі великої зали, де на вогні стояли три казани.

— Підкладатимеш під ці казани дрова — оце й уся твоя робота,— сказав чорт.— Як прослужиш у мене сім років, я дам тобі все, що захочеш. Але остерігаю тебе: до казанів зазирати не смій.

— Не турбуйся, я все зроблю, як ти хочеш,— відказав Ненажера й заходився підтримувати під казанами вогонь.

Чорт пішов, а за хвилину чортиці принесли Ненажері повні миски їжі, такої смачної, що він не їв, одколи живе, та ще й бутель доброго вина до цього. «Якщо такі харчі будуть щодня, то я звідси нікуди ані руш»,— подумав Ненажера. І справді — так було кожного дня: страви — на вибір, питво — теж, а роботи так мало, що незабаром Ненажера трохи самим пеклом не затрусив від буйної сили, яка в ньому заграла.

Багато часу спливло відтоді, як він став до чорта на службу, але скільки саме років, він не знав, бо в пеклі часу не лічать. Йому ні разу не спало на думку подивитись, що в тих казанах, хоча дуже часто, коли він підкладав у вогонь дрова, з них долинали стогони й зітхання.

Приходить якось до нього чорт, і Ненажера питає, скільки йому ще лишилося служити?

— Завтра буде рівно сім років, як ти в мене служиш. Я собі й подумав: може, ти ще на сім років залишишся?

— Скажу тобі правду: я б залишився, якби хоч трохи більше роботи було або якби можна було іноді трохи розім’ятися. А то, бач, на добрих харчах і питві можна геть зледащіти й сказитися. Мені цього аж ніяк не хочеться.

— Ну, тут я тобі нічим не зараджу: якщо тобі в мене не до вподоби, вертайся назад на землю,— сказав чорт і пішов.

А Ненажера знай підкладає дрова у вогонь і раптом чує: в одному казані хтось зітхає та так жалібно, що в нього аж на серці похололо. Не стримався, підняв він трохи накривку, дивиться, хто це там зітхає. Проте нічого не побачив, тільки почув жалісливий голос:

— Ох, випусти мене, благаю, з цього казана. Я — нещасна душечка, і я тобі за це добром відплачу.

Ненажера зовсім відсунув накривку, і з казана випурхнула біла голубка. Сіла йому на плече й каже:

— Я дам тобі добру пораду. Завтра, коли чорт запитає тебе, яку ти бажаєш плату за свою службу, скажи, що не хочеш нічого, крім того старого сіряка з двома кишенями, який висить на гвіздку. Він не захоче тобі його віддавати, але ти наполягай на своєму й ні на що інше не погоджуйся.

— Дякую тобі за добру пораду. Але що, як чорт зазирне в казан, а тебе там немає? Тоді замість плати мене жде добрячий прочухан!

— При тобі він до казана не зазиратиме, а як тільки ти опинишся на землі, влади над тобою він не матиме ніякої. Нічого не бійся! Прощай!

— Стривай ще хвилинку, голубко,— затримав її Ненажера,— скажи мені: що в двох інших казанах?

— В одному караються жорстокі душі, а в другому — горді,— відповіла голубка і щезла.

Ненажера й далі підкладав дрова під усі три казани і, коли другого дня прийшов чорт і запитав, чи не заглядав він до котрогось із них, рішуче заперечив.

— Що ти просиш у мене за свою службу? — поцікавився чорт, коли Ненажера сказав, що хоче повернутися додому.

— Не хочу нічого, дай тільки той старий латаний сіряк, який висить на гвіздку.

— Навіщо тобі це старе дрантя, хай собі висить! Краще я дам тобі грошей, скільки сам хочеш,— почав умовляти його чорт, нізащо не бажаючи розлучатись зі своїм сіряком.

Але Ненажера наполягав на своєму,— мовляв, він хоче цей сіряк, бо сім років чесно служив йому і чорт пообіцяв будь-яку винагороду. Що мав чорт чинити? Хоч-не-хоч довелося принести старий сіряк із двома кишенями.

— На прощання я тобі скажу, що це за сіряк: хоч би скільки ти сягав жменею у його праву кишеню, навіть тисячу разів на день, і казав: «Наповнись талерами!» — вона миттю наповниться ними. Те саме й ліва: хоч би скільки ти сягав жменею у неї й казав: «Наповнись дукатами!» — вона як стій наповниться ними. Така моя винагорода тобі за сім років служби в пеклі.

— Дурень я та ще й, до всього, в пеклі служив,— відповів Ненажера, надяг сіряк, обхопив чорта за шию, і той виніс його на білий світ — на те саме місце, звідки забрав сім років тому.

Чорт щез, а Ненажера подався просто додому.

Батьки були ще живі, але дуже бідували. Вони не раз бідкалися, де ж це їхній синок завіявся, якщо ще не вмер з голоду. І раптом на тобі: чорт приносить його — чорного, зарослого, в штанях до колін, пропалених чоботях, у полатаному сіряку старезного крою. Ледве впізнали його.

— Нарешті! — привітав його батько.— То оце ти в такому вигляді з заробітків вертаєшся? Та на тебе й глянути страшно! Іди геть з моїх очей!

— Не сердьтесь, таточку, вода з милом усе виправлять, а тим більше ось це.— І Ненажера сягнув рукою в праву кишеню, подумки наказав їй: «Наповнись талерами!» —і тієї ж миті почав кидати на стіл повні жмені талерів, аж дзенькіт пішов по хаті. У батька й очі на лоба полізли.

Нужда й біда з дому забралися, натомість оселилися радість і щастя. Другого ж дня Ненажера звелів розвалити стару хату й збудував на її місці новий гарний замок. Потім оголосив, щоб з усіх усюд до нього зійшлися вбогі ремісники, селяни й жебраки, бо він хоче їм усім допомогти. Що тут зчинилося, можете собі тільки уявити!

Кажуть, буцім у ті часи на землі було ще мало міст і сіл, скрізь росли густі ліси, простягалися величезні пасовища і луки, які можна було розорювати під родючі ниви. Так Ненажера й зробив. Кожному селянинові він дав стільки грошей, щоб той міг завести господарство, і показав місце, де можна було орати. Ремісникам звелів селитися ближче до замку. А вбогим жебракам, які не могли працювати, Ненажера звелів поставити будинок, гарно його умеблював і всіх їх туди поселив.

Для будівництва треба було багато робітників, бо в ті часи техніка була ще недосконала, отож туди зібралося й знайшло працю для своїх рук безліч людей. Наш Ненажера тільки їв і пив, а наївшись, сипав із кишень грішми, роздавав їх бідним. Хоч тепер він умивався й причісувався, проте все одно був досить бридкий. Та, попри це, всі його любили, й, коли він приходив подивитись, як їм живеться, вони ладні були з вдячності цілувати йому руки.

Один лиш батько, дивлячись на синову поведінку, хитав головою й зітхав:

— Ох, сину, сину, тобі це не минеться. Якщо про це довідається король, нам усім буде непереливки!

— Отакої! Та король має радіти, що я допомагаю йому там, де він сам не бачить. А втім, хай спробує! Я його не боюся.

Не встиг Ненажера й зогледітись, як замок його оточили веселі будиночки. Здалеку виднілися ряди садиб і чисто оброблені поля. Весело наспівуючи, скотарі гнали на буйні луки череди худоби. Ненажера радів усією душею й звелів назвати цей край Службовим — мабуть, тому, що його було збудовано на гроші, які він заслужив у чорта.

Чого батько боявся, те й сталося. Довідався про все король і страшенно розгнівився, що його підданець посмів без королівського дозволу королівську землю роздавати. І послав на нього полк вояків. Ненажера почув про це, коли вояки були ще далеко, й звелів наготувати для офіцерів дорогих наїдків, а сам рушив їм назустріч — до себе в гості запросити. Воякам дав по талеру на день, поки вони в нього стоятимуть, а хліба й вина — досхочу. Їм це сподобалося, бо навіть сам король платив куди скромніше. З радістю прийняли вони пропозицію щедрого господаря й повелися з ним по-дружньому. На просторих луках розбили табір, але замість бряжчання зброї звідти цілими днями долинали музика й спів, а в замку за здоров’я господаря пили королівські офіцери, яким над усе подобалося щодня знаходити під тарілкою по дукату.

Коли про все це довідався король, він іще більше розгнівався й послав на замок два нові полки. Але хіба вояки могли б битися з таким щедрим господарем, у якого так добре почувалися їхні товариші? Вони махнули рукою на королівський наказ і теж лишилися в господаря. Тож королеві хоч-не-хоч довелося їхати до цього чарівника, щоб помиритися з ним. Як тільки Ненажера довідався, що до нього їде сам король, він негайно звелів приготувати ще гойнішу учту, виїхав йому назустріч і шанобливо запросив до себе в гості.

Тут король зрозумів, що Ненажера дуже сильний і володіє казковим багатством, якщо може тратити стільки грошей щодня. А ще він побачив, що всі його люблять — і вояки, і хлібороби, і ремісники і що Ненажера, зрештою, може позбавити його трону, отож вирішив запропонувати руку своєї одиначки, аби врятувати королівство.

Як задумав, так і зробив: запропонував Ненажері принцесу й пообіцяв зробити його королем. Ненажері це сподобалося, і незабаром він поїхав з королем подивитись на наречену.

Обдароване військо вирушило додому, а Ненажера в своєму латаному сіряку сів у королівську карету й поїхав до столиці.

Принцеса Міліна була гарна, мов весняна троянда, то невже вона мала дістатися такому бридкому, хоч і доброму душею, чоловікові? Король потерпав, що його намір може зазнати краху. Так, либонь, і сталося б, та принцеса була добра дочка і любила свого батька всім серцем. Як тільки вона почула, яка біда йому загрожує, не стала вагатись і хвилини й пообіцяла, що віддасть свою руку Ненажері. Сльози застеляли їй очі, а рука тремтіла, коли вона подавала її женихові, але слова свого не зламала.

Ненажері принцеса сподобалася, однак він добре бачив, що його потворність жахає її, і серце його боляче стислося. Другого ж дня він попрощався з нареченою і з королем — мовляв, йому треба навести дома лад і приготуватися до весілля. Засмучений, повернувся Ненажера додому.

— Ну, чи сподобалася тобі наречена? — запитали батьки.

— Що й казати, вона прекрасна, мов та конвалія, але я їй не пара.

— Тебе важко в чомусь переконати,— буркнула мати.— Скільки разів я тобі вже казала: скинь цей жебрацький сіряк. Нічого дивного, що ти в ньому не сподобався такій прекрасній нареченій. По одежі стрічають, каже давня приказка. Переодягнись — і ти зразу припадеш їй до серця.

— Дайте спокій моєму сіряку, бо, якби не він, у нас нічого не було б. А моїй красі він не завада.

— Твоя правда, сину,— притакнув батько — він був уже певен, що цей старий сіряк дістався синові від чарівника.— І не бери це так близько до серця. Жіноча вдача дуже мінлива.

Ненажера похитав головою й гірко зажурився, навіть їсти відмовився, коли мати покликала його до столу.

— Не знаю чому, але наш син щось мені не подобається,— поскаржилася перелякана жінка чоловікові, побачивши, що Ненажера геть утратив охоту до їжі.

— Дай йому спокій,— утішав її той розважливо,— ожениться — й апетит знову з’явиться.

Сидить Ненажера біля вікна в своїй кімнаті, ні про що не дбає й думає тільки про Міліну, яка так глибоко запала йому в душу й заполонила всі думки. Він радо віддав би свій перелатаний сіряк, аби хоч трохи погарнішати.

І раптом щось дзьобнуло його в руку. Дивиться,— а це біла голубка.

— Я — та сама душа, яку ти з пекельного вогню визволив,— каже вона йому.— Мене послав сам Господь сказати тобі, що за те добро, яке ти зробив бідним людям, твоє бажання здійсниться. З цієї хвилини ти будеш гарний лицем і стрункий станом. Лишайся завжди добрим і не забувай про Господа!

По цих словах голубка щезла.

Ненажера невимовно зрадів, підхопився, глянув на себе в дзеркало й побачив, що його бридке лице обернулося на вродливе. На радощах він застрибав по світлиці й весело заспівав. Почули це батьки й, злякавшись, що їхній син звихнувся умом, прибігли нагору, але не впізнали його, аж поки він до них не заговорив. Радості їхній не було меж.

Другого дня Ненажера звелів викувати десять скринь. Коли скрині були готові, він поставив їх у своїй світлиці, замкнув двері й ну в них обома руками з кишень талери та дукати вигрібати. Він сипав у них доти, аж доки всі десять скринь стали повні. Потім відчинив вікно, скинув із себе сіряк і крикнув:

— Забирай, чорте, назад свій дарунок — він мені більш не потрібен!

Чорт схопив сіряк, просунув голову у вікно й визвірився на Ненажеру:

— Начувайся! Не потрапляй нам до лап — ми тобі покажемо за те, що ти нам так утер носа. Скільки пекло буде існувати, такого плутягу, як ти, я більше не найматиму!

Ненажера зареготав і послав чорта до всіх чортів. А відтак повантажив скрині з грішми на вози, накупив для нареченої коштовних оздоб, а собі пишного вбрання, причепурився й разом з батьками поїхав на весілля.

Як же засяяли принцесині очі, коли її обійняв такий красень-жених!

Король своїм зятем і його багатством був вельми задоволений і посадив його замість себе на трон.

Ненажера й раніше робив людям добро, а тепер він робив його й поготів. А чорт так і не зміг відшкодувати збитків, яких Ненажера завдав пеклові, й пошився в дурні!

Запис Про Ненажеру спершу з'явиться на Казкотека.

Дівчина не гребувала ніякою роботою, та найдужче любила вона поратися по господарству. Хоч личко в неї й не було таке біле, а руки не такі ніжні, як у сестер, вона однаково була гарніша й миліша за них. Мати, якій годилося б любити Анушку дужче, ніж інших дочок, догоджала тільки старшим. Ото тільки побачить десь яку модну обнову, то тут-таки й купує її своїм старшим донечкам, щоб вони могли в ній похизуватися. Найбільшою радістю для несправедливої матері було бачити, як різні джиґуни увиваються коло її старших дочок, а чужі дівчата дивляться на них із заздрістю. Бідної Анушки не помічав ніхто, крім слуг та кількох жебраків, яким вона завжди подавала щедру милостиню. І якби за бідолашку не заступався батько, їй жилося б гірше, ніж тій собаці.

Якось у сусідньому місті був великий ярмарок, і батько теж туди зібрався. Перед від’їздом він запитав дочок, що їм купити. Барушка і Доротка надавали йому цілу купу замовлень: одна просить парчі, друга сукна, ця стрічок, та — перлів.

— А що тобі привезти? — запитав батько в Анушки, яка саме подавала на стіл сніданок.

— Я багато не хочу, татку. Що по дорозі зачепиться за ваш капелюх, те й привезіть мені.

— Думаю, цього буде не так багато.

— Нашій попелюшці не треба нічогісінько,— озвалися сестри,— з неї й полотняної вдяганки вистачить.

— Вона ж у нас така сама дівка, як і ви, і теж любить гарно вбиратися,— відповів батько, докірливо глянувши на старших дочок.

— Та хто там стане звертати на неї увагу? — обурилася мати й виштовхала Анушку за двері.

Поїхав батько на ярмарок, накупив старшим дочкам усіляких дорогих подарунків і вже повертався додому. Їдучи повз лісок, зачепився капелюхом за горіхову гілку, згадав про Анушку, зірвав три горішки й сховав їх у кишеню. Приїхавши додому, він віддав старшим дочкам дорогі подарунки, а потім вийняв із кишені три горішки й пішов до Анушки.

— Ось, дочко, візьми. Що просила, те я і привіз.

Анушка щиро подякувала батькові за маленький подаруночок і сховала горішки за пазуху. Але надвечір, тягнучи з колодязя воду, вона занадто перехилилася через цямрину, і горішки булькнули аж на саме дно.

— Ой лишенько! Що ж це я наробила! Пропали мої горішки! — заплакала Анушка й, перегнувшись через цямрину, почала вдивлятися у воду. Та колодязь був глибокий, і горішків вона не побачила.

Раптом на цямрину вискочила зелена жабка й питає:

— Що сталося, Анушко? Чого ти плачеш та побиваєшся?

— Як же мені не плакати та не побиватися, коли в колодязь упали горішки, які мені сьогодні привіз тато?

— Не плач, я тобі їх зараз дістану.

Стрибнула жабка в колодязь і за хвилину знов випливла нагору, винісши на цямрину три горішки.

— Красно тобі дякую, добра жабко,— сказала Анушка й схопила свої горішки.

— А чи знаєш ти, що в цих горішках? — запитала жабка.

— А що в них може бути, крім ядра?

— О ні! В кожному з них заховано ошатне вбрання, пошите саме на тебе; коли тобі захочеться гарно вбратись, ти розколи один горішок — і матимеш усе, що заманеться,— сказала жабка й стрибнула у воду.

«Вона, видно, думає, що я зовсім наївна й можу повірити в цю баєчку. Де ж це бачено, щоб у такому маленькому горішку та вмістилася ціла сукня? Але я все одно залишу їх у себе й не розколю жодного».

Анушка знову заховала горішки за пазуху, взяла відра й почала поратися по господарству. А ввечері, лягаючи спати, загорнула горішки в полотно і сховала у скриню.

Настала неділя, сестри вичепурилися в нові сукні, мов дві пави, й пішли до костьолу. Мати з батьком і всі слуги також подалися туди. Тільки Анушка лишилася вдома — обід готувати та хату стерегти. Поралася вона, поралась, а тоді сіла на скриню й заплакала.

— І чому мені ніколи не дозволяють піти до костьолу? — бідкалася дівчина.— Але хіба можна йти туди в таких старих спідницях! Мене б люди засміяли. Якби ж то жабчина обіцянка справдилась! Ну та хай буде, що буде, а я таки розколю хоч один із своїх горішків.

Анушка витерла грубим полотняним фартухом сльози, дістала із скрині горіха і вдарила по ньому ножичком. А горіх трісь — і розколовся.

— Ой леле! А воно й правда! — вигукнула Анушка, коли в шкаралупі горішка щось заблищало.

Сівши на скриню, дівчина обережно вийняла із шкаралупи рожеву, гаптовану сріблом, сукню, срібний пояс, білий і тонкий, мов павутина, серпанок, перлові оздоби й розшиті сріблом білі черевички. «Лелечко! Невже це все справді для мене? Як же я його вдягну?.. Та якось воно буде. Обід вариться, наші не повернуться ще й за дві години, тож я хутенько одягнуся і зазирну до костьолу»,— вирішила Анушка. Вона швидко підвелася, чистенько вмилася й почала одягатися. Все сиділо на ній наче вилите. Нарешті дівчина заплела в волосся нитку перлів, накинула на голову серпанок і, шелестячи шовками, пішла вулицею.

У костьолі люди розступалися перед нею, пропускаючи її вперед, бо кожен думав, що це якась шляхетна князівна. Так уже вийшло, що Анушка сіла якраз навпроти своїх сестер. Як тільки вона увійшла, сестри забули про все на світі й дивилися тільки на перла та на гарну сукню незнайомої князівни. Де їм було здогадатися, що це їхня сестра Анушка! Та в костьолі була іще одна людина, якій Анушка впала в око. Молодий князь, котрому належали ці землі, саме їхав через місто, зайшов до костьолу й побачив Анушку. І хоч він не міг крізь серпанок добре розгледіти її обличчя, все ж таки із зросту і всієї постави здогадався, що вона, мабуть, гарна. Запитав одного, запитав другого, але ніхто нічого про дівчину не знав. Тоді він став чекати, коли вона піде з костьолу. Та Анушка раптом заквапилась додому, і, поки князь зміг протиснутися за нею, її вже й слід прохолов.

Дома вона хутенько роздяглася, склала сукню в горішок, зачинила скриню й побігла на кухню, боячись, що вогонь погас, а обід не зварився. Та вогонь весело потріскував, і обід удався на славу.

— Ну й гарно ж усе вийшло! — раділа Анушка.

Коли батьки й сестри повернулися додому, Анушка, вимащена сажею, вибігла їм назустріч.

— От якби ти сьогодні була пішла до костьолу, то побачила б, яка там була гарна панна! — знущалися з Анушки сестри.

— А я її теж бачила.

— Де ж ти її бачила?

— Я сиділа на нашій груші, коли вона проходила мимо.

Злі сестри, не довго думаючи, наказали наймитові зрубати грушу. Цілий тиждень у домі тільки й мови було, що про прекрасну панну та про молодого князя, який за нею поспішав і скрізь її шукав.

Наступної неділі всі знов пішли до костьолу. Анушка знов хутенько впорала всю хатню роботу, вмилася й пішла переодягатися. Розколовши другий горішок, вона вийняла з нього прозору, мов хмарка, розшиту перлами й самоцвітами, сукню, діамантові оздоби, білий серпанок і білі черевички.

«Якщо сестри впізнають мене у цій сукні, то вб’ють без жалю. Але мені так хочеться подивитися на того князя, бо, відколи живу, такого красеня я ще не бачила»,— подумала вона і заквапилася до костьолу.

А люди вже стояли й чекали, чи не з’явиться знов незнайома панна, і, тільки-но її загледіли, кожен шанобливо їй уклонився й пропустив уперед. Анушка глянула праворуч, де стояв молодий князь, але швидко відвернулась і зашарілася, бо очі її зустрілися з вогнистим поглядом юнака. Серце в неї гучно забилося, всю її охопив великий страх, і вона вже картала себе за те, що не лишилася вдома.

Як тільки закінчилася відправа, вона швидко підвелася, прослизнула крізь натовп, наче рибка, і подалася додому. Князь кинувся слідом за нею, але знов не наздогнав.

— Ну що, сьогодні ти теж бачила князівну? — запитали сестри, повернувшись із костьолу.

— Звичайно, бачила. Я сиділа на воротях,— відповіла Анушка.

Сестри негайно наказали зняти ворота з завіс. І знов цілий тиждень у домі було тільки й мови, що про князя та незнайому князівну.

Анушка з нетерпінням чекала наступної неділі й іноді теж згадувала про прекрасного князя.

Третьої неділі всі зібралися до костьолу раніше, ніж звичайно. Тільки-но вони вийшли за ворота, Анушка хутенько попоралася по господарству й побігла переодягатися. В третьому горішку була сукня перлова, розшита золотом, а ще оторочений золотом серпанок, оздоби з рубіну й гаптовані золотом черевички. Цього разу їй довго не вдавалося гарно заплести косу, та зрештою вона таки виклала її і коштовними самоцвітами оздобила. Потім накинула на голову серпанок і швидко, як сарна, помчала до храму.

А князь давно вже позирав на двері, чи скоро в них з’явиться князівна.

«Цього разу вона від мене не втече,— вирішив він.— Я повинен її побачити, повинен довідатись, хто вона».

Він задумав одну хитрість — звелів своїм слугам поставити недалеко від костьолу два вози ялинового гілля і, як тільки князівна увійде до костьолу, захаращити ним дорогу. Князь думав, що поки князівна вибереться з того гілля, він її наздожене.

Анушка увійшла до костьолу, вклонилася на обидва боки, почала ревно молитися. Вона помолилася за всіх — за доброго батька й лиху матір, за злих сестер і за молодого князя, який так закохано на неї дивився, потім підвелася, кутиком очей зиркнула на князя й заквапилась додому. Дівчина вийшла з костьолу й раптом бачить — уся дорога захаращена ялиновим гіллям. Ну й що з того? Вона з дитинства звикла долати ще й не такі перепони. Анушка хутенько підібрала поділ перлової сукні і вмить перемайнула через гілки. Та один черевичок усе ж таки зіскочив з ноги й застряг у глиці.

Князь протиснувся крізь юрму. Побачив розшитий золотом маленький черевичок, підняв його й, сумно оглянувши з усіх боків, заховав.

Раптом до нього нишком підходить стара жебрачка й шепоче:

— Ласкавий князю, ця панна — дочка господаря, що живе он у тому домі, я її знаю.— І показала на будиночок Анущиного батька.

Не встиг князь озирнутись, як жебрачка зникла.

«Ця стара, мабуть, має мене за дурня! Хоч цілком можливо, що панна сховалася там і що її там знають»,— подумав він і попрямував до будиночка.

А в цей час Анушка укладала сукню в шкаралупу горішка, і сльози одна за одною котилися по її щоках.

«Тато добре каже: кожен повинен знати своє місце! Ох, навіщо тільки я розколола ці горішки й спокусилася на ці коштовності? Що мені з них? Тепер уже ніщо в світі не буде мене тішити. Ох, жабко, що ти зі мною зробила! А тут іще й черевичок загубився. Цікаво, що з ним робитиме цей вродливий князь? Ох, боже, боже, навіщо я про нього думаю?» — Зітхаючи і плачучи, бідолашна дівчина роздяглася й пішла на кухню.

Тим часом із костьолу повернулися сестри, та Анушка ні про що їх не розпитує й не відповідає на їхні запитання.

Тільки-но всі зібралися обідати, як на подвір’я в’їжджає розкішна карета, запряжена четвериком, а в ній сам князь сидить. Батько кинувся йому назустріч, але поки добіг до дверей, князь уже сам відчинив їх.

— Це правда, що у вас є дочка? — питає він, привітавшись.

— Правда, милостивий князю! — відповідає жінка й моргає чоловікові, щоб мовчав.

— Коли я сьогодні виходив із костьолу, то знайшов черевичок. Я вирішив, що та, на чию ногу він прийдеться, стане моєю дружиною. Де ваша дочка?

— Даруйте, ласкавий пане! Вона у нас дуже сором’язлива, і навряд чи стане при вас назувати черевичок. Дайте його мені, я віднесу до неї в кімнату,— хитро запропонувала мати.

Князь віддав черевичок, думаючи, що нарешті знайшов прекрасну незнайомку.

А мати взяла черевичок і побігла до кімнати, де старші дочки чекали з нетерпінням, коли їх покличуть.

— Ну, любі мої,— мовила вона,— бути одній із вас княгинею.— І розповіла їм про все, тримаючи над головою черевичок.

Барушка схопила черевичок, щоб поміряти його першою, та нога її не лізла — заважала п’ята.

— Нічого не вдієш, якщо хочеш бути княгинею, треба відрізати шматок п’яти! — порадила мати.

— Я згодна! — не вагаючись ні секунди, відповіла Барушка.

Мати відтяла їй шматок п’яти, й вона взула черевичок. Потім причепурилась і вийшла до князя. Бачить князь, черевичок на нозі. Що тут скажеш! Хоч йому й здається, що дівчина і нижча на зріст, і не така гарна, як незнайомка. Батьки з радістю благословили їх, князь сів з нареченою та її матір’ю в карету і поїхав.

Але в нього був маленький песик, якого він усюди брав із собою. Тільки-но вони від’їхали від будинку, як песик почав гавкати:

— Гав, гав, гав, наш князь безп’яту дружину додому везе!

— Що ти кажеш, песику? — питає князь.

— Гав, гав, гав, наш князь безп’яту дружину додому везе! — вдруге прогавкав песик.

Почувши це, князь обернувся до Барушки й звелів їй зняти черевичок. Наречена зблідла, проте виконала князів наказ і показала йому перев’язану п’яту.

— Ах ти ж, брехухо! Ти хотіла мене ошукати? Ану геть з моїх очей! А ти,— звернувся він до її матері,— кажи негайно, де панна, якій належить цей черевичок. Я чув, що вона ховається у твоєму домі.

— Даруйте, ласкавий князю! — заторохтіла хитра мати.— Та панна не захотіла йти до вас і послала замість себе сестру. Ця в нас сором’язлива, а та ще сором’язливіша. Та коли ви велите, я все виконаю.

Вона взяла черевичок і заквапилася до Доротки, сподіваючись, що вдруге їй таки вдасться князя перехитрити. Але в Доротки не влазив у черевичок палець.

— Велике діло палець! Відріжемо його та й край,— сказала мати.

— Я згодна, ріжте, аби тільки мені княгинею стати,— мовила Доротка.

Відрізали Доротці палець, назули черевичок, і мати повела її до князя.

Хоч Доротка була такого ж зросту, як незнайома панна, і обличчям гарніша за Барушку, проте князеві все одно не сподобалась. Але, вірний своєму слову, він посадив її в карету й повіз додому.

Тільки-но карета виїхала з двору, як песик знову гавкає:

— Гав, гав, гав, наш князь безпалу дружину додому везе!

— Що, що? — здивувався князь і підкликав песика до себе.

— Гав, гав, гав, наш князь безпалу дружину додому везе,— повторив песик.

Князь обернувся до Доротки, звелів і їй зняти черевичок. Дивиться, а на нозі в неї й справді бракує пальця.

— То ви знов хотіли мене ошукати? — вигукнув він.— Терпець мій урвався, і кари вам тепер не минути. Кажіть, кого ви від мене ховаєте?

— Ох, ласкавий князю, крім кількох наймичок, у нас немає більше нікого.

— А де вони? Приведіть їх сюди.

Тремтячи зі страху, чоловік побіг кликати наймичок. Він був би радий і Анушку привести, та боявся дружини.

Побачив князь щокатих, крижастих дівчат і похитав головою,— мовляв, ні, жодна з них не схожа.

— А більше жінок у домі немає? — запитав він нарешті, розсердившись, що жебрачка його обдурила.

— Є в нас іще одна дочка, ласкавий князю,— нерішуче озвався батько,— але вона така несмілива, що навіть до людей не виходить.

— А де вона? Приведіть її до мене.

— Та, мабуть, кудись заховалася. Зараз я її приведу.

Сестри почервоніли з люті, як півонії, а мати сказала хриплим голосом:

— Наш батько зовсім розум стеряв. Хіба ж можна таку замазуру й недотепу князеві показувати? Мені навіть соромно признатися, що вона моя дочка.

Анушки не було ні в кухні, ні надворі, вона сиділа на горищі на своїй скрині й гірко плакала. А чому — й сама не знала! Коли князь приїхав і посадив Барушку в карету, її це мов ножем у серце шпигнуло. Неспроможна далі витримувати такої муки, вона втекла на горище й заридала. З великою радістю втекла б вона з дому, але не знала куди. Раптом чує, хтось лізе по драбині. Це був батько.

— Анушко, мерщій спускайся вниз, тебе хоче бачити князь.

— Кажете, мене хоче бачити князь? А хіба він не поїхав з Барушкою?

— Та ні. Він звідкись узяв, що в нашому домі ховається та панна, яку бачив у костьолі. Мати з дурної голови почала йому одну за одною підсовувати твоїх сестер, але він це швидко розкусив, лютує тепер і хоче побачити всіх жінок, які тільки є в нашому домі. Ходи, не соромся.

— Тоді зачекайте мене внизу, тату, я трохи причепурюся.

Батько зліз, і Анушка почала вбиратися у перлову сукню, розшиту золотом. Серце в неї гучно калатало, на гарненькому личку відбивалися водночас і страх, і надія.

«Що він мені скаже? Чи не звелить покарати за те, що я, бідна, убралася в таку сукню і його обдурила?» — думала вона, злазячи з горища.

— Лелечко! — вигукнув батько.— Де ти взяла цю сукню, Анушко?

— Ходім, я вам про все розкажу,— мовила дівчина.

Вона накинула на голову серпанок і пішла слідом за батьком у двір, де на неї вже з нетерпінням чекав князь.

— Як сюди потрапила ця гарна панна? — разом вигукнули сестри.

А князь підбіг до Анушки й питає:

— Чому ти ховаєш від мене своє чарівне личко, чому втікаєш від мене? Не бійся, я не скривджу тебе, бо я мрію про тебе, як мріє про сонячне світло той подорожній, що заблукав у темряві.

— Ох, ласкавий князю! Не говоріть так зі мною, ви помиляєтесь. Ось мій батько, і я — тільки вбога дівчина,— сказала Анушка, відкинувши серпанок з невинного ніжного личка і глянувши на князя карими оченятами, погляд яких пронизав його серце, мов стріла.

— Я не вірю твоїм словам. Убога дівчина не може носити такі дорогі шати.

— Те, що вона наша дочка,— щира правда,— перебила князя мати, в якої все аж кипіло від злості, що ненависна їй Анушка може стати княгинею.— Але де вона взяла цю сукню, я не знаю. Ану кажи, нечупаро, хто дав тобі цю сукню?

— Даруйте, князю! Батько привіз мені з ярмарку три горішки, а в них були ці сукні. Я надягла їх до костьолу, сподіваючись, що мене ніхто в них не впізнає. Я не знала, що все так складеться.

— Не бійся, кохана, тобі ніщо не загрожує. Ось тобі моя рука, якщо я тобі подобаюся, то ходи зі мною!

Почувши ці слова, Анушка зашарілася, і сльози закапали з її очей. Але коли князь подав їй руку, вона з радістю простягла йому свою.

Побачивши, що Анушка стала княгинею, сестри здійняли крик і кинулися їй на шию, вдаючи, ніби не хочуть із нею розставатися; насправді ж вони ревли зі злості. Тільки батько з радістю попрощався з нею і щиро побажав їй щастя.

А коли Анушка сідала в карету, прибіг песик, почав до неї лащитись і гавкати:

— Гав, гав, гав, наш князь везе додому дружину-красуню!

— Це створіння виявилося мудрішим за мене,— засміявся князь і ніжно погладив песика. Потім сів поруч з Анушкою, кучер цьвохнув батогом коней, і вони щодуху помчали до палацу.

Коли карета з Анушкою і князем зникла з очей, обидві дочки й мати люто накинулись на сердешного батька.

— Гарно зробив, нічого не скажеш! — верещала дружина, взявшись руками в боки.— Мені докоряв, що я двох старших розбестила, а сам хіба кращий! Купувати такі дорогі сукні цій брудній нечупарі-попелюшці, яка завдавала нам стільки сорому, і забути про тих, ким усі милуються, про кого ніхто й словечка лихого не скаже. Який ти після цього батько!

— Заспокойся, коли не знаєш, як усе сталося,— вгамовував її чоловік.— Звідки я міг знати, що в тих горішках заховані сукні? Доля послала їх Анушці за її доброту і щирість. Ви знущалися з неї, як тільки хотіли, а вона все мовчки терпіла. Зате тепер їй усміхнулося щастя!

— Так, так, заступайся за неї, чого доброго, ще діждешся, що князь привезе її назад. Бо яка з неї княгиня? Але тепер ти мусиш Барушці й Доротці дістати точнісінько такі сукні, якщо знаєш, на якому кущі ростуть ці чарівні горішки.

— Ох, Боже, чого ви від мене хочете? Я ж вам уже сказав, що…

— Не відкручуйся,— перебила його стара,— ми не такі дурні, щоб ти міг водити нас за носа. Якщо не принесеш нам сукні, то можеш іти до своєї пестунки, а до нас більше не вертайся.

Щоб не слухати далі цієї лайки, сердешний чоловік волів піти з дому. Він вирішив принести горішків дочкам із куща, за який недавно був зачепився капелюхом. Поїхав він до лісу, відшукав той кущ і зірвав із нього три горішки. «Віддам я їх дочкам, а сам подамся до Анушки».

Побачивши батька, злі дочки вибігли йому назустріч, гадаючи, що він приніс їм обіцяні сукні. Вихопили вони горішки в нього з рук і розкололи їх. Але що це? З кожного горішка виповзла довга змія і задушила сестер. Ніхто не зронив за ними й сльозинки!

А князь палко любив свою Анушку й до самої смерті не каявся, що взяв її за дружину.

Запис Про трьох сестер спершу з'явиться на Казкотека.

Старші брати, Йожка та Янко, мали багатих жінок, мали господарство. Юра одружився з бідною дівчиною, жив у маленькій хатинці і мав найбільше дітей. Та це було братам байдуже, вони хотіли узяти корів собі, а Юру залишити ні з чим. Але вони не могли це так просто братові сказати і корів собі лишити, і тому запропонували вигнати корів на ніч і залишити хліви відчиненими. До чийого хліва корова піде, тому вона й належатиме.

На тому й вирішили.

Юра залишив хлів відкритим і ліг спати. Брати ж його слідкували, куди корови підуть. Побачивши, що вони пішли до Юри в хлів, вивели їх звідти, залишивши йому одну стару корівчину. Інших вони поділили між собою і одвели до своїх хлівів. Коли Юра вранці встав, перш за все він пішов подивитись у хлів; побачивши там одну стару корову, він дуже розгнівався.

— Чого це я буду тебе годувати, стара каліко? Коли не можу я кращої мати, не хочу й такої — гукнув він, взяв сокиру і зарубав корову.

Коли він зарубав її і оббілував, простелив шкуру на стріху, а м’ясо жінка сховала. Пішов Юра через кілька днів подивитись на шкуру і побачив, що на ній сидить багато джмелів. Узяв він шкуру разом з джмелями, зашив її і повіз на базар. Було вже пізно, коли Юра з тачкою зупинився біля якогось млина.

— Попрошусь на ніч,— подумав Юра.

Він постукав у двері. Ніхто не пішов йому відчиняти, але у вікні він побачив світло. Тоді Юра потихеньку підійшов до вікна і, помітивши у віконниці маленьку щілину, притулив до неї око і подивився всередину. Побачив там млинарку, що сиділа за столом з якимсь паном. На столі було вино, печеня, галушки, капуста. Млинарка з паном їли. Тимчасом чує Юра, що хтось до млина підходить; він притиснувся до стіни, щоб його не було видно, і продовжував дивитися в щілину у віконниці. Це прийшов млинар, якого в млині не чекали. Коли він сильно постукав у двері і гукнув, Юра побачив, як той пан і млинарка з-за столу схопились і як млинарка швидко замикає пана в стару порожню шафу, вино ховає під лавку, печеню за піч, капусту в духовку, а галушки на полицю, як швидко посуд зі столу приймає, світло гасить і аж тоді іде відчиняти. Чув ще, як млинар жінку лає, що вона примусила його так довго чекати перед дверима. За мить взяв Юра шкуру на плече, тачку залишив надворі і постукав у двері. Млинар пішов йому відчиняти.

— Дай вам бог щастя! — привітав його Юра.

— І вам,— відповів млинар. — Що бажаєте, чоловіче?

— Чи не пустили б ви мене, пане млинар, переночувати? Хоч де-небудь у кутку, бо я рано-вранці піду далі.

— З радістю, заходьте.

Юра увійшов до млина, і млинар повів його у світлицю.

— Принеси нам, жінко, вечеряти, я також зголоднів і стомився,— сказав млинар жінці. Жінка увесь час оглядалася по кімнаті, а після цих слів вийшла з хати і за мить поставила на стіл хліб і кисле молоко.

— Хіба в тебе нема нічого кращого? Слово честі, ми б і курчатко охоче з’їли. В тебе ж багато їх на подвір’ї.

— Багато, але щоночі куниця по одному їх давить.

— І печеня нам би згодилася,— казав млинар.

— Та ми ж не пани,— похмуро відповіла млинарка. Не подала своєму чоловікові те, що іншому подавала.

— Я в своєму млині теж пан, і мій шлунок — панський,— відповів млинар жінці і, звернувшись до Юри, запросив його до столу вечеряти і сказав:

— Як нема нічого кращого, з’їмо і це.

Юра, сівши до столу, поклав шкуру біля себе.

— А що ви, чоловіче, несете в тій шкурі? — спитав млинар, помітивши його вантаж.

— Що несу? Несу пророків, які все знають,— відповів Юра.

— Та що ви кажете? Невже справді все знають? — здивувався млинар.

— Коли мені не вірите, я доведу вам, знають чи ні,— сказав Юра і, постукавши по шкурі, приклав до неї вухо.

— Еге-е,— посміхнувся.

— Ну, що вони кажуть? — спитав млинар з цікавістю.

— Що кажуть? Те кажуть, що там за піччю є печеня, в духовці — капуста, на полиці — галушки, а під лавкою ціла пляшка вина.

Млинар дуже здивувався, а млинарка почала сміятися, звідки, мовляв, все це там би взялося.

— Ну, можемо подивитися, правда це чи ні,— сказав млинар, одразу ж підвівся і зазирнув у духовку.

Справді, там була в мисці капуста, добре заправлена, за піччю знайшов печеню, на полиці галушки з бринзою, а під лавкою — пляшку вина.

— Це й справді пророки,— гукнув млинар, ставлячи на стіл усі ці страви та вино. — Ну, а тепер будемо разом вечеряти, коли нам пророки таке відкрили. А ти, жінко, хіба не хочеш з нами їсти? — звернувся млинар до жінки, але та розсердилась і вийшла з кімнати.

Юра в душі сміявся і їв з охотою, а млинар все говорив про тих пророків.

Після вечері млинар каже:

— Чи не продасте ви мені, чоловіче, тих пророків?

— Правду кажучи, я не дуже хочу їх продавати, бо з ними можу чимало грошей заробити, але якщо хочете їх купити, вам я їх продам.

— А скільки за них правите? — спитав млинар.

— Ну, як для вас, то п’ятдесят золотих,— сказав Юра.

— Це великі гроші,— похитав головою млинар.

— Навіщо ви кажете, пане млинар, що це великі гроші за таку рідкісну річ, якої ні в кого немає. Адже я вам її не нав’язую.

Млинар подумав. Він дуже хотів мати тих пророків, але грошей йому було також шкода, та згадавши, що буде надалі про все знати і ніхто не зможе його обдурити, вирішив розлучитися з своїми п’ятдесятьма золотими і сказав Юрі, що купить пророків. Юра навчав його, як і коли до них стукати, щоб вони не розгнівалися, і потім, постукавши по шкурі, ще раз приклав до неї вухо. За мить промовив:

— Хочете знати, що вони мені сказали?

— Ну, що?

— Щоб ви ту стару шафу або спалили, або у воду кинули. Інакше не матимете у хаті спокою, бо в ній чорт заклятий.

— Ну, коли так, кинемо її завтра під колеса млина,— сказав млинар.

— Якщо хочете кинути її під колеса, краще дайте мені, я поламаю її на дрова,— сказав Юра.

— Е, беріть, коли хочете з чортом мати справу,— промовив млинар.

Після вечері він дав Юрі п’ятдесят золотих, узяв пророків і пішов спати. Юра трохи відпочив, потім поклав шафу на тачку і в темряві виїхав з млина. Проїхавши частину дороги, потрапив на міст. Тут він раптом смикнув тачку і, впустивши її на землю, сказав сердитим голосом:

-— Навіщо мені таку вагу тягти, адже я можу тебе, старий мотлоху, скинути звідси у воду разом з тим чортом, що в тобі зачарований.

Тут озвався з шафи жалібний голос:

— Ох, добрий чоловіче, не кидай мене у воду, випусти мене, я дам тобі сто золотих!

— Ти гадаєш, що я випущу чорта за сто золотих?

— Ну, я дам тобі двісті?

— Давай триста, і я випущу тебе,— сказав Юра.

— Ох, це ж великі гроші,— скаржився панок у шафі.

— Ну, коли це багато — дати за своє життя триста золотих — я не хочу нічого, а тебе кину у воду.

— Не кидай, не кидай, я дам тобі триста, тільки випусти вже мене.

Юра відкрив шафу і випустив панка, але той мусив одразу ж дати йому гроші.

— Ох, та й дорога ж була гостина, пане! — сміявся Юра, ховаючи гроші.

Але панок його вже не чув, він тікав чимдуж, щоб якнайшвидше уникнути небезпеки. Юра не кинув шафу у воду, а повіз її додому. Коли приїхав додому і розповів жінці, що за ту шкуру дістав, вона дуже зраділа. Послав її чоловік до брата Йожки позичити мірку, щоб зміряти гроші. Жінка мірку позичила, та не помітила, що зять дно вимазав. Коли гроші зміряли, пішла жінка мірку віднести та знов не помітила, що приліпилась до дна одна монета. Як брати це побачили, дуже здивувалися і одразу ж пішли до Юри спитати, де він взяв гроші.

— Шкуру я продав одному млинареві, а він дав мені за неї триста п’ятдесят золотих,— сказав Юра.

Заздрісні брати побігли додому, порізали корів і пішли продавати шкури тому млинареві, про якого Юра розповів. Але їх спіткала невдача. Млинар зрозумів тимчасом, яких пророків купив, і коли брати прийшли продавати йому шкури, зібрав челядь і так віддубасив їх, що вони ледве додому добрались.

І задумали брати помститися Юрі, який їх на це підмовив. Але самі нічого не могли з ним вдіяти, тому послали дітей накидати йому в сіно кізяків. Юра їх не чіпав, а коли вони закидали все сіно, зібрав кізяки в бочку і поїхав з ними на базар. Приїхав в одне село, а там його люди спитали, що він везе.

— Ліки проти чуми,— відповідав він кожному, хто питав. Незабаром рознеслося по всьому селі, що прийшов чоловік, який має ліки проти чуми. Відразу зібралися старшини на раду, чи не купити ці ліки. І вирішили, нарешті, купити,— мовляв, тепер, як настане чума, ліки проти неї вже будуть готові.

Пішли вони до Юри і купили в нього ліки за великі гроші Юра сказав їм, щоб вони бочку не відчиняли, поки чума не настане, а тільки тоді ці ліки по селу пустили. Порадивши їм так, згріб гроші і пішов додому. І похвалився братам, що одержав за ті кізяки. Коли брати це почули, дуже розлютилися, що самі допомогли йому заробити такі гроші. І почали просити, щоб тепер він посилав своїх дітей псувати їх сіно.

Чому б не послати, пошлю, як ви так бажаєте,— сказав Юра, сміючись.

Він справді послав дітей на сіно, коли брати так побажали. Коли сіно було вже закидане кізяками, поклали його брати у бочку і повезли у те село, куди послав їх Юра. Та ледве вони в село приїхали, збіглися люди і почали їх бити, бо тим часом старшини, недочекавшись чуми, відкрили бочку і побачили, що за ліки купили А оскільки це був для громади збиток, громада зігнала свою злість на братах. Так побили їх, що вони ледве додому долізли. Навіть не похвалилися Юрі, як «пощастило» їм, але домовилися його за це утопити.

Якось підстерегли його, схопили, посадили у бочку, поклали на тачку і у воду кинули. Плаваючи по воді в цій бочці, він увесь час кричав:

— Я не хочу, я не буду в Будіні паном!

Почув його один вівчар, що недалеко від берега вівці пас, дуже здивувався і витяг бочку з Юрою на берег. Спитав його, що він кричить і чому забитий у бочку.

— Ох, любий дядечку, тому що не хочу бути в Будіні паном. Прийшли за мною, а коли я не схотів з ними йти, вкинули мене в бочку і пустили вниз по Вагу до Дунаю, а там під Будіном мене схоплять і доведеться мені бути паном у Будіні. Ох, я краще б вівці пас!

— Ну, коли тобі краще вівці пасти, паси, а я буду в Будіні паном,— сказав вівчар, і Юра відразу ж з бочки вистрибнув, вівчар туди вліз, і Юра пустив його по воді.

Пливучи вниз по Вагу, вівчар весь час кричав:

— Я хочу, я буду в Будіні паном!

— Гей, ти, блазню, ми тобі не забороняємо,— казали люди, що чули його крик.

А Юра погнав вівці додому, усю ту гарну отару. Коли брати його побачили, остовпіли з переляку. Але Юра сказав їм:

— Не лякайтеся, я дякую вам за те, що ви мене у Ваг кинули; коли б ви цього не зробили, я б не мав такої отари овець.

— А хто тобі дав їх? — спитали брати.

— Хто мені дав? Коли я плив униз по Вагу, я побачив зелену луку, а на ній багато гарних овець. Не було коло них ні вівчара, ні собаки. Побачивши це, я повернув до берега, виліз з бочки, узяв цю отару і погнав її додому. Там їх ще багато.

Позаздрили брати на таке багатство і одразу ж домовилися піти за вівцями і всіх їх додому пригнати. Щоб ніхто з ними не пішов, вони нишком відвезли бочки до Вагу, сіли в них і попливли. Чи пощастило їм, ніхто не дізнався, бо назад вони не повернулися.

А Юра жив із своєю жінкою та дітьми з того часу щасливо та спокійно.

Запис Про Юру та його братів спершу з'явиться на Казкотека.