— Ой, яка вона гарненька, маленька!

А деревце і слухати їх не хотіло.

Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. По пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.

— Ах, якби я вже була такою великою, як інші! — зітхала маленька ялинка.— Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітах, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі лапаті ялини!

Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці й увечері.

Стояла зима, і все навколо вкрив сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!

Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таке велике, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим — це ж найкраще в світі»,— думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева ставали голі, довгі та тонкі, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани й везли з лісу.

Куди їх везли? Що їх чекало?

Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:

— Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?

Ластівки не знали, але чорногуз замислено кивнув головою і сказав:

— Так, можливо! Я стрічав багато нових кораблів, коли летів з Єгипту. На кораблях були чудові щогли. Я гадаю, що то були ті самі дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони стали поважні, дуже поважні.

— О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях. А яке ж воно, море? На що воно схоже?

— Ну, про це треба довго розповідати! — сказав чорногуз і полетів.

— Радій з своєї молодості! — казало сонячне проміння.— Радій з свого дужого росту, свого юного життя.

І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.

Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або ж такі, як наша ялинка, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.

— Куди їх везуть? — спитала ялинка.— Вони ж не більші за мене, одна навіть менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?

— Це ми знаємо! Це ми знаємо! — зацвірінькали горобці.— Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, які тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.

— А потім? — спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.— А потім? Що було з ними потім?

— Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!

— А може, і я піду таким блискучим шляхом? — раділа ялинка.— Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та пишноті! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!

— Радій нам! — казали сонячний промінь і повітря.— Радій з своєї молодості та волі!

Але вона, не раділа, а все росла та росла!

Взимку і-влітку стояла вона зеленого, темно-зеленою. Люди, які бачили її, говорили:

— Чудове дерево!

І от взимку, під Новий рік, цю ялинку зрубали найпершу.

Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий біль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя. Їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона вирослу. Вона знала, що більше не побачить ані своїх любих подруг, ані маленьких кущів, ані квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей від’їзд.

Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинами вивантажували у дворі і якась людина сказала:

— Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!

Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу. Скрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна стояли великі китайські вази з левами на покришках. Там ще стояло крісло-гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок «на тисячу тисяч рігсдалерів — не менше», так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з піском; ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її прикрасили матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка! Що ж це буде тепер?

Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили ласощами. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони і виросли на ялинці. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх та білих свічечок.

Ляльки, зовсім як живі маленькі чоловічки,— ялинка ніколи не бачила таких раніше,— загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив’язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!

— Увечері,— казали всі,— сьогодні увечері ялинка засяє!

«О,— думала ялинка.— Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше запалили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може, горобці прилетять до вікон і здивовано зазиратимуть крізь шибки? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»

Небагато ж вона знала!

Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.

Нарешті запалили свічки.

Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками — якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.

— Ай-яй-яй! — закричали дівчата і швидко загасили вогонь.

Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно.

А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блиск просто приголомшував їі. Та от раптом розчинилися широко двері, і в кімнату вбігла юрба дітей; вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі у нестримній радості загомоніли так, що у . вухах задзвеніло, затанцювали навколо ялинки, і стали зривати один подарунок за одним.

«Що вони роблять? — думала ялинка.— Що це значить?»

Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.

Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та визирала тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.

— Казку! Казку!—закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:

— От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь — послухає з нами! Але я розкажу тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати — про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але все-таки знову повернув собі шану і здобув наречену — красуню принцесу?

— Про Іведе-Аведе! — закричали одні.

— Про Клумпе-Думпе! — закричали інші.

Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більше нічого робити?»

Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!

Товстенький чоловік розповів про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але знову повернув собі шану й одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» — Вони хотіли послухати казку і про Іведе-Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе-Думпе.

Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого.

«Клумпе-Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! — думала ялинка й вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.— Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім стану принцесою?»

І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом та фруктами.

«Завтра я вже не тремтітиму! — думала вона.— Я радітиму з мого щастя. Завтра я знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, ще й про Іведе-Аведе».

І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.

Вранці прийшли служники й дівчата.

«Зараз почнуть мене прикрашати»,— подумала ялинка, але її витягли з кімнати, потягли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.

«Що ж це значить? — подумала ялинка.— Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити й почути?» — І вона притулилася до стіни і все думала, думала.

Часу для цього було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.

Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.

«Зараз надворі зима,— думала ялинка,— земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити! Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Як було добре в лісі, коли навколо лежав сніг і стрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»

— Пік-пік! — сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.

— Страшенний холод,— сказали миші,— а то було б тут добре! Правда, стара ялино?

— Я зовсім не стара! — відповіла ялинка.— Є багато дерев, далеко старших за мене!

— Звідки ти прийшла сюди? — спитали миші.— І що ти знаєш? — Вони були дуже цікаві.— Розкажи нам про найкраще місце на землі. Ти там була? Чи була ти коли-небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна потанцювати по лойових свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?

— Цього я не знаю! — сказала ялинка.— Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!

І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного, і вони слухали й казали:

— Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти була!

— Я? — здивувалась ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.— Так, можливо, це були дуже веселі часи!

А далі вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.

— О,— сказали миші,— яка була ти щаслива, стара ялино!

— Я зовсім не стара! — заперечила ялинка.— Мене тільки цієї зими взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!

— Як гарно ти розповідаєш! — сказали миші.

І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким хотілося послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися, вони мусять повернутися! Адже Клумпе-Думпе упав з драбини і все-таки здобув принцесу. Може, і я стану принцесою!»

І ялинка згадувала маленьку гарну берізку, що росла в лісі недалеко від неї. Берізка здавалася ялинці справжньою красунею принцесою.

— Хто це Клумпе-Думпе? — спитали маленькі миші. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам’ятала її слово в слово.

Миші від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.

Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювалися казкою так, як раніше.

— Ви знаєте тільки одну цю історію? — спитали пацючихи.

— Тільки одну! — сказала ялинка.— Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не розуміла, яка була щаслива.

— Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?

— Ні! — відповіла ялинка.

— Ну, дякуємо вам! — сказали пацючихи і пішли.

Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:

— Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси. Але коли це трапиться?

І от якось уранці прийшли люди прибрати горище. Витяг ли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.

«Ну, починається знову життя!» — подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння — вона опинилася надворі.

Все це сталося надзвичайно швидко. Ялинка навіть забула подивитися сама на себе — так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувалась свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластівки.

— Квір-вір-віт! — але це вони квірікали не до ялинки.

— Тепер я заживу! — раділа ялинка і широко розправляла свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку подвір’я між бур’яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці.

Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи на неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку. ч у

— Подивіться, що залишилося на цій гидкій, старій ялині! — сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.

А ялинка давилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе, і їй захотілося повернутись в темний куток на горищі. Вона згадала про свою свіжу юність у лісі, про веселий, святковий вечір і про маленьких мишей, що радісно слухали казку про Клумпе-Думпе.

— Усе минулося! Усе минулося! — казало дерево.— Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!

Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в’язка дров. Як запалали вони під великим казаном!

Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивились і кричали: ‘

— Піф! Паф!

А ялинка, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе-Думпе — єдину казку, яку вона почула і вміла сама розповідати. Так вона і згоріла.

Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її найщасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також. Кінець, кінець, як усім історіям на світі.

Запис Ялинка спершу з'явиться на Казкотека.

Хлопчик одержав їх тому, що був день його народження, і він одразу ж почав розставляти їх на столі.

Всі солдатики були подібні один до одного, лише двадцять п’ятий відрізнявся від своїх братів: у нього була тільки одна нога. Його виливали останнім, і олова на нього не вистачило. Але і на своїй одній нозі він стояв рівно і твердо, як решта на своїх двох. Та саме він і відзначився своїми пригодами.

На столі, де їх поставили, було багато інших іграшок, а найбільше впадав у око чудовий палац з картону. Крізь маленькі вікна можна було заглянути всередину і побачити залу. Перед палацом стояли маленькі дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було ніби справжнє прозоре озеро. На озері плавали воскові лебеді і милувалися своїм відображенням у цьому озері. Усе було дуже миле, але наймилішою за все була маленька дівчинка, яка стояла на порозі відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з картону, спідничка її була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стьожка спускалася з плечей до пояса. Посередині стьожки була прикріплена яскрава блискітка, така завбільшки, як усе личко дівчинки. Дівчинка була балерина. Вона стояла на одній нозі, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу підняла так високо, що олов’яний солдатик, не міг її побачити і подумав, що у дівчинки, як і в нього, тільки одна нога.

«От дружина для мене,— подумав він.— Але вона така знатна, вона живе в палаці, а я маю лише коробку, та й у тій нас аж двадцять п’ять. Це ж не місце для неї! Проте я повинен з нею познайомитися!»

І, випроставшись, він сховався за табакеркою, що стояла на столі. Звідти він міг дивитись на маленьку чарівну дівчинку, яка все стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.

Коли настав вечір, решта олов’яних солдатиків прибула в свою коробку, а люди в домі пішли спати. От тоді іграшки почали гратися в гості і в війну, а потім влаштували бал. Олов’яні солдатики заметушились у своїй коробці, бо їм теж хотілося взяти участь в іграх, а грифель пішов витанцьовувати на дошці. Знявся такий галас, що прокинулась канарка і теж зацвірінькала, та все віршами. Тільки двоє не рушили з місця — це були олов’яний солдатик і балерина. Вона трималась рівно на носочках, розкинувши обидві руки. Він був теж непохитний на своїй одній нозі й на мить не зводив з неї очей.

Годинник пробив дванадцять — і раптом тарах! — з табакерки зіскочила покришка. Але там був зовсім не тютюн, ні, а маленький чорний чортик — троль, майстерно зроблений.

— Олов’яний солдатику! — крикнув троль.— Не дивись на те, що тебе не стосується!

Але олов’яний солдатик удав, ніби нічого не чує.

— Ну, добре ж, почекай до ранку! — сказав троль.

Вранці прокинулись діти і поставили олов’яного солдатика на вікно. І чи то троль зробив, чи протяг, але вікно раптом відчинилося, і солдатик полетів сторч головою з третього поверху. Це був жахливий політ! Він летів догори ногою і уткнувся каскою та багнетом між камінням бруку.

Служниця і маленький хлопчик одразу побігли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали і мало не наступили на нього, але все-таки не знайшли.

Якби солдатик закричав: «Я тут!» — вони б, звичайно, його знайшли, але він вважав, що йому не личить галасувати, тому що він був у мундирі.

Раптом пішов дощ. Краплі падали все частіше, і нарешті почалася злива.

Коли вона минула, прибігли два вуличні хлопчики.

— Дивись! — закричав один.— Он лежить олов’яний солдатик. Давай пустимо його плавати.

Вони зробили з газети човника, поставили посередині солдатика, і він поплив униз рівчаком. Обидва хлопчики бігли поряд і плескали в долоні. О, рятуйте! Які хвилі билися в рівчаку і яка бурхлива течія! Адже злива була сильна, і паперовий кораблик то підкидало вгору і жбурляло вниз, то так швидко крутило, що олов’яний солдатик аж тремтів, але він лишався непохитним, не мінився в обличчі, дивився прямо вперед і тримав рушницю в руці. Раптом човник опинився під довгим містком,— там було так темно, як колись у коробці.

«Куди ж я потраплю? — думав солдатик.— Це все витівки троля! Ох, коли б ще тут, у човнику, сиділа балерина, хай тоді було б і вдвічі темніше!»

Раптом вистрибнув великий водяний пацюк, що жив під містком.

— А паспорт у тебе є? — запитав він.— Покажи паспорт!

Але олов’яний солдатик мовчав і тільки міцніше стискав рушницю.

Човник понесло далі, а пацюк плив за ним.

Брр-р… як клацав він зубами і кричав зустрічним тріскам та соломинкам:

— Тримайте його! Держіть його! Він не заплатив мита! Він не показав паспорта!

Але течія була щодалі все сильніша. Олов’яний солдатик помітив попереду світло, міст закінчувався, але тут почувся такий страшенний гуркіт, що злякав би найхоробрішу людину. Подумайте тільки! За містком рівчак кінчався, і вода спадала у великий канал. Це для солдатика було так само небезпечно, як для нас кинутися у водоспад.

Водоспад був так близько, що човна уже ніщо не могло зупинити, його рвонуло. Бідний олов’яний солдатик тримався непохитно, як міг; ніхто не сказав би, що він хоч оком кліпнув. Човен крутився, наповнився водою по вінця і став тонути. Олов’яний солдатик стояв по шию у воді. Човен поринав усе глибше, більше й більше розлазився папір. От вода вже над головою солдатика. Він згадав у цю хвилину маленьку чарівну балерину, яку вже ніколи не побачить, і у вухах його лунала пісня:

Вперед, вперед, о воїне!
Сміливо йди на смерть!

І от папір зовсім подерся, і олов’яний солдатик пішов на дно. Але в цю мить його проковтнула велика риба.

Ох, як темно було у неї всередині! Ще темніше, ніж під містком у рівчаку, і до того ж дуже тісно. Але олов’яний солдатик лишався непохитним і лежав випроставшись з рушницею в руках.

Риба заметалася на всі боки, виробляла жахливі стрибки. Нарешті вона зовсім затихла. І раптом — ніби блискавка майнула. Стало зовсім світло, і хтось закричав голосно:

— Олов’яний солдатик!

А сталось так: рибу впіймали, понесли на базар, продали, звідти вона потрапила на кухню, тут куховарка розрізала її великим ножем, схопила двома пальцями солдатика за спину і понесла в кімнату. Всі хотіли побачити незвичайного чоловічка, який зробив у риб’ячому животі таку мандрівку.

Але олов’яний солдатик не загордився. Його поставили на стіл. Ні, подумайте тільки, які чудеса трапляються на світі, олов’яний солдатик опинився в тій самій кімнаті, де був раніш; він бачив тих самих дітей, і ті самі іграшки стояли на столі, і розкішний палац з чарівною балериною. Вона так само трималась на одній нозі, а другу відкинула високо в повітря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов’яного солдатика, він мало не заплакав оловом, але це ж йому не личило.

Він тільки дивився на неї, та вона не вимовила ані слова.

Раптом один з хлопчиків схопив солдатика і ні з того ні з сього кинув його просто в палаючу піч: певне, це його напоумив троль з табакерки.

Солдатик стояв, освітлений яскравим полум’ям, і йому було дуже жарко, але, чи було це від вогню, чи від кохання, він і сам не знав. Він дивився на маленьку балерину, вона на нього, і він відчув, що тане, але все ще стояв непохитно з рушницею на плечі. Раптом двері в кімнату розчинилися. Протяг підхопив балерину, і вона, як метелик, пурхнула в пічку, просто до олов’яного солдатика, запалала яскравим полум’ям — і її не стало. А олов’яний солдатик розтанув у грудочку, і коли робітниця другого дня вигрібала золу, вона знайшла у пічці маленьке олов’яне серце. Від балерини залишилася тільки блискітка, але й та почорніла, як вугілля.

Запис Хоробрий олов’яний coлдатик спершу з'явиться на Казкотека.

Цілісінький день ото тішиться було він на теплім соняшнім сяйві; літа з квітки на квітку, танцює на легесеньких крильцях метелика; виміря було часом, скільки йому випада зробити ступнів[3], аби виходити всі шляхи і стежки на однім липовім листику. Шляхами й стежками на листику звав же він те, що ми жилками йменуємо. А й справді, то були для нього цілі шляхи! Перш нім було виходить він там повсюди, і сонечко зайде, а часом і нічка застука!

Раз ото похолоділо дуже; схопився вітер і дощик закрапав: треба було до домівки хапатись. Кинувся ельф, аж уже троянди позачинялися — ніяк не вскочить: бо хоч би вам одна була одчинена! Бідний, малесенький, налякався так — Господи! Не доводилось на віку ще й разу йому ночувати надворі, бо все було спав він, пестився за теплими рожевими листоньками… а тепер же то… Ох! це — видима смерть!

На другім боці садочка, знав він, була квітниця[4], а над нею — розкішна жимолость; квітки її видавались йому за великі ріжки розмальовані: туди ж він і думав дістатись, аби заночувати до ранку. От і прилетів… коли — шш! — а там уже двоє: хороший-прехороший юнак та гарнесенька дівчина; поруч сидять собі та жадають одно,— аби їх не розраяли люди. Вони пак кохались так щиро, як жодна дитина не кохає ні батька, ні матері.

— А все-таки не минемо розставання! — каже юнак.— Твій брат такий ненависний до нас, ото й посила мене з припорукою[5] далеко геть за моря та за гори! Бувай же здорова, моя богданко кохана: сам Бог тебе дав мені — й ніхто не одніме!

Тут поцілувались вони. Заплакала дівчинонька і дала йому троянду; але сперш нім дала, поцілувала квітку так солодко, що тая й розкрилася. А малесенький ельф мерщій — шасть туди! — та й притулився головкою до стінок тих пахучих, тонесеньких; звідти він добре чув, як промовляли вони: «Прощай, прощай!»

А це спочув ельф, що троянда опинилась уже на грудях юнацьких… Ох, як же там тьохкало серденько! Так стукотіло, що малесенькому йому навіть не дало супочити.

Але троянда недовго на грудях супокійно лежала. Юнак мерщій її зняв та, думно[6] йдучи темрявим лісом, усе знай цілує ту квіточку, так палко та міцно, що трохи-трохи не роздушив маненького ельфа. Квітовичок і кріз пелюстки вчував, як вуста ті юнацькі палали, а троянда навіть розчинилась-розквітилася, немов з-під[7] палючого південного сонечка.

Тим часом у ліс ввійшов і другий чоловік, хмурий та лютий: то був лихий брат молодої красуні. От узяв він вийняв гострого ножа, та поки юнак цілував ту троянду, і забив його в смерть; одтяв голову геть та й закопав її разом з тілом у сиру землю під липою.

«Ну, тепер його й з думки геть! — думав лиходій.— Не вернеться, певно, вже більше. Що ж? Лежав йому довгий шлях через моря й через гори… там латво[8] й загинути! От він і загинув. Тепер вже не вернеться, а сестра й питатись за нього не насміє!»

Взяв він потім насунув ногою на зрушену землю листя та й повернувся додому вже глупої ночі. Але вертався він не один, як був певен: його проводжав і малюсінький ельф. Сидів він у скрученому сухому липовому листику, що причепився до волосся лиходієві, саме як той копав землю. Тепер він був у брилі, і там було темно… ельф аж тремтів од перестраху й гніву за вчинок лихий.

Перед світом тільки лиходій той вернувся додому; зняв ото бриля та й пішов до сестри в спочивальню. Лежала ж там хороша, як квіточка, дівчина, і снився їй той, кого вона щиро кохала, про кого думала, що вже далеко в дорозі.

А лихий брат нахилився над нею та усміхнувся якось так гидко, немов той чортяка. Тут у нього і випав з волосся на покривало листик сухий; але він, не добачивши, пішов собі геть, бо й самому хотілось хоч світом заснути. А ельф вихопився мерщій із засохлого листика, сів дівчиноньці на вухо та й розказав, ніби вві сні, про страшне душогубство; з’явив перед нею те місце, де брат її коханця убив і закопав у землю; розказав про липу розквітлу, що стоїть таменьки, та й додав:

— А щоб ти не думала, що все, що я розказав тобі,— один тільки сон, то знайдеш ти на своєму ліжку сухого листика!

Прокинулась вона і справді — знайшла.

Ненько ж моя! Змила вона гіркими обличчя: нерозважно так плаче, Господи! Цілий день не зачинялось віконце: манесенькому ельфу було б латво полинути до троянд чи й до других квіток у садочку; тале ж він не наваживсь серденьком оту бездольну покинути. На вікні стояв кущик рожевий; в одній квіточці сів собі ельфик та й позирав звідти на бідну, нещасну дівчину. А її брат вчащав до покою та такий до свого лиходійства байдужий, веселий… а вона ж то не насміла і слова йому про свою скрутоньку-тугу сказати.

Скоро насунулася ніч, викралась дівчина з дому та й пішла мерщій, де росла липа; одгорнула вона листя з сирої землі і викопала незабаром за дубле вже тіло коханця. Ох і ненько ж моя! Як ревно вона ридала та благала все Бога, аби і їй послав швидше ту смерть!

Рада б була вона взяти і цілого трупа додому, так було ж це неможливо. От підняла вона бліду голову з заплющеними очима, поцілувала її в холодні вуста і з розкішного волосся землю струхнула.

— Я сховаю її у себе! — каже, та, закопавши трупа у землю, взяла вона голову й кущик ясмину, що ріс таменьки, взяла ото та з тим скарбом і вернулась додому.

Скоро вступила до хати, знайшла вона зараз щонайбільшого наквітника[9], який мався; поклала в нього мертву голову, засипала землею та й посадила зверху ясминину.

— Прощай, прощай! — зітхнув малесенький ельф; він не примів більш спозирати на ту нерозважену тугу та й полетів у садок до своєї троянди. Але в неї уже були квіти пов’ялі і тільки де-не-де на зелених пуп’яшках висіли ще блідесенькі листоньки.— Ой, мі! Як швидко все добре й хороше минає! — зітхнув ельф. Насилу-таки знайшов він ще одну рожу, де й оселився; за її тонесенькими, пахучими пелюстками був йому любий притулок.

Щоранку ото прилітав він під віконце до бідної дівчини, а та було стоїть над наквітником та слізоньки ронить; скропляє було гіркими тими свого ясминового кущика: і нім більше[10], день-за- день, полотніла й марніла дівчина, тим краще зеленіла й бростала[11] віточка. Швидко розвивалися паростки, а це й білесенькі пуп’яшки набрунилися: вона було все любує на них та цілує. Але лихий брат лаяв сестру та допитувався, чи вона часом не збожеволіла? З великого пересердя не зміг стерпіти він і зрозуміти, чого б вона плакала над тим горщиком? Не знав пак він, які очі, які червоні вуста взялися тією землею!..

Раз ото схилила вона голівоньку над горщиком та й заснула; так і знайшов її манесенький ельф: сів мерщій у вухо та й почав розказувати про тихий вечір у квітниці, про вонність[12] троянд і про кохання тих ельфів. А вона спала все так супокійно та тихо і марила щастям, та на тих мріях і душу зітхнула… й полинула тихо на небо, до того, кого вірно кохала.

А ясминові квітки розчинили свої білі великі дзвоники та запахли так надзвичайне душисто: інак-бо вони не уміли по небіжці заплакати.

Але лихий брат глянув на гарного розквітлого кущика, взяв його, наче спадок, до себе та й поставив у спочивальні своїй коло самого ліжка,— так ото вбирав кущ його очі у себе та пах дивовижно. Квітовичок ельф і собі за ясмином познявся та й літа з квітки на квіточку; а в кожній же то сиділо по душі манесенькій… так, так ото літа та розказує про вбитого юнака, про його голову, що була вже й у землі й під землею, про брата лихого та про бездольну сестру його.

— Ми знаєм про це! — шепотіла кожна душа в квіточці.— Ми знаєм про це! Чи ж ми й самі не повиростали з сполотнілих вуст та з погаслих очей? Ми знаємо все, знаємо!

Та, кажучи се, якось дивно головками хитають. Квітовичок ельф і збагнути не міг, чому вони такі супокійні, байдужі? От узяв він полетів до бджіл, що мед у садочку збирали, та й розказав їм про того лиходія-брата. Бджоли повідали це матері, а та й наказала їм, аби завтра вранці закусали на смерть того забійця.

А преднесь, вночі,— то була перша ніч по смерті сестри,— саме як спав брат той на своєму ліжку біля вонних ясминів, одчинилися разом всі квітові чашечки і невидимо полинули з них квітошні душі, озброєні трутними жалами; посіли вони мерщій йому в вухо і розказали багато страховизних снів; а далі перелинули на вуста і почали язика його колоть трутними жалами.

— Тепер ми помстили за смерть! — сказали вони та й вернулись назад до білих ясминових дзвоників.

А як настав ранок й одчинилося зненацька вікно в спочивальні, разом прилинув і ельф з цілим роєм, ото щоб закусати забійця.

Але він уже вмер був; кругом ліжка стояли люди й казали:

— Ясминові пахощі його вбили!

Збагнув тоді ельф відомщення тих квіток і розказав про це матці бджолиній; а та гула та бриніла з своїм роєм навколо квітового горщика: не можна було й одбитись од бджіл. От один чоловік взяв був наквітника винести, а це — як шпигне його в руку бджола, так він його об землю й кинув.

Розбився ото горщик, а люди й побачили тоді блідого черепа і дізнались, що мерлий у ліжку був не хто — душогуб.

А матка — цариця бджолина — гула по повітрю та бриніла про відомщення квіток і про рожевого ельфа та про те, що під кожним листоньком малесеньким живе щось, що висвідчить вчинок лихий і відомстить за нього!

Запис Трояндовий ельф спершу з'явиться на Казкотека.

Це було вже багато років тому, але саме через те і варто прослухати цю історію, поки її не забули зовсім.

Палац імператора був найрозкішнішим у світі, весь зроблений з найтоншого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися.

В саду росли найчудовіші квіти, і на найкращих з них були прив’язані срібні дзвіночки: вони дзвеніли, щоб не можна було пройти мимо, не помітивши квітів. От як все було тонко вигадано в саду імператора. Він тягся ген-ген так далеко, що сам садівник не знав, де йому край, а із саду потрапляли в чудовий ліс з високими деревами і глибокими озерами. Ліс спускався аж до самого моря, синього і глибокого; великі кораблі пропливали під вітами лісу, і там жив соловей. Він так солодко співав, що навіть бідний, обтяжений турботами рибалка, коли виходив уночі рибалити, зупинявся і слухав, забувши про свій невід.

— О! Як це добре! — казав він, але мусив робити своє діло і забував про пташку. Проте, коли наступної ночі соловей знову починав співати, а рибалка знову припливав туди, він казав те саме: «О! Як це добре!»

З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю імператора і дивувалися з міста, палацу й саду. Та, почувши чарівний спів солов’я, всі казали: «Все ж таки це — найкраще!»

Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про все, що бачили. Вчені писали багато книжок про місто, палац і сад. І про солов’я вони теж не забували: його вони навіть ставили найвище за все, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов’я в лісі над глибоким морем.

Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них потрапили якось і до імператора. Він сидів на своєму золотому троні, читав і читав, щомиті покивуючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу й саду. «Та соловей — все ж таки найкраще»,— писалось у книжці.

— Що таке? — сказав імператор.— Соловей!.. Я зовсім не знаю. У моїй державі і навіть у моєму саду живе така пташка, а я ніколи не чув про це. Довелось уперше дізнатися про неї з книги!

І він покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, він нічого не відповідав, крім «п», хоча це зовсім нічого не означає.

— Виявляється, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей»,— сказав імператор.— Кажуть, що вона — над усе варта уваги у моїй великій державі. Чому мені про неї ніколи не доповідали?

— Я досі не чув її імені,— промовив камергер,— її ніколи не представляли при дворі.

— Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені,— сказав імператор.— Весь світ знає про те, що є в мене, тільки я один не знаю.

— Я не чув раніш її імені,— повторив камергер,— але я її шукатиму, я її знайду!

Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх сходах згори та вниз, по всіх залах та коридорах, але ніхто, кого він стрічав, не чув ані слова про солов’я. Камергер прибіг назад до імператора і сказав, що це, напевне, вигадки тих, що пишуть книги.

— Ваша імператорська величність не повинна вірити, що пишуть у книжках. Це все — звичайнісінькі вигадки, чорна магія.

— Але ж книгу, в якій я прочитав про це,— заперечив імператор,— прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути неправди! Я хочу почути солов’я. Він мусить бути сьогодні тут. Він матиме мою найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу побити палицями всіх придворних!

— Тзінг-пе! — сказав камергер і знову оббігав сходи згори та вниз через усі зали та коридори; трохи не половина придворних бігали за ним, бо вони зовсім не хотіли, щоб їх били палицями. У всіх було одне питання — про дивного солов’я, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.

Нарешті зустріли вони на кухні бідну маленьку дівчинку. Вона мовила:

— О боже!.. Соловей! Я його добре знаю! О! Як він уміє співати! Щовечора мені дозволено відносити моїй бідній хворій мамі недоїдки від обіду. Вона живе внизу, на березі моря, і, коли я повертаюсь назад і спочиваю в лісі, я там слухаю співи солов’я. У мене виступають сльози на очах, і стає так хороше, немов мене цілує мама.

— Маленька куховарочко! — сказав камергер.— Я дам тобі постійне місце на кухні і поклопочусь про дозвіл дивитися, як імператор обідає, якщо ти проведеш нас до солов’я… Він одержить запрошення сьогодні ввечері бути у палаці.

І ось вони попрямували до лісу, де завжди співав соловей, і півдвору йшло за ними.

Вже пройшли чимало, і саме десь замукала корова.

— О! — сказали молоді придворні.— Ось він! Яка дивовижна сила в такій маленькій тварині! Але, звичайно, ми чули його раніше!

— Ні, це корови мукають,— пояснила дівчинка,— ми ще далеко від того місця.

Трохи згодом заквакали жаби в болоті.

— Чудово! — зауважив придворний бонза.— Я вже чую його, він дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.

— Ні, то жаби! — заперечила дівчина.— Але тепер, напевне, ми скоро його почуємо.

Та ось заспівав соловей.

— Ось він! — скрикнула дівчинка.— Слухайте! Слухайте! Ось він сидить.— І вона показала на маленьку сіреньку пташку вгорі на гілці.— Слухайте соловейка!

— Чи це можливо? — промовив камергер.— Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, він позбувся своїх барв, тільки-но побачив перед собою стільки знатних людей?

— Соловейку! — гукнула голосно куховарка.— Наш милостивий імператор бажає, щоб ти йому проспівав.

— З великою приємністю! — відповів соловей і заспівав так, що це була просто насолода.

— Немов скляні дзвіночки дзвенять,— сказав камергер.— Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. Він матиме великий успіх при дворі.

— Може, ще поспівати імператорові? — спитав соловей. Він думав, що імператор теж тут з усіма.

— Мій прегарний маленький соловей,— сказав камергер.— Я маю щастя закликати вас сьогодні ввечері на двірцеве свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїм дивним співом.

— Найкраще мене слухати в зеленому лісі,— промовив соловей, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає імператор.

В палаці все було розкішно прибрано. Фарфорові стіни й підлога сяяли, відбиваючи світло багатьох тисяч золотих ламп. Найрозкішніші квіти, на яких висіли дзвіночки, поставили у коридорах. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути власних слів.

Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту жердину, на якій мав сидіти соловей. Всенький двір був тут, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано -було титул «дійсної придворної куховарки». Всі були в найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіру пташку, якій імператор кивнув головою.

Соловей заспівав так чудово, що на очах імператора виступили сльози, сльози покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.

Імператор був такий задоволений, що наказав почепити соловейкові на шию свій золотий черевик. Але соловей тільки подякував: уже він одержав досить нагороди.

— Я бачив сльози на очах імператора, для мене це найдорожчий скарб. Я вже досить нагороджений!

І він знову заспівав на весь палац своїм солодким чудовим голосом.

— Це наймиліше кокетство, яке можна уявити! — казали дами навколо і набрали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли вони розмовлятимуть. Вони гадали, що тоді стануть схожими на солов’я. Навіть лакеї і покоївки дали зрозуміти, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить! Відомо, що найважче догодити саме їм. Так, соловей мав, без сумніву, великий успіх.

Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень і один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив’язану до його ноги. Тому він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.

Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім «соло», а другий відповісти «вей». Вони зітхали і розуміли один одного.

Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов’я Солов’ями, але жоден з них не мав навіть натяку на голос.

Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».

— От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! — сказав імператор.

Але це була не книга, а маленький вигадливий виріб, що лежав у коробочці,— штучний соловей, дуже схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.

Як тільки заводили штучну пташку, вона починала співати одну з мелодій, які співав справжній соловей, причому поводила хвостиком вгору та вниз і виблискувала сріблом та золотом. На шиї в неї висіла маленька стьожка, на якій було написано: «Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов’єм імператора китайського».

— Чудово! — казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул «імператорського головного постачальника солов’їв ».

— Тепер нехай вони заспівають удвох. Який це буде дует!

Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав, як сам хотів, а штучний — як заведена шарманка.

— Це не його вина,— сказав капельмейстер,— окремо він бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою.

Тоді штучний соловей мусив проспівати один. Він мав такий же успіх, як і справжній, але штучний виглядав далеко миліше, він блищав, як обручка або брошка.

Тридцять три рази проспівав він одну й ту ж мелодію і не втомився. Його прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.

Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він випурхнув у відчинене вікно і полетів до свого зеленого лісу.

— Що це значить? — мовив імператор. Всі придворні лаяли солов’я і називали його невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас»,— казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму пісню. Проте вони ще не знали її напам’ять, бо мелодія була дуже складна. Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона далеко краща за солов’я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, а також і внутрішніми якостями.

— Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а в штучного все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому він співає, можна розібрати його і показати всю будову всередині — плід людського розуму, побачити, як розташовані валики, як вони працюють і як діють один за одним.

— І ми тієї ж думки! — сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл наступної неділі показати пташку народові.

— Хай і народ також послухає! — наказав імператор.

Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп’янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі вигукували «о!» і підіймали вказівний палець вгору, похитуючи головами.

А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов’я, казали:

— Звучить добре і схоже, та чогось не вистачає, а чого — ми й самі не знаємо.

Справжнього солов’я оголосили вигнаним за межі держави.

Штучному солов’ю відвели місце на шовковій подушці коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержані ним, золото і дорогоцінні камені лежали навколо, і соловей дістав титул «співця імператорського нічного столика» і був записаний за рангом номер перший з лівого боку, тому що імператор вважав за важливіший той бік, де серце, а серце навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п’ять томів про штучного солов’я. Це були товстенні книги, в них була сила мудрованих китайських слів, та всі запевняли, ніби прочитали і зрозуміли ці книги, а то б їх оголосили дурними й висікли.

Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь народ знали напам’ять кожну ноту із співу штучного солов’я. Але саме через це тепер він їм і подобався найдужче. Вони могли самі йому підспівувати.

Вуличні хлопчаки співали: «Цві-цві-цві… Тьох-тьох-тьох-тьох»,— і імператор підспівував так само.

О, це насправді було чудово!

Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж завжди, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Усі коліщатка закрутилися. Потім щось тріснуло — тррр! — і музика змовкла.

Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг тут допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після довгих розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба дуже обережно поводитись, бо валики стерлися, а встановити нові, щоб музика звучала, як колись, неможливо.

Це було велике горе! Тільки раз на рік дозволили заводити пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що штучний соловей так само хороший, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше.

Минуло п’ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, захворів, і казали, він помирає.

Уже був обраний новий імператор, але народ юрбився на вулиці й питав камергера, як почуває себе старий.

— П,— відповідав той і хитав головою.

Похололий та блідий лежав імператор у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що він уже мертвий, і кожен спішив вітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки пили, базікаючи, каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо!

Але імператор ще не був мертвий. Нерухомий і блідий, лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора і на штучного солов’я.

Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидить на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це — Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій — його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови — одні потворні, інші милі й ласкаві.

То були всі злі й добрі діла імператора, що дивилися на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.

— Пам’ятаєш ти це? — шепотіли одне за одним.

— Пригадуєш ти це? — і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.

— Я не знав цього ніколи,— казав імператор.— Музики! Музики! Мого великого барабана! — кричав він.— Щоб я не міг чути, що вони кажуть!

Але вони вели далі, і Смерть, наче китаєць, кивала головою на все, що вони говорили.

— Музики! Музики! — кричав імператор.— Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!

Але пташка мовчала,— не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала. А Смерть усе дивилася на імператора своїми великими порожніми очицями, і було тихо, так жахливо тихо.

І тоді раптом за вікном залунав чудовий спів. Це маленький живий соловей сидів на гілці і співав. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоб своїм співом збудити надії, втішити його. Він співав, а привиди все блідли й блідли, кров потекла швидше й швидше в ослабілому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і мовила:

— Співай ще» соловейку, співай!

— А ти віддаси мені за це дорогоцінну золоту шаблю? Віддаси мені пишний прапор? Віддаси імператорську корону?

І Смерть віддала одне по одному клейноди за кожну пісню, а соловей усе співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.

— Дякую! Дякую! — промовив імператор.— О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав із своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?

— Ти нагородив уже мене,— відповів соловей.— Я викликав сльози на твоїх очах,— коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози — ось найдорогоцінніша нагорода, від якої радіє серце співця. Але засни зараз, і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.

І він заспівав знову, а імператор поринув у солодкий сон… Який спокійний, цілющий був цей сон!

Сонце світило в вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто з слуг ще не повернувся, бо всі вважали, що він помер, тільки соловей сидів коло нього і співав.

— Ти мусиш залишитися у мене назавжди,— сказав імператор.— Ти співатимеш, коли сам захочеш, а штучну пташку я розіб’ю на тисячі скалок.

— Не роби цього,— заперечив соловей.— Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Хай лишається у тебе. Я не можу жити в палаці і тут звити гніздо, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна, і мої співи розрадять тебе, а також примусять замислитись. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: вона залетить і до бідного рибалки, і під дах селянина, і до всіх, хто далеко від тебе і твого двору. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.

— Усе! — сказав імператор, встав у своєму царському вбранні, яке сам одягнув, і притис важку золоту шаблю до свого серця.

— Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що в тебе є маленька пташка, яка розповідає тобі про все. Так де краще!

І соловей полетів.

Слуги увійшли подивитися на мертвого імператора, застигли на порозі, а імператор сказав:

— Доброго ранку!

Запис Соловей спершу з'явиться на Казкотека.

В ЯКОМУ ЙДЕ МОВА ПРО ДЗЕРКАЛО ТА СКАЛКИ

Ну, так починаємо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії,— ми знатимемо більше, ніж зараз.

Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, це був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.

Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди — потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння — воно розпливалося на весь ніс або рот.

— Це надзвичайно весело! — сказав чорт.

Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з’являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.

Усі, хто відвідував школу чорта,— а в нього була своя, чортівська школа,— розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити, — казали вони,—якими є насправді весь світ і всі люди».

Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в око людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,— і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали.

А по світу літало ще багато скалок дзеркала.

Слухаймо ж далі!

Оповідання друге

ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках, жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра. їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і між дахами йшли дощові ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев’яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!

Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали, але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з’являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленький хлопчик і маленька дівчинка.

Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда.

Улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.

А надворі мела метелиця.

— Це білі бджілки рояться! — сказала стара бабуся.

— А в них також є своя Снігова Королева? — питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

— Є і в них! — відповіла бабуся.— Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає у вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.

— Еге, ми це бачили! — сказали діти і гадали, що це правда.

— А може Снігова Королева зайти сюди? — спитала якось дівчинка.

— Нехай спробує!—сказав хлопчик.— Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!

Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.

Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягся на ніч, він зліз на стілець коло вікна і подививсь крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Сніжинка раптом почала рости все більше й більше і стала, нарешті, молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлопчик злякався і зскочив з стільця; ніби велика птиця майнула надворі повз вікно.

Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига, і незабаром настала весна — сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху, високо над усіма поверхами.

Троянди цвіли цього літа чудово, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянду.

Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.

Діти тримали одне одного за руки, цілували троянду, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов’януть!

Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками — звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п’ять разів.

— Ай! — раптом скрикнув хлопчик.— Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!

Дівчинка обняла його за шию, він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.

— Я думаю, вже випало! — сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала сатани. Ми пам’ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане — ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.

— Чого ти плачеш? — спитав він.— Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! — закричав він.— Цю троянду точить черв’як! Дивись! А ця зовсім крива! Ні, справді, це зовсім погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! — І він, штовхнувши ногою ящики, вирвав обидві троянди.

— Кай, що ти робиш? — закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, вирвав ще одну, стрибнув у своє вікно і втік від маленької милої Герди.

З того дня, коли вони приносили книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати мову і ходу всіх сусідів. Все, що було в них нехорошого, всі їхні хиби, він умів виставити напоказ, і люди казали:

— Що за голова в цього хлопця!

А причиною цьому були скалки дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його від щирого серця. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали зовсім незвичайні.

Якось узимку, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу своєї синьої курточки.

— Подивись у скло, Гердо! — сказав він.

Кожна сніжинка під склом здавалась далеко більшою, ніж насправді, і нагадувала розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так дивно!

— Подивись, як майстерно зроблено! — говорив Кай.— Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!

Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:

— Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! — і втік.

Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив’язували свої санки до селянських саней і таким чином могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з’явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина в хутряній білій шапці, закутана в білу хутряну шубу. Сани об’їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив’язав до них свої сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв’язати свої санки, але людина в шубі все кивала йому дружньо, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську браму. Сніг повалив раптом ще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі.

Кай голосно закричав — ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.

Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу — це була жінка, висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.

— Ми добре покаталися! — сказала вона.— Але ти зовсім змерз. Залазь у мою шубу!

І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.

— Ти все ще мерзнеш? — спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить — далі, навпаки, стало легше, Кай перестав зовсім мерзнути.

— Мої санки! Не забудь моїх санок! — було перше, про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив’язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

— Ну, більше я тебе не цілуватиму,— сказала вона,— бо інакше ти умреш!

Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з’явилася за вікном і кивала йому. Тепер уже все в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Він розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить мало, і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір… Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви.

Оповідання трете

САДОК ЖІНКИ, ЯКА ЗНАЛА ЧАРИ

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він подівся? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив’язав санки до великих розкішних саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста. Ніхто не знав, де він тепер.

Багато сліз було пролито за ним.

Гірко і довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала коло міста.

О, як довго тяглися сумні зимові дні.

Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

— Кай помер і більше не повернеться! — сказала Герда.

— Не вірю! — відповів сонячний промінь.

— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.

— Не віримо! — відповіли вони.

Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

— Я взую свої нові червоні черевички,— сказала вона якось уранці,— ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

— Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички недосить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички в воду. Човен не був прив’язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен відійшов уже далеко від берега і швидко поплив за течією.

Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на землю, вони тільки летіли за нею вздовж берега і, ніби бажаючи її втішити, цвірінчали: «Ми тут! Ми тут!»

Човен плив за водою далі й далі. Герда сиділа смирно, в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.

Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли високі розлогі дерева, на луках паслися вівці та корови. Але ніде не видно було жодної людини.

«Може, річка несе мене до маленького Кая!» подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом’яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями, Перед дверима виструнчились два дерев’яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто проходив мимо. Герда гукнула їм»— вона думала, що солдати живі. Але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега.

Дівчинка гукнула ще голосніше. З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

— Ой, бідна маленька дитинка! — сказала стара.— Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко?

З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.

Герда дуже зраділа, що, нарешті, опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася старої.

— Ну, ходімо, разкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! — сказала бабуся.

Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!» От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати — хай краще покуштує вишень та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки.

Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.

Вікна були високо від підлоги і всі різноколірні — червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.

— Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку!— сказала бабуся.— Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братіка Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, шо Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

Зробивши свою справу, бабуся повела Герду в квітник. Які пахощі, яка розкіш! Тут було стільки найрізноманітніших квітів кожної пори року. У цілому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралась між квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни.

Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?

Одного ранку вона сиділа і розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда,— бабуся забула її стерти, коли загнала інші, живі, троянди під землю. От що значить неуважність.

— Як, тут нема троянд? — скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!

Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю — вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

— Ой, як я забарилася! — сказала дівчинка.— Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? — спитала вона у троянд.— Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?

— Він не вмер! — сказали троянди.— Адже ми були під землею, туди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

— Дякую вам! — сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: «Чи не знаєте ви де Кай?»

Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію. їх наслухалася маленька Герд багато, але жодна з квіток не сказала ні слова про Кая.

І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх часів року, цього й не було помітно.

— Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! — сказала маленька Герда і знову рушила в путь.

Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листки падали один за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!

Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

Оповідання четверте

ПРИНЦ І ПРИНЦЕСА

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу прямо проти неї стрибнув великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і, нарешті, заговорив:

— Кра-кра! Дррррастуй!

Краще вимовити людською мовою не вмів, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре і відчула відразу все їхнє значення. Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.

Ворон замислено похитав головою і сказав:

— Можливо! Можливо!

— Та невже? Справді? — гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.

— Спокійніше, спокійніше! — сказав ворон.— Я гадаю, що це був твій Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе з своєю принцесою.

— Хіба він живе у принцеси? — спитала Герда.

— А от послухай! — сказав ворон.—Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.

— Ні, цього мене не вчили! — мовила Герда.— Моя бабуся — та все розуміє і теж, напевне, вміє розмовляти цією мовою

— Ну, нічого! — сказав ворон.— Розповім, як зумію, хоч і погано.

І він розповів про все, що тільки знав.

— У цій країні, де ми зараз з тобою сидимо, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала,— отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж?»

«А й насправді», подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а ще такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. От барабаном скликали всіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. Усі вони були дуже задоволені. «Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!» — казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову,— додав ворон,— у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідає.

Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.

— Другого дня всі газети вийшли в рамці з сердечок і з вензелями принцеси. В газетах було

оголошено, що кожен молодий чоловік приємної зовнішності може з’явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, як дома, і буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.

— Так, так,— повторив ворон,— ти можеш мені повірити, це так само вірно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина!

Але ні в кого нічого не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали,— як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і не можуть нічого вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не те було потрібно! Справді, ніби їх всіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнувся довгий-предовгий хвіст людей, я сам був там і бачив це! — вів ворон далі.— Їм хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв з собою бутербродів, але не ділився з своїм сусідом, думаючи про себе: «Хай виглядають охлялими — принцеса не візьме їх».

— Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда. Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?

— Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З’явився невеличкий чоловік, ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.

— Це Кай! — зраділа Герда.— Так, я знайшла його! — і вона заплескала в долоні.

— За спиною у нього була невеличка торбинка! — продовжував ворон.

— Ні, це, напевне, були його саночки,— сказала Герда,— він пішов з дому з саночками.

— Можливо,— мовив ворон,— я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрошки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!» Таємні радники і генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда, — урочистіше не можна уявити. А його чоботи гучно рипіли, та це його не турбувало.

— Це, напевне, Кай! — скрикнула Герда.— Я знаю, у нього були нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.

— Так, вони рипіли здорово! — продовжував ворон.— Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на перлині, завбільшки з веретено, а всі придворні дами з своїми фрейлінами і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери з своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Хто далі стояв від принцеси і ближче до дверей, той пихатіше тримався. На хлопчика-служника, який завжди носить пантофлі, й дивитись не можна було, такий гордий стояв він на дверях.

— Це все, напевне, було дуже страшно,— сказала Герда.— А Кай, він сподобався принцесі?

— Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило. Він заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.

— Так, це, напевне, був Кай! — сказала Герда.— Він такий розумний, знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами. Ах, проведи ж мене швидше в палац!

— Це легко сказати! — відповів ворон.— Але як це зробити? Стривай, я пораджусь з моєю нареченою. Вона вже щось придумає і скаже нам. Ти думаєш, що тебе так просто і пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.

— Мене пустять! — мовила Герда.— Якби Кай почув, що я тут, він одразу прибіг би за мною.

— Почекай мене тут коло парканчика,— сказав ворон, кивнув головою і полетів.

Ворон повернувся пізно ввечері.

— Кра! Кра! — закаркав він.— Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку,— вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб тебе впустили в палац, ти ж босоніжка. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті цього не дозволять. Але ти ж плач. Ти будеш там.— Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ.

Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя. Коли всі вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку у маленькі напіввідчинені двері.

О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая! Дівчинка ніби збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла взнати, чи живий її маленький Кай. Так, він повинен бути тут! Герда так живо уявляла собі його розумні очі, довге волосся, усмішку… Як він усміхався їй, коли вони бувало сиділи поряд під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла вона ради нього, дізнається, як сумували за ним усі рідні… Ах, вона відчувала і радість і страх!

Та ось вони вже на сходах.

На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона і озиралася на всі боки. Герда вклонилася їй, як учила робити її бабуся.

— Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого!— сказала ручна ворона.— «Повість вашого життя», як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду вперед. Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.

— А мені здається, хтось іде за нами! — сказала Герда, і в ту ж хвилину повз неї пролетіли якісь тіні: коні з розпущеними гривами і тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи.

— Це сни! — сказала ручна ворона.— Тим краще для нас,— зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що, коли ви будете в пошані та честі, ви покажете, що у вас благородне серце.

— Це цілком зрозуміло! — сказав лісовий ворон.

Тут вони увійшли в першу залу, всю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Повз дівчинку знову пролинули сни, але так швидко, що вона не встигла роздивитися вершників. Зали були розкішніші одна за одну — просто можна було засліпнути. Нарешті, вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів’я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю. О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім’я і піднесла лампу до його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.

О! Це був не маленький Кай!

Принц був схожий на нього лише з потилиці. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.

— Ох, маленька бідолашко! — мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте ворони мусять одержати нагороду.

— Хочете ви літами на волі,— спитала принцеса,— або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?

Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду, тому що подумали про старість. Вони сказали: «На схилі віку добре мати вірний шматок хліба».

Принц підвівся з свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які хороші бувають люди і звірі!» Потім заплющила очі і солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Здавалося, вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. Але, на жаль, це був лише сон, і все зникло, коли дівчинка прокинулась.

Другого дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували залишитися в палаці і жити з ними, але вона попросила лише маленькі санки з конем і пару чобіток. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.

Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори,— їй дали і форейторів,— усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який вже одружився з ручною вороною проводжав її перші три милі і сидів у кареті поряд з дівчинкою — він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Ручна ворона стояла на дверях і махала крилами. Вона не поїхала проводжати дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду і багато їжі. У кареті було повно пряників і кренделів, а в сидінні росли фрукти І горіхи.

— Прощай! Прощай! — кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була тяжка розлука. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

Оповідання п’яте

МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.

— Золото! Золото! — закричали вони, кинулись на карету схопили коней, убили маленьких кучера і служників і витяглі з карети Герду.

— Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що насунулись на очі.

— Жирненька, як молоденький баранчик! Яка ж це вон на смак! І вона витягла гострий блискучий ніж.

Це було жахливо!

— Ай! — закричала вона раптом. Її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!

— Ах ти, жахливе дівчисько! — закричала мати і не встигла убити Герду.

— Вона гратиметься зі мною,— сказала маленька розбійниця,— і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали.

— Ач, як танцює з своїм дівчиськом!

— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розпещена і уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу по пнях та камінні. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява.

Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:

— Вони не вб’ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти принцеса?

— Ні,— сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.

Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:

— Вони не вб’ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе,— я краще сама вб’ю тебе!

І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м’яку та теплу.

От карета зупинилася. Вони в’їхали на подвір’я розбійницького замка. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли величезні бульдоги, і здавалось, кожен з них може проковтнути людину. Вони підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.

Посеред величезної зали, з напівзруйнованими закуреними стінами та кам’яною підлогою, палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

— Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток,— сказала розбійницька дівчинка.

Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.

Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.

— Вони всі мої! — сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами.— Поцілуй його! — гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя.— А ось тут сидять лісові пустуни! — продовжувала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дерев’яними гратами.— Ці двоє — лісові пустуни! їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик «Бе», — і дівчинка потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику.— Його теж треба тримати на прив’язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем, — він дуже цього боїться.

І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.

— Хіба ти спиш з ножем? — спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.

— Завжди! — відповіла маленька розбійниця.— Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.

І Герда розповідала знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, в своїй клітинці; інші голуби вже. спали. Маленька розбійниця обняла Однією рукою Герду, — в другій у неї був ніж, — і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб’ють її, чи залишать живою. Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:

— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб’ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!

— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда.— Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

— Вона поїхала, напевне, в Лапландію,— відповіли голуби,— адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

—Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно!— сказав північний олень.— Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих, крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви.

Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.

— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.

— Лежи тихо,— сказала маленька розбійниця,— а то я штрикну тебе ножем.

Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

— Ну, хай буде так… Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона у північного оленя.

— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали.— Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.

— Так слухай! — сказала Герді маленька розбійниця.— Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.

Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула її за бороду і сказала:

— Доброго ранку, мій любий козлику!

А мати нащипала їй ніс так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.

Коли стара хильнула з сьомої пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:

— Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв’яжу тебе і випущу на волюч Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братік. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.

Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив’язала її про всяк випадок і підсунула під неї м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

— Ну, хай вже буде так,— сказала вона далі,— візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер руки у тебе, як у моєї матері.

Герда плакала від радості.

— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця.— Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати.

І хлібини й окорок вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив’язаний олень, і сказала йому:

— Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку!

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:

— Прощавай!

Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.

— Фук! Фук!—почулося раптом з неба, і воно ніби зачихкало вогнем.

— Ось моє рідне північне сяйво! — сказав олень.— Дивись, як світить!

І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі.

Хліб вони вже з’їли, окорок також і нарешті опинилися в Лапландії.

Оповідання шосте

ЛАПЛАНДКА І ФІНКА

Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну,— вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.

— Ах ви, бідолахи! — сказала лапландка.— Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.

Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.

— Фук! Фук! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки — дверей у неї зовсім не було.

Всередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко стягла з Герди всю одежу, рукавиці й чобітки,— інакше Герді було б надто жарко,— поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам’ять, і потім сунула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.

Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слова.

— Ти дуже мудра жінка! — сказав олень.— Ти можеш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер розв’яже один вузол — повіє ходовий, розв’яже другий — розгодиниться, а розв’яже третій і четвертий — зніметься така буря, що поламає на трісочки дерева. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.

— Силу дванадцяти богатирів? — сказала фінка.— Аякже! Хіба це допоможе їй? — Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.

Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилася на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:

— Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала. Їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.

— А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?

— Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла півсвіту. Не в нас позичати їй сили. Сила — в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, що стоїть на снігу, вкритий червоними ягодами, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.

З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.

— Ай, я без теплих чобіток! Ай, я без рукавиць! — закричала маленька Герда, вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилася одна, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.

Вона побігла, як тільки могла, вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони мчали по землі просто на Герду і, наближаючись, стали все більші та більші.

Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі — стоголових змій, треті—товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався в густий туман.

Але нам треба подивитись, що ж було в цей час з Каєм. Він і не думав про Герду і найменше про те, що вона йде до нього.

Оповідання сьоме

ЩО БУЛО В ЗАМКУ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ І ЩО ТРАПИЛОСЯ ПОТІМ

Стіни замка Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижано-холодні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди. Ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, бали, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися погуляти в карти; не сходились побазікати за чашкою кофе біленькі кумасі-лисички.

Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало і світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безконечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисне зроблено. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома. Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього,— поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури. Є така гра — складання фігур з дерев’яних дощечок, вона зветься китайською. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова гра розуму». В його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх — найважливішою справою. Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілось,— слово «Вічність».

Снігова Королева сказала йому:

— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.— Але він ніяк не міг його скласти.

— Тепер я полечу в теплі краї,— мовила якось Снігова Королева.— Подивлюся в чорні казани.— Так вона називала кратери вогнедишних гір — Везувія і Етни.— Я побілю їх трохи. Це добре після лимонів і винограду.

І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав так, що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.

В цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила Герда. Вітри тут затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу — і побачила Кая.

Вона пізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:

— Кай! Милий мій Кай! Нарешті я знайшла тебе!

Та він сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і розтопили скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.

Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом із сльозою. Тоді він пізнав Герду і зрадів.

— Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? — він оглянувся навколо.— Як тут холодно, пустинно!

І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.

Кай з Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода олениха, її вим’я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх в губи.

Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм нові плаття, полагодила сани і поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися і з оленями і з лапландкою.

— Щаслива путь! — сказали вони їм.

Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні, — Герда його пізнала, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця. Їй набридло жити дома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається — і в інших частинах світу. Вона відразу пізнала Герду, а Герда її. Їм обом було дуже радісно.

Запис Снігова Королева спершу з'явиться на Казкотека.

Звичайно, для цього було надто сміливо звернутися до дочки імператора з запитанням: «Чи не хочеш ти вийти за мене?» Проте він наважився на це, тому що його ім’я було відоме. Тисячі принцес залюбки пішли б за нього, але що скаже йому вона, дочка імператора?

Ось послухаймо, як було діло.

На могилі батька принца ріс кущ троянд, о, який чудовий, прекрасний кущ троянд! Він цвів лише раз на п’ять років, і на ньому розпускалася тільки одна троянда. Але яка це була троянда! Вона пахла так солодко, що той, хто нюхав її, враз забував усі турботи, всі прикрості.

А ще принц мав солов’я, який міг співати так, ніби найкращі мелодії всього світу збереглися в його горлечку.

Цю троянду і цього солов’я мусила одержати принцеса, тому їх поклали у великі срібні скриньки і послали їй.

Імператор наказав принести скриньку у великий зал, де принцеса з своїми фрейлінами гралась у «гості» — інших справ у них не було. Побачивши великі скриньки з подарунками, вона заплескала в долоні.

— Ах, якби там була маленька киценька! — скрикнула принцеса. Але звідти вийняли чудову троянду.

— Подивіться, як мило вона зроблена,— мовили всі придворні дами.

— Більш ніж мило,— сказав імператор.— Дуже гарно!

Та в цю мить принцеса торкнулася пальчиком троянди і трохи не заплакала.

— Фу, тату! Вона зовсім не зроблена, це справжня троянда!

— Фу! — сказали всі фрейліни.— Вона справжня!

— Раніш ніж сердитися, подивимося, що в другій скриньці,— вирішив імператор.

І от з’явився соловей і заспівав так прекрасно, що не можна було нічого сказати проти нього

— Шарман! Шарман![1] — кричали фрейліни; вони всі лопотіли французькою мовою, одна гірше одної.

— Як він нагадує мені музичну скриньку покійної імператриці,— сказав один старий придворний.— Ах, це той же самісінький тон, та самісінька манера.

— Справді,— сказав імператор і заплакав, як дитина.

— Сподіваюся принаймні, що хоч пташка не справжня? — спитала принцеса.

— Найсправжнісінька,— почали запевняти її люди, що привезли подарунки.

— Тоді випустіть її, хай летить собі! — сказала принцеса і нізащо не погодилася прийняти принца.

Але це не злякало принца. Він вимазав собі обличчя коричневою та чорною фарбами, насунув шапку на лоб і постукав до них.

— Добридень, імператоре! — сказав він.— Чи не можу я тут, у палаці, знайти якусь роботу для себе?

— Багато вас тут вештається та шукає,— мовив імператор,— проте стривай — я поміркую. От-от, я згадав, і мені таки потрібний свинопас, бо у нас свиней сила-силенна.

І принц став придворним свинопасом. Його помістили в маленькій комірчині поряд із свинарнею, і там він мусив жити.

Цілий день він сидів у своїй комірці, працював, і на вечір зробив чудовий маленький горщичок. Навколо горщичка були навішані бубонці. Як тільки ставили горщик у піч і він закипав, бубонці мило дзвеніли і вигравали стару пісеньку.

Ах, мій любий Августін,
Все мина, все мина!

Але найцікавішим було ось що: коли тримали палець над парою горщика, враз можна було взнати, хто які страви готував у цілому місті.

Звичайно, це було не те, що якась там троянда!

От принцеса пішла прогулятися з своїми фрейлінами, почула цю пісеньку, зупинилася, тому що вона теж могла грати «Ах, мій любий Августін». Це була єдина пісенька, яку вона вміла грати, та й то лише одним пальцем.

— Ах, я це знаю! — сказала вона.— Він, напевне, освічений, цей свинопас! Послухайте, підіть до нього і спитайте, скільки коштує його інструмент.

Старій фрейліні довелося взути дерев’яні черевики і піти на чорний двір.

— Скільки ти візьмеш за цей горщичок? — спитала фрейліна.

— Десять поцілунків принцеси,— сказав свинопас.

— Боронь боже! — скрикнула фрейліна.

— Дешевше я не віддам,— відповів свинопас.

— Ну, що ж він відповів? — спитала принцеса.

— Я не можу навіть сказати вголос,— мовила фрейліна,— це жахливо!

— Так шепни мені на вухо!

— Ах, він нахаба! — закричала принцеса, почувши про призначену ціну, і пішла гуляти далі.

Та тільки зробила вона кілька кроків, бубонці так мило задзвеніли знову:

Ах, мій любий Августін,
Все мина, все мина!

— Послухайте,— сказала принцеса,— спитайте його, чи не згодиться він одержати десять поцілунків від моїх фрейлін.

— Дуже дякую,— відповів свинопас.—Десять поцілунків самої принцеси — або горщик лишається у мене.

— Як це неприємно! — сказала принцеса.— Тільки обступіть нас, щоб ніхто нічого не побачив.

І фрейліни стали в коло, схопили руками кінчики, своїх спідниць, щоб закрити їх.

Свинопас одержав десять поцілунків принцеси, а принцеса — чудовий горщичок.

От було радості! Цілий вечір і цілий день горщичок кипів. А в цілому місті не залишилось жодної кухні, починаючи з найбагатших і кінчаючи найзлиденнішими, про яку не знали б, що там готується на обід.

Фрейліни танцювали і плескали в долоні:

— Ми знаємо, у кого суп та пиріжки, у кого каша та котлети.

— Як це цікаво,— сказала принцеса.

— Дуже цікаво,— казали фрейліни.

— Але тримайте язик за зубами, бо я ж дочка імператора.

— Звичайно, це цілком зрозуміло,— сказали всі.

У свинопаса,— тобто насправді у принца, але ж усі вважали його за свинопаса,— жодного дня не минало без того, щоб він не зробив чогось нового. Якось змайстрував він калаталку. Коли її починали крутити, вона грала всі вальси, галопи і польки, які тільки знали, відколи існує світ.

— Це ж сюперб![2] — скрикнула принцеса, проходячи повз хижку свинопаса.— Я ніколи раніше не чула кращої композиції. Слухайте, підіть до нього і спитайте, скільки коштує інструмент. Але цілувати я його більше не буду.

— Сто поцілунків принцеси,— переказала фрейліна, що ходила його питати.

— Ні, він таки зовсім збожеволів! — сказала принцеса і пішла далі, та, пройшовши кілька кроків, зупинилася.— А втім треба сприяти мистецтву. Я дочка імператора! Підіть скажіть йому, що він, як і вперше, одержить від мене десять поцілунків, а решту від моїх фрейлін.

— Ах! Ми цього зовсім не хочемо!— заперечили фрейліни.

— Дурниці! — мовила принцеса,— Коли я могла поцілувати, можете й ви. Не забувайте — ви одержуєте платню..

І фрейліни мусили піти до нього.

— Сто поцілунків самої принцеси,— сказав він,— або кожен залишається при своєму.

— Станьте навколо нас,— сказала принцеса, і фрейліни стали навколо, а принцеса почала його цілувати.

— Що це за збіговисько коло свинарні?— спитав імператор, який саме вийшов на балкон. Він протер очі і надів окуляри.— Що це знову вигадали фрейліни? Треба піти подивитися!

І, розправивши закаблуки своїх черевиків, власне не черевиків, а старих стоптаних пантофель, він подався до свинарні.

Ой, як він поспішав!

Він підійшов зовсім нечутно, і фрейліни його не бачили. Вони лічили поцілунки, щоб розплата була зроблена чесно, отже вони не помітили, коли підійшов імператор. А він ще став навшпиньки, щоб краще бачити.

— Що це таке? — закричав імператор, побачивши, як цілуються дочка з свинопасом, і пожбурив пантофлею їй прямо в голову саме на вісімдесят шостому поцілунку.

— Забирайтеся геть! — закричав імператор. Він дуже розгнівався і вигнав принцесу і свинопаса з своєї держави.

Принцеса стояла і плакала. Свинопас лаявся, а дощ поливав їх.

— Ах, я бідолашна! — плакала принцеса.— Чом я не вийшла за прекрасного принца? Ах, я нещасна!

А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя коричневу і чорну фарби, скинув подертий одяг і вийшов у королівському вбранні такий прекрасний, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

— Тепер я зневажаю тебе! — сказав він.— Ти не хотіла йти за мене, ти не цінувала солов’я і троянду, а свинопаса ти могла цілувати за іграшки. Так тобі й треба.

І він пішов у своє королівство і, грюкнувши дверима, замкнув їх на замок.

А принцесі лишалося стояти та співати:

Ах, мій любий Августін,
Все мина, все мина!

Запис Свинопас спершу з'явиться на Казкотека.

Не подумайте, що там на дні лише голий білий пісок,— ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблинами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям, зовсім так, як у нас у повітрі пташки. У найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його з коралів, високі і стрілчасті вікна з найпрозорішого янтарю, а дах з черепашок, які розкриваються і закриваються від припливу та відпливу. Це надзвичайно красиво, тому що всередині кожної черепашки лежить блискуча перлина, навіть одна-єдина з них була б багатою оздобою в короні королеви.

Морський цар давно вже овдовів, і його хазяйством відала стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм високим походженням; вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як інші знатні дами мали право носити лише по шість.

Проте загалом вона була достойна жінка, варта всіляких похвал, особливо ж тим, що дуже любила своїх маленьких внучок, морських царівен, і піклувалася про них. Їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна й прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, як глибоке море; але, як і інші русалочки, не мала ніг, замість ніг у неї був риб’ячий хвіст. Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.

У відчинені янтарні вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, їли з їхніх рук і дозволяли пестити себе.

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя та гілля на них весь час коливалося, і фрукти сяяли, наче золото, а квіти — як палаючі вогні. Земля була посипана дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум’я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск,— можна було подумати, що ти перебуваєш не на морському дні, а десь високо в повітрі, немов і вгорі, і під ногами — скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла.

Кожна з маленьких царівен мала свою місцинку в саду, де могла копати й саджати квіти, як бажала. Одна зробила собі квітничок у вигляді кита, другій заманулось, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти.

Дивною дівчинкою була ця русалочка — такою тихою, задумливою… Сестри її прикрашали свої грядочки різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а в її куточку, серед палаючих червоних квітів, схожих на далеке сонце, стояла лише одна прекрасна мармурова статуя хлопчика, що упала на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалочка посадила коло статуї ясно-червону плакучу вербу, верба чудесно розрослася. Її довге гнучке гілля звисало, обгортаючи статую, майже торкалось блакитного піску, на якому хитались фіалкові тіні. Здавалось, верхів’я і коріння ніби бавляться одне з одним і хочуть поцілуватися.

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалось русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть — не те що тут, у морі! — що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко й хороше співають. Бабуся називала «рибками» пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

— Коли вам мине п’ятнадцять років,— казала бабуся,— вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти там при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо; ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п’ятнадцятий рік. Іншим сестрам — а вони йшли одна по одній — доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій — цілих п’ять років, поки можна буде піднятися з морського дна й подивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі — їм хотілося так багато знати!

Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона коло відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями та хвостиками риби! Вона бачила місяць і зірки. Правда, крізь воду вони світилися досить тьмяно, проте здавалися далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи їх затьмарювала темна хмара, русалочка знала — це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. Їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними на дні моря стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки.

Нарешті старшій царівні сповнилось п’ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась — розповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, лежати при світлі місяця на піщаній косі і милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горіли вогні, чути було музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височіли гостроверхі вежі, лунали дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди попасти, це її вабило найдужче.

О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно ввечері, стоячи біля відчиненого вікна і дивлячись крізь блакитно-темну воду, вона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, і їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.

Наступного року й друга сестра одержала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і вирішила, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, розповідала вона, а хмари — о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові й фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море, і рожевий відблиск згас на морській поверхні й на хмарах.

Минув ще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливіша з усіх, тому попливла в широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом, палаци і будинки виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати у воду, щоб освіжити своє палаюче личко. У невеликій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали й плюскалися в воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякалися і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка — це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак. Собачка так грізно гавкав, що русалка від страху швидко попливла знову у відкрите море.

Повернувшись додому, вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які вміли плавати у воді, хоч у них і не було риб’ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині, у відкритому морі, і потім розповідала, що це найкраще. Куди не поглянь, на багато миль навколо море, а небо — ніби перевернутий велетенський скляний купол. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, і вони здавалися їй чайками; скрізь бавилися веселі дельфіни, а здоровенні кити, бурунячи воду, пускали з ніздрів сотні фонтанів.

Та ось надійшла черга п’ятої сестри. Її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зелене, і скрізь плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм і сяяли, як діаманти. Русалочка сіла на найвищу крижану гору, вітер розвівав її довге волосся, і всі моряки перелякано обходили ту гору, де вона сиділа.

Та надвечір небо затяглось хмарами, замиготіла блискавка, загримів грім, зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали паруси. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі і милувалась, як вогневі блискавки зиґзаґами борознили небо й падали у мерехтливе море.

Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалося їм, прекрасного.

Але, ставши дорослими дівчатами й одержавши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, вони швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Згодом вони вже казали, що скрізь добре, але дома найкраще.

Часто увечері всі п’ятеро сестер бралися за руки й випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були у них, таких не буває у людей, і от, коли здіймалася буря і кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як прекрасно на морському дні, і просили моряків не боятися спускатися туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і припливали до палацу морського царя вже мертвими.

Коли вечорами сестри рука в руку підіймалися над водою, наймолодша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і, здавалося, їй дуже хотілося заплакати, але ж у русалок нема сліз, і через те сумувати їм ще важче.

— Ох, коли б мені вже було п’ятнадцять років, — казала русалочка,— я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там.

Нарешті і їй минув п’ятнадцятий рік.

— От і тебе виростили,— сказала їй бабуся, стара королева-вдова.— Йди сюди, я причепурю тебе так само, як і твоїх сестер.— І вона одягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини. Потім стара наказала вісьмом великим устрицям причепитися до хвоста царівни — щоб усі знали про її високе походження.

— Мені боляче від них! — сказала русалочка.

— Що ж, для краси варто потерпіти,— мовила стара.

О! З якою охотою скинула б русалочка з себе усі ці розкішні убори і важкий вінець. Ясно-червоні квіти з її садка личили б їй далеко більше, та що поробиш!

— Прощавайте,— мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору. Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м’яке й свіже, а море зовсім спокійне.

Неподалечку стояв великий корабель з трьома щоглами, один лише парус здіймався вгору — адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло й стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків,— здавалося, в повітрі замаяли прапорці всіх націй.

Русалочка підпливла до вікна каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре скло. У каюті зібралось багато пишно вбраних людей, але найвродливішим був молодий принц з великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. Саме святкували день його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет знялися у повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка навіть злякалась і пірнула в воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалося, ніби всі зірки падають з неба до неї в море.

Ніколи не бачила вона таких вогненних забав: великі сонця крутились колесом, чудові вогненні риби злітали в повітря, і все це відбивалося в прозорому тихому морі. На кораблі так було видно, що можна було побачити найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі.

Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не здіймалися в повітря, не гриміли постріли з гармат, проте глибоко в морі загуло й застугоніло.

Русалочка сиділа на хвилі й гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту, а корабель набирав ходу, паруси напиналися один за одним. Хвилі дужчали. Громадились великі чорні хмари, вдалині спалахнула сліпуча блискавка.

О! Насувала страшна негода! Матроси кинулися згортати паруси. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, що от-от впадуть на Щогли. Та корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що громадилися над ним. Русалочці все це здавалося веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабель скрипів і тріщав, грубі дошки гнулися від сильних ударів хвиль. От грот-щогла, наче очеретинка, зломилась посередині, корабель ліг на бік, і вода полинула в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла, яка небезпека загрожує кораблю, їй і самій треба було бути обережною між дощок та балок, що плавали на воді.

На мить ставало зовсім темно, хоч око виколи, потім знову спалахувала блискавка, і русалочка пізнавала всіх людей з корабля,— кожен рятувався як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, що принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити у воді, і він припливе до палацу її батька вже мертвий. Ні! Він не повинен умерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то поринала глибоко в воду, то підіймалася високо над хвилями. Та от, нарешті, вона наздогнала принца.

Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі закрилися, він би загинув, коли б не з’явилась русалочка. Вона підвела його голову над водою і здалася з ним на волю хвиль — хай несуть їх обох, куди хочуть.

На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце підвелося знову над водою, червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхні живі барви. Але очі лишалися заплющеними.

Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся. Їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку; вона поцілувала його ще раз, палко бажаючи, щоб він лишився живий.

Нарешті вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких були сліпучо-білі від снігу, неначе спочивала там зграя лебедів.

Коло самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище видно було якусь будівлю — чи то церкву, чи монастир: русалочка не знала, що то.

В саду росли лимони й помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху, але дуже глибоку.

Туди, просто до берега, на якому лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцом. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне проміння.

В цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку і в сад вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалась за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся та груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личко. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцом.

Незабаром до цього місця наблизилась молоденька дівчина. Вона спочатку дуже злякалась, та лише на одну мить, а тоді покликала багато людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам’яті й усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся, бо не знав, що це вона врятувала йому життя.

Їй стало дуже сумно, і, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду й повернулася до батьківського палацу.

Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповіла їм.

Часто вранці і ввечері припливала вона до того місця, де лишила принца. Вона бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на вершинах гір, але принца не бачила, і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була у неї — сидіти в своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не піклувалась про свої квіти, і вони розрослися, як хотіли, по всіх стежках їхні довгі стебла та листя переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно.

Нарешті вона не змогла вже витримати і розповіла про все одній з сестер; одразу ж узнали про це й інші сестри, а втім, не тільки вони самі, а ще дві-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца — вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство.

— Пливімо разом, сестричко,— мовили сестри і, сплівшись руками, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца.

Палац був збудований з ясно-жовтого блискучого каменю з широкими мармуровими сходами, які спускалися просто до води. Розкішні визолочені бані височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї, зовсім як живі.

Крізь прозоре скло високих вікон видно було розкішні зали, скрізь висіли шовкові завіси та лежали килими, а всі стіни прикрашали такі чудові картини, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив фонтан, і його бризки здіймалися високо під стелю аж до дзеркальної бані, крізь яку сонячне проміння падало на воду й на чудові рослини, що росли в басейні.

Тепер знала русалочка, де живе принц, і часто ввечері та вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі далеко ближче, ніж будь-хто з сестер, і навіть наважувалась пропливати вузьким каналом під мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась подовгу, дивилася на молоденького принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві.

Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала з зеленого очерету, здавалось, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли хто й помічав його, думав, що це лебідь розпустив свої крила.

Часто ночами, коли рибалки з смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула стільки хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала його голову до своїх грудей і як ніжно, його поцілувала.

А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла.

Все дужче і дужче починала русалочка любити людей, все сильніше тягнуло її до них, їхній світ здавався їй далеко більшим, ніж морський. Люди могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалася з своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. Їй хотілось більше дізнатися про людей, але сестри не могли нічого їй розповісти. Тоді русалочка звернулась до старої бабусі, яка знала добре «вищий світ», як вона вірно називала землю над водою.

— Якщо люди не тонуть,— питала русалочка,— вони можуть жити вічно? Чи вмирають так само, як і ми тут, у морі?

— Так,— відповіла стара.— Вони також умирають, і їхнє життя ще коротше за наше. Ми можемо прожити триста років, але, коли перестаємо існувати, ми перетворюємось у морське шумовиння. Ми не маємо навіть могил наших рідних. Ми — як зелений очерет,— його зріжуть, і він не зазеленіє знову.

— Я віддала б усі свої сотні років, щоб тільки один день бути людиною,— мовила зажурено русалочка.

— Про це ти не повинна думати! — сказала стара.— Нам тут краще, і ми далеко щасливіші, ніж люди там, нагорі.

— Невже нічого не можна зробити, щоб стати людиною? — спитала русалочка.

— Ні,— відповіла стара.— Тільки тоді це можливо, якщо хтось з людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожчою за батька й матір, якщо всі думки, все серце віддасть тобі і попросить священика з’єднати ваші руки на знак вічної вірності. Але цього ніколи не буде. Те, що тут, у морі, є красивим — твій риб’ячий хвіст, там, на землі, вважають бридким. Адже вони не розуміються на красі. На їхню думку, щоб бути гарною, треба обов’язково мати дві незграбні підпірки — «ноги», як вони називають.

Русалочка глибоко зітхнула і сумно подивилась на свій риб’ячий хвіст.

— Будемо жити й радіти,— сказала стара.— Погуляємо, повеселимося досхочу за ці триста років, що дано нам прожити. Це, справді, немалий час; потім і відпочити буде приємно після смерті. Сьогодні ввечері у нас великий бал!

Увечері було надзвичайно. Такої пишноти ніколи не буває на землі. Стіни й стеля великого танцювального залу були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав’янисто-зелених з блакитними вогниками лежали рядами вздовж стін. Вогники освітлювали весь зал і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на інших — вона сяяла злотом і сріблом.

Посередині зали дзюрчав широкий потік, і на ньому танцювали водяні та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів.

Русалочка співала краще від усіх. Всі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого — ні на землі, ні у воді. Але незабаром згадала знову про той верхній надводний світ — вона не могла забути прекрасного принца. Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу і, в той час, коли там танцювали й співали, сіла зажурена в своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: «От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька і матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя свого життя. Д б на все наважилась заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась її, але, може, вона мені щось порадить і допоможе».

І русалочка попливла з свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала по цій дорозі. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок.

Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як біля шумливого млинового колеса, і все, що стрічала на шляху, тягла глибоко на дно.

Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще треба було поминути великий шматок, вкритий гарячим мулом, що надимався пузирями. Відьма звала це місце своїм торф’яним болотом. За ним стояв дім відьми серед дивовижного химерного лісу. Замість дерев та кущів у ньому були поліпи — напівтварини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли з землі. Гілки були довгими слизькими руками з пальцями, що вигинались, наче черв’яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали.

Русалочка зупинилась. Її серце стукотіло від страху, вона вже ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це надало їй мужності. Вона міцно зав’язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба в воді. А страшні поліпи простягали за нею свої цупкі покручені руки й пальці. Вона помітила, як кожен поліп, наче залізними кліщами, тримає все, що вдалося йому схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали і задушили — це було найстрашніше.

Та от вона опинилась на широкій болотяній лісовій галявині, де вовтузились і перекидались великі жирні водяні вужі, показуючи свої противні світло-жовті черева.

Посеред галявини стояв дім, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма й годувала з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок.

Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатами і дозволяла їм повзати по своїх грудях.

— Я знаю вже, чого ти хочеш,— мовила морська відьма.— Дурницю ти надумала! А проте хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти хотіла б позбутися свого риб’ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, щоб молодий принц полюбив тебе! — І відьма голосно й огидно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу і почали там вовтузитися.

— Ти якраз прийшла своєчасно,— вела далі відьма.— Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше ніж за рік. Як приготую тобі один напій, до сходу сонця ти попливеш на землю, сядеш на березі і вип’єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і перетвориться, як скажуть люди, в дві чарівні ніжки. Але тобі буде боляче, тобі здаватиметься, ніби гострий ніж розтинає тебе наскрізь. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти найчудовіше людське створіння. Ти збережеш свою легку ходу, жодна танцівниця не ступатиме так плавно, як ти, але при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах, і ноги твої обливатимуться кров’ю. Якщо згодна ти перетерпіти все, я допоможу тобі.

— Згодна,— мовила русалочка, тремтячим голосом і подумала про принца.

— Але знай,— сказала відьма,— як тільки ти матимеш людський вигляд, ти вже ніколи не зможеш знову стати русалкою! Ти вже ніколи не поринеш у воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І коли принц не полюбить тебе дужче за батька й матір, так, що всі думки його будуть з тобою, і священик не з’єднає ваші руки, щоб ви були чоловіком і жінкою, першого ж ранку, коли він одружиться з іншою, твоє серце розіб’ється і ти станеш морським шумовинням.

— Нехай! — сказала маленька русалочка і зблідла як смерть.

— Але ти повинна й мені заплатити,— мовила відьма,— і я візьму недешево! У тебе найчарівніший голос тут, на дні морському, і ти гадаєш зачарувати ним принца, але цей голос ти повинна віддати мені. Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власної крові, щоб цей напій був гострим, як лезо меча.

— Але, якщо ти забереш мій голос,— сказала маленька русалочка,— що ж тоді лишиться у мене?

— Твоє чудове личко,— відповіла відьма,— твоя легка хода, твої промовисті очі. Цього досить, щоб зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій.

— Хай буде так! — мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зілля.

— Охайність — перш за все! — сказала вона і витерла казан зміями, зв’язавши їх жмутом. Потім відьма роздряпала сама собі груди, і її густа чорна кров закапала в казан.

Дим набирав найхимерніших форм, навіть страшно було дивитися. Щомиті відьма кидала в казан якесь нове зілля, і коли він закипів, здавалося, що то плаче крокодил. Нарешті зілля зварилося, напій був, як найчистіша вода.

— Ось тобі! — сказала відьма й відрізала маленькій русалочці язик. І русалочка стала зовсім німою, не могла ні розмовляти, ні співати.

— Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти повертатимешся лісом,— сказала відьма,— бризни на них однією краплиною з твого напою, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків.

Та маленькій русалочці не довелося цього робити. Поліпи самі перелякано кидались від неї, як тільки помічали напій: він блищав у її руках, немов яскрава зірка.

Отак вона швидко поминула ліс, болото і бурливий вир.

Ось і батьківський палац. Смолоскипи давно погасли у великому танцювальному залі. Напевне, всі там спали, але русалочка не наважувалась піти до своїх рідних, адже тепер вона була німа й хотіла назавжди покинути їх. Здавалось, її серце розривалося від туги.

Вона прослизнула в сад і зірвала по квітці з грядочки кожної сестри, послала рукою тисячі поцілунків батьківському палацу і піднялась крізь темне синє море нагору.

Сонце ще не зійшло, коли вона побачила палац принца і допливла до мармурових сходів. Місяць сяяв чудовим світлом. Русалочка випила вогненний густий напій, і їй здалося, ніби двосічний меч простромив наскрізь її ніжне тіло; вона впала непритомна і лежала, як мертва.

Коли над морем засяяло сонце, русалочка прийшла до пам’яті, відчуваючи острий пекучий біль. Але перед нею стояв прекрасний молодий принц, не відводячи від неї своїх чорних, як вуглинки, очей. Русалочка опустила очі додолу й побачила, що в неї нема вже риб’ячого хвоста, а є дві чудові маленькі білі ніжки. Та русалочка була зовсім гола і мерщій загорнулась у своє густе довге волосся. Принц спитав, хто вона і звідки прийшла. Русалочка дивилася ніжно, але сумно своїми ласкавими темно-блакитними очима. Говорити вона не могла. Тоді принц взяв її за руку і повів у замок.

Як і казала відьма, при кожному кроці їй здавалося, ніби вона ступає по гострих голках та ножах, але русалочка терпляче переносила біль. Вона йшла рука в руку з принцом, легка, мов повітря, і він, як і всі, милувався її дивною легкою ходою.

Русалочку одягли в довгі шовкові та муслінові вбрання, вона здавалась найкрасивішою за всіх у замку, але була німа,— не могла ні співати, ні розмовляти. Прийшли прекрасні невільниці, одягнені в шовк і в золото, почали співати перед принцом та його батьками. Одна з них співала особливо добре, і принц заплескав їй у долоні й усміхнувся. Маленькій русалочці стало сумно, вона знала, що вміла співати далеко краще за всіх. «О, коли б він знав, що я, для того, щоб бути з ним, віддала назавжди свій голос…» — думала вона.

Потім невільниці почали танцювати під звуки чудової музики. Тут і русалочка підняла свої прекрасні білі руки, підвелась на кінчики пальців і полетіла по залу в надзвичайному танку. Так ще ніхто ніколи не танцював. З кожним рухом її краса ставала ще помітнішою, а її очі промовляли аж до самого серця більше, ніж співи невільниць.

Усі були в захопленні, а найдужче принц, який назвав її своїм маленьким знайденятком. І русалочка танцювала ще і ще, хоча щоразу, коли її ніжки торкалися землі, їй було так боляче, ніби вона ступала по ножах. Принц сказав, що вона завжди мусить бути коло нього, і їй дозволили спати на оксамитовій подушці перед дверима його кімнати.

Він наказав пошити їй хлоп’яче вбрання, і вона могла їздити з ним верхи. Вони їздили запашними лісами, де зелене гілля пестило її плечі, а в свіжому листі співали маленькі пташки. Вони сходили на високі гори, і хоча її ніжки обливалися кров’ю і всі це бачили, та вона сміялася і йшла за принцом на такі вершини, де під ними пропливали хмари, наче зграї птахів, що летять в далекі країни.

А вдома, в палаці принца, вночі, коли всі спали, вона спускалася по широких мармурових сходах униз, опускала палаючі вогнем ніжки в холодну воду і думала про рідних там, на дні морському.

Якось уночі туди, де вона сиділа над водою, припливли, рука в руку, співаючи журливих пісень, її сестри. Вона кивнула їм. Сестри пізнали її і розповіли, скільки суму вона їм усім завдала. З того часу щоночі вони відвідували її, і раз навіть, ген удалині, вона помітила стару бабусю, яка вже багато років не піднімалася на поверхню води, і самого морського царя з короною на голові. Вони простягали руки до неї, але не наважувалися так близько підпливати до землі, як її сестри.

День по дню ставала русалочка все милішою принцові, він любив її, але любив, як люблять хороше миле дитя, йому й на думку не спадало, що він може зробити її королевою. А вона ж мусила стати його дружиною, щоб не перетворитися в морське шумовиння на ранок після його весілля.

«Хіба ти не любиш мене найдужче від усіх на світі? Хіба не кохаєш ніжно і щиро?» — здавалось, питали очі маленької русалочки, коли він обнімав її і цілував у прекрасне чоло.

— Так, ти мені наймиліша,— казав принц,— тому що в тебе найкраще серце на світі, ти віддана мені, як ніхто, і ти схожа на одну юну дівчину, яку я бачив один лише раз і, напевне, ніколи вже не побачу. Якось я плив на кораблі, він розбився, хвилі викинули мене на берег коло святого монастиря, де живе багато молодих дівчат; наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я тільки двічі поглянув на неї. Вона єдина, яку я можу полюбити на світі. Але ти схожа на неї, і ти майже витіснила її образ з моєї душі. Та дівчина належить святому храму, і ось моя щаслива доля послала мені тебе. Ніколи ми з тобою не розлучимось!

«Ох, він не знає, що це я врятувала йому життя,— думала русалочка,— це я винесла його з морських хвиль на берег і поклала в лісі, де стоїть монастир. Я дивилася, заховавшись у морському шумовинні, чи не прийдуть люди. Я бачила цю гарну дівчину, яку він любить більше за мене! — І русалочка глибоко зітхала, бо плакати вона не вміла.— Він каже, дівчина належить храму, вона ніколи не повернеться в світ, вони ніколи не зустрінуться. А я з ним, бачу його щодня, я піклуватимусь про нього, любитиму його, віддам йому все життя

Та от почали гомоніти, що принц має одружитися з красунею, дочкою сусіднього короля, і вже споряджали для мандрівки багатий корабель.

Принц поїде до сусіда ніби для того, щоб познайомитися з його країною, а насправді, щоб побачити його дочку. Він вирушить з великим почтом. Русалочка хитала головою і сміялася, вона знала думки принца краще за всіх.

— Я мушу їхати! — сказав він їй.— Я мушу побачити прекрасну принцесу, мої батьки хочуть цього, але вони ніколи не примусять мене, щоб я обрав її своєю нареченою. Я не можу її полюбити. Вона не схожа на ту дівчину з монастиря, на яку схожа ти. Якщо мені вже й доведеться колись обирати наречену, а візьму тільки тебе, моє німе знайденятко з промовистими очима.— І він цілував її в рожеві вуста, бавився її довгим розкішним волоссям і пригортав голову до її серця, яке так жадало людського щастя.

— Адже ти не боїшся моря, моє німе дитя? — спитав він, коли вони вдвох стояли на палубі корабля, що віз їх у сусіднє королівство. І він розповідав про бурі і штилі, про дивовижних морських риб у глибині моря і про все, що бачили там водолази, а русалочка тільки усміхалась, слухаючи його оповідання, бо ж ніхто краще за неї не знав, як там, на морському дні.

Ясної місячної ночі, коли всі спали, крім рульового, вона сіла на борт корабля і стала дивитися в прозору воду. Їй здалося, що вона бачить батьківський палац. Високо на шпилі стояла стара бабуся в срібній короні на голові і дивилася крізь рухливі хвильки води на борт корабля.

От випливли і її сестри над водою, вони сумно дивилися на неї і ламали в розпачі свої білі руки. Вона кивнула їм голівкою, усміхнулась і хотіла розповісти, що їй добре і вона щаслива, але підійшов корабельний юнга, і сестри вмить поринули у глибину, а юнга подумав, що то біле морське шумовиння майнуло на хвилях.

На ранок корабель спустив паруси в гавані пишної столиці сусіднього королівства. Всі дзвони дзвонили, з високих веж лунали сурми, солдати вишикувалися з блискучими багнетами та прапорами, що майоріли в повітрі.

Щодня влаштовували нове свято. Бали й вечори відбувалися один за одним, але принцеси ще не було в столиці. Казали, вона виховувалась десь далеко звідси, в святому монастирі, там навчали її усім королівським чеснотам.

Нарешті прибула й вона.

Русалочка жадібно вдивлялася в неї і мусила визнати, що ніколи ще не бачила такого вродливого й милого личка. Шкіра принцеси була ніжна й чиста, а з-під довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

— Це ти! — сказав принц.— Це ти врятувала мені життя, коли я, як мертвий, лежав на березі моря!

І він міцно притиснув до серця свою наречену.

— О, я такий щасливий! — казав він русалочці.— Найкраще, чого я й сподіватися не міг, тепер здійснилося.— Ти радітимеш моєму щастю, адже ти любиш мене дужче, ніж будь-хто.— І русалочка цілувала йому руки, а її серце, здавалося їй, уже зараз розривається. Його весілля мало принести їй смерть і перетворити її в шумовиння на морі.

Дзвони дзвонили, герольди їздили по вулицях і оголошували про заручини принца. Перед вівтарями в дорогоцінних срібних лампадах курилися пахучі фіміами. Наречений та наречена подали одне одному руки, і єпископ поблагословив їх.

Русалочка, одягнена в шовк і золото, тримала шлейф молодої, але її вуха не чули святкової музики, її очі не бачили пишної церемонії, вона думала про свою останню передсмертну ніч і про все те, що вона втрачала з життям.

Того ж вечора молоді мали відплисти кораблем. Гармати гриміли, маяли всі прапори, а посередині корабля було влаштовано пишне шатро з золотих та пурпурових тканин з чудовими подушками,— там молоді мали провести прохолодну й тиху ніч.

Вітер надув паруси, й корабель полинув легко і плавно по прозорому морю.

Коли посутеніло, засвітили різнобарвні ліхтарі, і матроси завели веселі танки на палубі. Русалочка згадала той вечір, коли вперше виринула з моря і побачила таку ж розкіш і веселощі, і вона також закружляла в танці.

Вона літала, ніби ластівка в повітрі, коли її переслідують, і всі захоплено вітали русалочку, бо ніколи вона не танцювала так чудово. Її тендітні ніжки різало, ніби гострими ножами, але вона не відчувала цього. Її серце різало далеко болячіше. Вона знала, що останній вечір бачить його, того, для якого покинула своїх рідних, свою батьківщину, віддала свій чарівний голос і щодня переносить нестерпні муки, про які він і гадки не має. Цю останню ніч вона дихає одним повітрям з ним, дивиться в глибоке море, зоряне небо.

А на кораблі і веселощі, й музика тяглися за північ. Русалочка сміялася і танцювала, а думки про смерть не кидали її.

Принц у цей час цілував свою красуню дружину, а та гралася його чорним волоссям. Рука в руку вони пішли у своє пишне шатро.

Тихо й спокійно стало на кораблі, тільки рульовий стояв коло руля. Русалочка обіперлась білими руками на

борт корабля і дивилась на схід, чекаючи ранкової зорі. Вона знала — перше сонячне проміння уб’є її. Раптом вона побачила своїх сестер, які виринули з моря. Вони були бліді, як і вона, і їхнє довге волосся вже не розвівалося на вітрі, воно було обрізане.

— Ми віддали своє волосся відьмі, щоб вона допомогла нам врятувати тебе від смерті в цю ніч. Вона дала нам ніж, І ось він! Бачиш, який гострий? До сходу сонця ти встромиш його в серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться в риб’ячий хвіст, і ти знову станеш русалкою, поринеш глибоко в море і житимеш свої триста років, поки не станеш морським шумовинням. Поспішай! Або він, або ти — хтось із вас повинен вмерти до сходу сонця! Наша стара бабуся так горює, що загубила все своє сиве волосся, а наше — зрізане ножем відьми. Забий принца і повертайся назад! Поспішай! Бачиш рожеву смугу на небі? За кілька хвилин зійде сонце і ти помреш!

Вони глибоко-глибоко зітхнули і зникли під водою.

Русалочка трохи відгорнула пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка прекрасної молодої лежить на грудях у принца.

Русалка схилилась і поцілувала принца в лоб, подивилась на небо, де ранкова зоря займалась все дужче й дужче, подивилась на гострий ніж і знову кинула погляд на принца. А той і вві сні вимовив ім’я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках. Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море — море зачервоніло. Там, де він упав, ніби краплини крові виступили на воді. Ще раз поглянула русалочка на принца напівзгаслим зором і кинулася з корабля у море.

Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не відчула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі паруси на кораблі, рожеві хмари на небі. Голоси цих створінь були мелодійні і такі ніжні та тихі, що ніяке людське вухо не могло б вловити їх, так само, як ніяке людське око не могло побачити самих створінь.

Русалочка відчула, що й вона стає такою ж, як вони, дужче й дужче відділяється від морського шумовиння.

— Куди ж я йду? — спитала вона, злітаючи в повітря, і її голос пролунав, як і голос цих створінь, так невловимо ніжно, що земна музика не змогла б передати цих звуків.

— До дочок повітря! — відповіли вони.— Ми летимо в жаркі країни, де пекуче чумне повітря душить людей, і навіваємо там прохолоду. Ми розносимо в повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду і зцілення. Ти, бідна русалочко, усім своїм серцем прагнула до того ж, що й ми, ти любила й страждала, летімо ж з нами в захмарний світ.

І русалочка .звела прозорі руки до сонця, і на її очах вперше з’явилися сльози.

На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца з його гарною дружиною, які скрізь шукали її. Сумно дивились вони на хвилююче морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулась принцу і разом з іншими дочками повітря полинула в рожеву хмарку, що пливла в небі.

Запис Русалочка спершу з'явиться на Казкотека.

За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, а навколо пофарбований паркан. Коло самісінького паркану, біля рівчака, у м’якій зеленій траві росла маленька ромашка.

Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюстки промінням розходились від золотого сонечка, що було посередині.

Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут, у траві, і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч це був просто понеділок. Усі діти сиділи в школі за партами й чогось навчалися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці — також училася: в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалось, що маленький жайворонок співає так добре й дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла.

«Адже я бачу і чую,— думала вона,— сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!»

В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!

Найбарвистіші були тюльпани: вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони всі не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх ромашка й думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу».

І тільки вона це подумала, як почулося «кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,— ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.

Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:

— Ой, яка м’якенька травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотим серцем і в срібному вбранні!

Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.

Яка щаслива була маленька ромашка,— ні, цього ніхто й уявити не може!

Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь. Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!

Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.

Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припала, вони ж мусили зрозуміти, яка це була радість. Але тюльпани запишалися ще дужче, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої, і від щирого серця пожаліла їх.

У цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним.

— Ой! — зітхнула маленька ромашка.— Як страшно! Це ж їм кінець!

Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки, заснула, й цілу ніч їй снилося сонце та маленька пташка.

Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.

Вона співала про вільні, щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові мандрівки на крилах — високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.

Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити? Це важко було придумати. Квітка зовсім не помічала, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як гарно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.

Раптом у садок зайшли два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не зрозуміла, чого вони хочуть.

— Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,— сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.

— Зірви квітку,— сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном у клітку до полоненого жайворонка.

— Ні, облиш її, — сказав перший хлопчик.— Так красивіше.

Ромашка лишилася стояти й потрапила в клітку до жайворонка.

Нещасна пташка голосно скаржилась, що втратила волю, і билася крильцями об залізні грати клітки.

Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок.

— Тут нема води,— стогнав спійманий жайворонок.— Вони всі пішли й забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою!

І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:

— І ти зів’янеш тут, бідна квіточко! Тебе й маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом, кожна твоя біла пелюстка — пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!

«Як мені його розважити?» — думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває з цієї квітки. Це помітив і жайворонок, і хоч він знемагав від спраги й обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.

Настав вечір, та ніхто не приніс води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жалібна — «пить-пить»,— маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна.

Тільки другого ранку прийшли хлопчики й, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

Потім викопали могилку й прикрасили її пелюстками квітів. Мертвого жайворонка поклали в гарну червону коробочку й пишно поховали бідну пташку. Поки він жиВ і співав, про нього забули — залишили його умирати в клітці від спраги, а тепер влаштували йому пишний похорон і проливали над його могилкою гіркі сльози.

А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

Запис Ромашка спершу з'явиться на Казкотека.

Закували його в кайдани та й кинули в неволю. В темниці було вогко, холодно й сумно. Замість ліжка кинули йому мокру солому; замість обіду — хліб та воду носили; а він — блідий, хворий, сумний — сидів там не день і не два, а довгі роки. Вряди-годи сонечко зазирало до нього в маненьке віконце, а свіже повітря й не подихало. Думав він журную думу о свої кревні, о дрібненькі дітки; думав він, що, може, давно вже забули його всі, лічу чи мерлим!

«Що то робиться на світі, в ріднім краю?» — думає.

Підійшов він до вікна. Був чудовий, літній вечір: сонце заходило за ліс, купало верхів’я його червоними хвилями; люди йшли й їхали по вулицях. Башта була така висока, що люди згори здавалися манюсінькими.

Крикнув їм в’язень, та ніхто не почув його. А в синьому небі мріли птиці; проти вікна тихо линув орел.

— Орле, орле! — крикнув йому в’язень.— Сядь на віконце до мене та розкажи, що діється на землі, заспівай мені пісню!

— Ні! — одрікає орел.— Вікно твоє дуже маненьке: мені ніде сісти. Не розкажу я тобі, що діється на землі, бо я рідко спускаюсь на неї: на височезних скелях та старезних дубах кладу я кубла геть-геть од лихих людей, щоб їх не зруйнували. Не про тебе[1] моя пісня, бо й на землі я не співаю ніколи. Я піднімаюсь високо — і мої пісні слуха тільки сонце довічне.

І подужим[2] помахом своїх широких крил піднявся орел погордо до неба та й зник із очей.

— Лебеде, лебеде! Розкажи мені, що діється на землі, заспівай мені пісню!

— Ні! — одповів лебідь.— Не розкажу я тобі, що діється на землі: я плаваю завжди по воді між очеретами зеленими, гнучкими. Коли ранесенько-рано зачервоніє вода, я голосно вітаю зорю — «на добридень!». Не про тебе моя пісня: я заспіваю її, як умирати стану.

І лебідь полинув в повітря, посвічуючи своїми білими крилами.

— Горобчики-голубчики! Сядьте на віконце, розкажіть, що робиться на землі, заспівайте пісню!

— Цвірінь, цвірінь! Не маємо коли: нам ще треба позбирати зерно, що мірошник, певне, розсипав.

Коли це — разом — пурхнула пташка сіренька, покрутилась перед віконцем та й сіла на залізного прута.

— Добридень, соловейку! Спасибі тобі, пташко-голубко, що привітала мене; розкажи ж, що робиться на землі, заспівай мені пісню!

— Добре! Я розкажу тобі, що робиться на землі, я заспіваю тобі пісню! — почав соловейко.

І хвилею голос полинув.

Умився дрібними з радощів в’язень бездольний, упав на солому, та все плаче, та все слуха…

— Вчора рано-пораненьку,— защебетав соловейко,— було так гарно та здорово; я перелетів до твоєї хати, сів на зеленій ліщині перед віконцем, сів та й почав щебетати. Дитинка твоя спала у колисці; розплющила ясні свої оченята: «Де тато, де тато?» — питає та слуха моєї пісні. Твої кревні плачуть, згадуючи тебе, вони тебе щиро кохають і жадають побачити в вічі.

Не журись та на Бога дивись: він бачить твою безневинність! Лихі люди звільнять тебе, і знов ти вийдеш на землю, на світ, на свіже повітря. Будуть пеститись до тебе ще твої діти, цілуючи й милуючи тата. Настане тихий літній вечір, холодок під вишнями ляже, засяють шибки у вікнах від сонця, і сядеш ти на ґанку — розказувати дітям про свої муки минулі, навчати їх, щоб, як виростуть, лихим людям не потурали: тільки не лютим серцем, а тихим словом та молитвою до Бога за увесь люд,— щоб любили всі один одного, як брат брата!

І діти твої послухають тебе, як виростуть; побачиш ти їх добрими й чесними, побачиш, як вони стануть до помочі бідним!

Ти будеш жити довго-довго; твій вус посивіє, але серце буде радісно стукати. Коли ж умреш ти, то всі по тобі заплачуть, помоляться і в ясний, сонячний день понесуть на цвинтар зелений; посадять рожевий кущ на твоїй могилі, а я буду прилітати на неї та щебетати раненько!

Запис Пташина пісня спершу з'явиться на Казкотека.

Якось увечері розгулялась страшна негода: гуркотів грім, спалахувала блискавка, а дощ лив як з відра! Страх та й годі!

Раптом хтось постукав у міську браму, і старий король пішов відчинити.

За брамою стояла принцеса. Матінко рідна! Який вона мала вигляд під дощем та вітром! Вода збігала по її волоссі і по платтю на носки її черевиків і витікала з-під каблуків, а вона казала, що вона справжня принцеса.

«Ну, про це ми вже самі дізнаємось!» — подумала стара королева, але нічого не сказала. Вона пішла до опочивальні, скинула з ліжка усю постіль, поклала на дошки горошину, потім узяла двадцять матраців і поклала їх на горошину, а тоді ще двадцять перин з гагачого пуху.

Тут мусила принцеса проспати ніч.

Вранці її спитали, як вона спала.

— Ой, дуже погано! — мовила принцеса.— Я цілісіньку ніч не стулила очей. Хтозна-що було в моєму ліжку. Я лежала на чомусь твердому, і від цього у мене все тіло тепер у синцях! Просто жах!

Тоді всі побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крізь двадцять матраців і двадцять пухових перин відчула горошину! Такою ніжною могла бути лише дійсна принцеса.

Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.

От яка історія була насправді!

Запис Принцеса на горошині спершу з'явиться на Казкотека.